Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 26)

— Значить, Асхваріталь випустив насіння? І з нього виріс драконів корінь?

Дасудо перестав гладити сережки, бо збагнув, що не справляє на Тінахана бажаного враження.

— Щоб пришвидшити проростання, князь посипав насіння содраком, відібраним у наґів. Проросла тільки одна насінина. Він подарував корінь королеві, але та відмовилася. І князь сам з’їв драконів корінь.

Біхьон згадав, як майже чотири роки тому прощався з Рюном. Спробував поєднати образ Рюна, збережений у пам’яті, й власні знання про драконодухих. Нічого не вийшло. Доккебі здалося, що бути драконодухим — не для Рюна. Тінахан почухав горло й мовив:

— Гм. Отже, цей хатенґразький князь, як ви його називаєте, став драконодухим. Він тепер володіє надприродними здібностями. Може управляти ким завгодно. І цим допомагає на полі битви.

— Ні, Тінахане.

— Що?

— Ні, князь нікому не нав’язує свою волю.

— Що ти верзеш? Хіба не ти сказав, що він став драконодухим?

— Так, це правда! Не знаю чому, але він не управляє ніким. Зате може впливати на хід битви в інший спосіб. Мабуть, тому й не потрібно, щоб він кимось управляв. Він перевершив назьких хранителів у вмінні управляти силою води. Вода підкоряється йому ще краще, ніж вогонь — доккебі!

— Хо! — тільки й вигукнув Тінахан, бо не міг дібрати слів.

У Біхьона покруглішали очі. Інші слухачі напружено перешіптувалися. Дасудо з насолодою розповідав далі:

— А ще князь має Асхваріталя, ви ж не забули? Дракон своїми блискавками може хоч небоплава засмажити!

Усі лекони так і зойкнули від захопливого повідомлення. А Тінахан з Біхьоном сиділи незворушні. Їм було зрозуміло, що це перебільшення, притаманне всім пліткам. Навіть якби Асхваріталь і міг спалити небоплава, — що було вкрай маловірогідно — важко було уявити, що дракон, який, власне, є рослиною, їстиме м’ясо. Тінахан і Біхьон пам’ятали, що Асхваріталь взагалі не мав рота. А ось у те, що Рюн став драконодухим, товариші повірили. І зрозуміли, до яких наслідків це призвело. Тож Біхьон відчув тривогу, а Тінахан — гнів. А молодий Дасудо, який бачив сенс життя в тому, щоб трощити назькі довбешки, і якому кортіло бігцем кинутися на поле битви, завзято правив своєї:

— Перемога буде за нами. Зараз таке відбувається... Ніхто й не думав, що наґи попруться через Кордон. Але ж це сталося. І в нас з’явилася королева, саме тоді, коли була потрібна. Хатенґразький князь привів дракона — а всі думали, що дракони давно вимерли. І це ще не всі дива! Наступне нам покажуть шановні розвідники!

Біхьон з Тінаханом здивовано зиркнули на Дасудо. Той радісно засміявся.

— Пани розвідники вже знайшли для нас пана Жара. І наґи під себе ходять, тільки-но почують його ім’я! А зовсім скоро пани розвідники знайдуть ще двох уособлень, і ми неодмінно переможемо!

Біхьон і Тінахан трохи знітилися, бо не думали, що їхня справа — ключ до великої перемоги. Очікування в Останній кузні надто затягнулося, і сум, який вони відчували трохи раніше, уже витіснило роздратування. Раптом хтось зі слухачів вигукнув:

— Божества — не безкоштовні всемогутні раби, які служать нам, не знаючи відпочинку.

Це був Сіру, майстер, який кував мечі. З усіх ковалів Останньої кузні він мав найменше замовлень. І не через те, що йому бракувало вправності. Ніхто не сумнівався, що Сіру кує найкращі у світі мечі, проте лекони могли в близькому бою клювати противника дзьобом, і від мечів особливої користі не мали. А зброя, отримана з Останньої кузні, мусила стати довічним другом лекона. Тому меча майже ніхто не замовляв. Тож роботи в Сіру було мало, і вільний час він витрачав на спілкування з молодими гостями. Протягом дня не втомлювався, тож міг весело теревенити хоч і цілу ніч. Удаючи, що не помічає здивованих поглядів, Сіру докинув;

— І не безкоштовні вояки.

Дасудо роззявив дзьоба й витріщився на Сіру. Усі велетні заклякли, а Біхьон, який проти них здавався коротуном, обережно зауважив:

— Але пан Жар воює за нас.

Удень Сіру пропустив би слова чужинця повз вуха, ніби його не існує, але під час нічного зібрання, яке звільняє від звичних умовностей, він радо підтримав бесіду з доккебі.

— Не за вас. Не за ваше плем’я. Він б’ється за північне військо. Смішно, чи не так?

— Що тут смішного?

Сіру націлив на Біхьона суворий погляд.

— Кажу тобі, пан Жар не б’ється за вас, доккебі.

— У північному війську служить чимало доккебі. Вони виготовляють зброю, привозять харчі, супроводжують полонених...

— Але вони не беруть участі в битвах. Битви — не для доккебі. А пан Жар б’ється. Якщо доречно називати його вояком, то він не доккебінський вояк, а північний.

Біхьон нарешті збагнув, до чого хилить Сіру. А той якраз підбив підсумок:

— Бог, який сам себе вбиває, опікується доккебі. Його уособлення, як мені здається, мусило б старатися припинити битву. Адже доккебі уникають убивств. Але пан Жар поводиться інакше. Він завзято б’ється!

— Невже ви хочете сказати, шановний ковалю, що Бог, який себе вбиває, не захищає зараз доккебі? — мовив Біхьон здавленим голосом.

— Звідки мені знати, Біхьоне? Може, захищає, а може, і ні. Мені кортить дізнатися, який вигляд матиме уособлення Богині, яка нижча за всіх. Ми, лекони, усі питання з’ясовуємо у двобоях, правильно це чи ні. Така вже леконяча вдача. А уособлення нашої Богині, воно теж буде таким войовничим? Да-судо, ти переконаний, що коли розвідники знайдуть уособлення, воно додасть північному війську сили в боях? Хочу тобі сказати, ти мислиш по-леконячому.

Тремтливе світло ліхтаря згасло.

Кейґан лежав непритомний. Його ліва рука й права нога звисали із саней. У такому жалюгідному, безпорадному стані він пролежав доволі довго.

До нерухомого чоловіка підійшов один собака, тицьнув носом у гомілку.

Кейґан не поворухнувся. Собака ще раз тицьнув носом йому в ногу. Він керувався не хвилюванням за людину й не турботою. До нього приєдналася зграя. Пси штовхалися й гарчали один на одного. Почалася гризня. Вожак так і сидів перед санями, а зграя обступила Кейґана, якого навіть гучний гавкіт не повернув до тями. Лайки поступово сміливішали. Урешті найрішучіший пес вищирив ікла й застрибнув на сани.

За мить до того, як його лапи могли б стати на груди Кейґана, пес отримав різкий удар у щелепу, відлетів і вдарився спиною об твердий лід.

Зграя сахнулася від саней. Усі лайки припали до землі й насторожено дивилися на ліву руку Кейґана. Рука, яка щойно щосили вгатила в щелепу їхнього товариша, неквапно опустилася й знову повисла. Вожак підвівся й коротко гавкнув. Собаки повернулися на свої місця. Побитий пес теж підійшов, кульгаючи. З його пащеки текла слина.

Зірки так само повільно пливли небосхилом.

Кейґан кілька разів кліпнув. Коли нарешті розплющив очі, їх засліпили промені зірок — гострі, мов голки, що пронизують морок. Кейґан обережно помацав лівою рукою праве плече. Це відчуття він передбачав. Потім перемістив ліву руку до живота. Правицю посунув туди само. Обіруч підняв те, що лежало на животі, й наблизив до обличчя.

На нього дивилася оббілована голова наґа.

У темряві здавалося, що вона всміхається.

Кейґан не знав імені цього наґа. Не знав, де той народився, яку погоду любив, чи подобалося йому слухати розповіді, кого він любив, а кого ненавидів, які мрії носив у душі. Кейґану були достеменно відомі три речі. Це була жінка, незадовго до смерті вона прийняла содрак, і вона не уявляла, що її тіло закінчить існування в пітьмі північної ночі, коли обдертий череп моторошно всміхатиметься.

Це було очевидно.

Кейґан знову поклав голову наґині на живіт і підвів очі до неба, знову залитого сяйвом. Цього разу небо вигравало яскраво-червоним блиском. Рідкісне видовище. Сяйво розповзалося небом, складаючись у обриси велетенського обличчя. Кейґан упізнав його.

— Азельківере!

— О, ти досі живий.

— Як ти можеш таке казати тисячолітньому трупу?

— Ти не труп. Ти живий. І мусиш жити далі.

— Показати, на що я став схожий?

Кейґан узяв назьку голову, затулив обгризеним черепом власне обличчя й заговорив, ніби черевомовець:

— Добридень! Я — Кейґан Дракар. Будь ласка, не називайте мене нікчемою. Я й сам це знаю. Але я дуже відома людина. Мої найголовніші скромні досягнення такі: я посприяв загибелі Араджитсь-кого королівства й загибелі кітальджоських мисливців.

— Кинув би це своїм псам.

Кейґан кинув голову зграї. Лайки від несподіванки розскочилися, але відразу повернулися вивчати почастунок. Кейґан різко сказав:

— Це я знищив твій народ.

— Кітальджоські мисливці не вимерли. Тому що залишився я. І королівство під стягом із зображенням чорнолева теж не знищене. Тому що ти ще живий.

— Ні. Воно знищене.

— Не знищене. Не дай йому загинути. Якщо проголосиш королівство мертвим, звільнишся від обов’язку помсти. Проте не можна цього допустити. Не можна забувати про помсту!

Кейґан мовчки дивився на мерехтіння червоних світлових хвиль.

— Зараз у тобі озвалося не відчуття провини, а втома. Ти виснажений. І тому створив мене. Тож я скажу тобі: ти — живий! А якщо ти живий, маєш помститися.

— Замовкни, оманливий спогаде!

І червоне сяйво зникло. Адже його й не було в небі від початку.

Кейґан підвівся. Собаки досі були заклопотані обнюхуванням назької голови. Кейґан похмуро гукнув їх, і звірі вишикувалися перед санями.