Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 27)

Лайки розвернулися й помчали сани до Останньої кузні.

* * *

Сомеро Макероу визирнула у вікно. Вона зроду не бачила Хатенґраджа таким.

У Місті мовчання, як його влучно називали безбожники, завжди панувала така тиша, що аж холод пробирав. А Хатенґрадж, на який тепер дивилася Сомеро, скидався на місто безбожників, якщо не брати до уваги того, що вулицями ходили наґи. Сомеро, звісно, ніколи не бувала в північних містах, але її враження від побаченого було недалеке від правди. Безліч возів, натовпи, торговці... Місто переповнила просто непристойна метушня. До Хатенґраджа стікалося неймовірне багатство, що відразу впадало в око. Це багатство доправило з Півночі назьке військо. І до здобичі не додавалися неприємні наслідки. Людям, які повернулися з війни, спогади про жахи бойовиська розривають голови нестерним болем, який змушує їх напиватися до нестями, а відтак жене, тремтячих від похмілля й страху, назад, на війну. З наґами такого не траплялося. Усі назькі вояки були веселі й життєрадісні. Вони розв’язували мішки з привезеним добром, водночас передаючи охочим свої прекрасні спогади в усіх подробицях: як палили селянські господи, як перерізували горлянки дітям селян. Деякі наґи сором’язливо хвалилися неоковирними намистами, зробленими з людських пальців. Чисте багатство, не заплямоване жодними докорами сумління. Багатство небачених розмірів, яке навалилося на Хатенґрадж, затуманило всім розум. Сомеро не бажала дослухатися до звуків за вікном. Нові звичаї та порядки не припали їй до душі. Хатенґрадж змінився — став надто метушливим, безладним. І Сомеро, як і деяких інших наґинь, ці зміни не тішили. Вона картала себе за нездатність пристосуватися до нових умов.

Сомеро відвернулася від вікна.

— Я не можу на це погодитися.

Чоловіки безпорадно перезирнулися. Це теж здивувало наґиню. Перезираються, коли хочуть отримати підтвердження, що твою думку поділяють. Але чому ці чоловіки перезирнулися? Невже сотні чоловіків не одностайні у своїх переконаннях? Сомеро приборкала напад гніву й терпляче пояснила:

— Щоб зробити те, чого хоче Дзюер, потрібне рішення очільниці родини. А зараз очільниці немає з нами.

— Пані Сомеро, хіба ви не заміняєте очільницю?

— Так, але я все-таки не очільниця. Я займаюся внутрішніми справами родини, проте не можу представляти родину за межами дому. А Дзюер хоче, щоб родина Макероу оголосила про своє ставлення до його прохання. Це повноваження самої очільниці, бо це зовнішня справа. Я не можу виконати ваше прохання.

Один із чоловіків по нетривалому ваганні мисле-мовив:

— Сомеро Макероу, Дзюер уже отримав згоду багатьох впливових родин.

— Справді? Йому пощастило.

Сомеро виказала справжню радість, але збагнула, що чоловікам її відповідь не сподобалася. Вони дивилися на неї із сумнівом. Сомеро розгубилася, поміркувала й зрозуміла, що помилилася. Під одягом у неї зашурхотіла луска.

Чоловіки погрожували їй, натякаючи, що мають тверду підтримку численних очільників. І Сомеро мусила зробити вибір: ворогувати з ними чи перейти на їхній бік. Вона не володіла особливо гострим розумом, але могла легко вловити прихований зміст мислевисловів, коли спілкувалася з наґинями. Мислерозмова із цими чоловіками спантеличила Сомеро. Вона нізащо не подумала б, що чоловіки насміляться погрожувати жінці.

Сомеро гнівно блимнула на відвідувачів. І чоловіки, яким вистачило нахабства погрожувати жінці, хай навіть і не голові родини, а її замісниці, злякалися її гніву. Помітивши їхнє збентеження, Сомеро трохи заспокоїлася.

— Якщо більшість родин послухалася Дзюера, він у будь-якому разі зможе отримати бажане. Тож передайте йому, будь ласка, що наша родина, на жаль, не спроможна йому допомогти.

Сомеро почула нерозбірливі мислевислови чоловіків і вже хотіла прогнати відвідувачів, поки її знову не розлютили. Аж раптом з-за дверей долинув мислевислів:

— Пані Сомеро!

— Заходь. Чого тобі?

До покою ввійшов слуга. Сомеро подумала, що це саме слушна нагода позбутися гостей. Була вже зібралася наказати слузі супроводити їх до виходу, та помітила, що його обличчя світиться від щастя. Слуга повідомив здивованій господині:

— Пані Сомеро, пані очільниця повернулася!

— Очільниця?

— Так, моя пані!

Охоплена радістю, Сомеро ледь не кинулася до дверей, але згадала, що чоловіки ще не пішли.

— Як ви чули, наша очільниця повернулася. Я передам їй ваше прохання. Приходьте за кілька днів, вона дасть відповідь.

Чоловіки подякували. Сомеро наказала слузі їх провести й сама теж вийшла.

Усі слуги й служниці метушливо бігали сюди-туди. Дехто з усмішкою посилав Сомеро мислевислови з вітаннями. І вона відповідала всім усмішкою, поквапливо збігаючи сходами до вхідних дверей. У будинок родини Макероу ввійшла наґиня.

У Сомеро на очах виступили сльози радості. Проте щойно ця наґиня підвела голову й глянула на неї, Сомеро скам’яніла.

Біля порогу, струшуючи з плеча дорожню куряву, стояла Віас Макероу.

Віас зрозуміла, що зараз доведеться пояснювати розгніваній Сомеро причину своєї появи. Це її роздратувало. Сомеро, без перебільшення, оскаженіла. Вона мислевигукнула так, що всі слуги й служниці сіпнулися від страху:

— Очільниця цієї родини — Дусена Макероу, і тільки вона!

Віас спостерігала, як невдоволені слуги й служниці розбігаються, і готувалася до протистояння. Було очевидно, що Сомеро ще вилила не всю злість.

— Рада тебе бачити, — мислемовила Сомеро. — Ти пережила на війні багато труднощів і сподівалася на теплу зустріч, але дурний слуга щось переплутав, і я зустріла тебе не так, як належить. Пробач мені.

Віас ще не визначилася остаточно, як поводитися із сестрою, але вирішила почекати, що Сомеро мислемовить далі. І не тому, що любила її. А тому, що кмітливі слуги вже донесли до Сомеро своє передчуття важливої зміни, яка мала от-от статися в родині, й тому, що тут залишилося зовсім мало жінок.

— Так, трохи смішно вийшло. Тож якщо слуги переплутали мене з очільницею, виходить, вона досі не повернулася?

Сомеро ледь не розплакалася.

— Я саме хотіла в тебе спитати, де очільниця й де Каріндоль. Хранителі відмовляються повідомити мені, в якому вони полку. Суворо дотримуються таємниці. Але ж безбожники не підслухають назьких мислевисловів! Навіщо приховувати? Можна не боятися, що безбожники щось вивідають. Віас, мислемов, ти знаєш, де очільниця й Каріндоль?

Віас відповіла, уникаючи погляду сестри:

— Якщо воєводи-хранителі не бажають, щоб ти це знала, я теж не можу тобі повідомити. Я жінка, і я не хранитель. А чи можуть безбожники щось рознюхати... Хтозна, можливо, хранителі недаремно хвилюються. Чула про Князя-блискавку?

— Про цього драконодухого?

— Так. Він здатний навіть душу вийняти з полоненого.

— Я чула про нього. Ті, хто повернувся з війни, постійно розводять балачки про Жара, драконодухого та дракона. Подейкують, що коли дракон лютує, все навколо навіть набуває іншого вигляду. Та я все одно не розумію, чому від мене потрібно приховувати, де перебувають мої родички. Я далеко від Кордону, тут драконодухий мене не дістане.

— Певності немає.

Ошелешена Сомеро перепитала:

— Як це?

— Довго пояснювати. Потім розповім, — викрутилася Віас, яка бажала уникнути розпитувань. — А що за чужі чоловіки тут побували? Я мигцем бачила, коли заходила.

Сомеро відчула новий приплив обурення. Подумала, що в присутності сестри може дати волю почуттям, і докладно розповіла про нахабних, пихатих, неввічливих і безсоромних відвідувачів. Але хто вони такі, Сомеро так і не пояснила, тому Віас перервала потік її скарг мислезапитанням:

— О так, справжні нахаби. А навіщо вони приходили, сестричко? Хто вони такі?

— Я хіба не мислемо... вила? Йой, вибач. Надто розгнівалася. Вони — слуги такого собі Дзюера. Ходять до кожної родини й домагаються підтримки його задуму. І від нашої родини теж хотіли отримати згоду.

— Дзюер — чоловік? Я правильно зрозуміла?

— Так.

— І що ж він замислив? Для чого йому всезагальна підтримка?

— Він замислив геть нечувану річ.

Сомеро аж підскочила на стільці від люті. І мислемовила наляканій сестрі:

— Бажає стати очільником родини. Хоча він і чоловік!

Гнів і переляк на обличчі Віас витіснив вираз зацікавленості. Сомеро це здивувало. Віас зізналася, що призвичаїлася до чоловічої зверхності, адже на військовій службі тривалий час мусила коритися воєводі-хранителю, тобто чоловікові, й попросила докладно розповісти про Дзюера. Сомеро, зловживаючи лайкою, мислемовила все, що знала про нього.

До проходження обряду виймання Дзюер носив прізвище Сен. Його народила Суйсін — старша дочка цієї дуже шанованої родини. Після обряду Дзюер вирушив у мандри. А нещодавно повернувся в Хатенґрадж і почав обережно заявляти права на звання очільника родини Сен. Ця новина збентежила все місто.

Дзюер мав деякі підстави для такої несусвітної вимоги. По-перше, майже всі жінки Сен загинули на полях битв. По-друге, єдиною спадкоємицею очільниці залишилася Радіоль Сен. (При згадці про Радіоль Віас не змогла стримати гіркої усмішки.) А по-третє, Дзюер мав величезне багатство, яке, напевно, привіз із Півночі, тож міг роздавати впливовим родинам щедрі подарунки, щоб завойовувати їхню прихильність.

— Бідолашна Радіоль! Як їй важко зараз! — мислемовила Віас без найменшої тіні співчуття.