Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 25)
— Піти з тобою?
— Ні, я піду сам.
— Уже сутеніє. Погода ще непогана, але якщо почнеться завірюха, можеш заблукати. А тут це небезпечно для життя.
Кейґан відказав коротко:
— Я — провідник.
Невдовзі Кейґан від’їхав від Останньої кузні на санях, запряжених їздовими собаками.
Він їхав по кризі, від самої лишень згадки про яку лекони мало не непритомніли. Яка глибина під кригою — Кейґан не відав, і це йому не заважало. Лахоцинські лайки, які везли його, теж і гадки не мали, яка глибина в них під лапами. Собаки розумні, але позбавлені уяви, тож бігти поверхнею скутого кригою моря вони не боялися. Щойно сани опинилися на льодовику, Кейґан віддав собакам наказ бігти. Куди бігти — обрали вони самі. Це була не перша безцільна подорож Кейґана. Вожак зграї встиг добре призвичаїтися до того, що сам визначає напрямок.
Як і побоювався Біхьон, пітьма запала швидко.
Кейґан зупинив сани. Тієї короткої миті, коли сонце забарвило небо в моторошні бліді відтінки, лайки перетворилися на тремтливі тіні в червонястій темряві. Собаки заклякли на місці, не відводячи поглядів від Кейґана. Він почав кидати їм їжу. Поки собаки з натугою розгризали заморожене м’ясо, Кейґан, трохи хвилюючись, запалив ліхтар. Послуговувався він лише лівою рукою, тому всі рухи виходили незграбні й повільні. Повісив ліхтар на сани, зачекав, поки собаки наїлися. Аж ось полоззя знову ковзнуло по льоду.
Прийшла Ніч.
А за нею — Безлад, Спокуса, Неволя, Таємниця й Сновидіння.
Засяяли незліченні зірки.
З настанням темряви безмежний простір миттєво стиснувся до розмірів невеличкого кола, освітленого слабким ліхтарем. А навколо мерехтіли дрібні цятки зірок. Істоти, які не вміють літати, у темряві втратили опору — виднокрай. Межа землі й неба розчинилася в чорноті серед зірок, мов підступна брехня. І дванадцятеро лайок помчали Кейґана, відштовхуючись не від землі внизу, яка виявилася облудою, а від блиску зірок угорі.
Тихий спокій північної ночі порушило блакитне сяйво, яке зненацька прорвало небо.
Воно росло та просувалося, поглинало зірки, розчищаючи шлях для зеленого, жовтого й червоного сяйв, які сунули за ним. Безгучні, але стрімкі й дикі струмені світла безжально підпалили Ніч. З її поранених грудей полилася гаряча кров. Ніч нагрілася, розтанула й потекла донизу. Сяйво захопило весь небесний обшир.
А сани тихо мчали.
Ліворуч з’явився небоплав.
Він був надзвичайно великий, мабуть, дуже старий. Більшість із тисяч його очей уже втратила зір, а з ним і життєве світло. Грудні плавці, які колись відбивалися від буревіїв і дражнили блискавки, були подерті на клапті, що безпорадно тріпотіли в повітрі. Поки сліпі очі бачили сни, немічний старий небоплав перетинав зоряне море, наближаючись до місця, де танула Ніч.
Напівсліпий велетень раптом ніби помолодшав. Відблиск сяйва запалював світло в його темних очах. Очі спалахували одне за одним, утворюючи на тілі небоплава чудернацьке сузір’я, що поступово розрослося в яскраву туманність. Небесне сяйво обперізувало величезну істоту зі свистом, наче вітерець. У світлі, яке розтопило північну ніч, небоплав став знову величним і могутнім, як тоді, коли линув у прадавніх небесах, у часи, коли світ ще пам’ятав своє народження. Небоплав глянув униз невидимими очима тієї миті, коли його шлях перетнувся зі шляхом саней Кейґана.
Кейґан підвів голову.
Йому здалося, що небоплав привітався з ним. Це був той погляд, що ними обмінюються самотні мандрівники в часі, для яких час безмежний, як для бездушних скель і гір.
— Здоров був, чоловіче! — мовби сказав небоплав.
— Здоров будь і ти, — відповів Кейґан, опустив голову й повернувся до світу, яким його везли лайки.
Небоплав проминув небесне сяйво та Кейґана й поплив собі далі.
Невдовзі Кейґан мусив зупинити сани.
Сліпуче сяйво зникло. Пітьма знову вступила у свої права. Ніде не було чутно ні звуку. Зникли й блискучі зірки, і світ тепер існував лише в невеличкому колі світла від ліхтаря. За межами цього зіщуленого світу був тільки жорстокий обман. Кейґан довго сидів, бездумно вдивляючись у чорноту, віддавшись беззмістовному плину часу.
Кейґан насилу отямився від гарчання собак. Лахоцинські лайки — одні з найрозумніших приручених тварин. Вони здатні усвідомлювати, що зв’язок з господарем обірвався. Якщо він замерзає на смерть, лайки з’їдають його труп. Зграя здійняла страшний гавкіт, а вожак лише скоса поглядав на Кейґана в темряві. Цей пильний, але ненав’язливий погляд означав, що вожак бажає з’ясувати, чи можливо відновити зв’язок з ним. Кейґан мусив дати собакам відповідь.
Він лівицею витяг Незламного й устромив його в лід біля саней. Спираючись на меч, повільно підвівся. Лайки підозріливо спостерігали. Кейґан ще раз їх погодував. Рука, важка мов залізо, погано слухалася, але кидати шматки м’яса ще могла. Лайки вгамувалися й заходилися жадібно жерти м’ясо. Поки вони їли, Кейґан присів на сани, щоб перевести подих. Поклав Незламного на коліна, лівою долонею стиснув праве плече.
Йому кортіло стиснути плече якомога дужче, але доводилося стримуватися, щоб не розчавити кістку.
Болісне відчуття завжди виникало спершу в правому плечі. Не було потреби роздягатися й дивитися. Кейґан і так чудово знав, що відбувалося з плечем. Шкіра на ньому побіліла, утратила блиск і пружність. Від натискання вона з хрускотом провалювалася: так утворюються западини в крихкому снігу, коли на нього наступають. А кістка, навпаки, розм’якшувалася. Якби Кейґан не вживав необхідних заходів, уся його плоть стала б крихкою, і все тіло разом з кістками розсипалося б на друзки.
Легко уявити, що було далі. Під тріск, з яким собаки гризли тверде морожене м’ясо й трощили зубами кістки, Кейґан, ледве дихаючи, простягнув лівицю, дістав із саней мішок, розв’язав його в слабкому світлі ліхтаря.
Він придбав у Лахоцині упряжку з саньми не лише тому, що пересуватися цією суворою місцевістю пішки було незручно. Головною причиною була необхідність перевозити цей мішок. Кейґан запхав руку всередину й дістав дещо моторошне. Воно було заважке, щоб утримати однією рукою, і Кейґан ледь не впустив його. Це була остання з речей у мішку, з яким Кейґан прибув до Останньої кузні. Поклавши річ на сани, він замислився, що робити, адже друга рука вийшла з ладу. Він глянув на собак, які в повному забутті впиналися іклами в їжу. І збагнув, що вихід таки є.
— О, дякую за підказку.
Кейґан схилився до саней, притиснув назьку голову лівицею, щоб не покотилася, і почав її гризти, уподібнившись лайкам.
Довгі наполегливі зусилля увінчалися успіхом. Кейґан ледь не порвав язика й не зламав зуби, але нарешті видобув дві лусочки й кілька клаптів плоті. Він був спокійний. Поклав свою здобич до рота й чекав, поки вона розм’якне. Коли Кейґан гриз голову, сильно подряпав губи й щоки об заледенілу луску. Кров, яка витекла з ран, відразу замерзла. Обличчя нестерпно боліло. Затуливши долонею обличчя, так що виднілися самі очі, він зосереджено перекочував у роті луски та шматочки м’яса, потроху пережовував.
Сніг навколо був засипаний темно-рудим порохом, схожим на іржу. Це замерзли бризки слини, змішаної з кров’ю.
Кейґан ковтав пережовану луску та м’ясо, не в змозі дочекатися, поки вони остаточно відтануть. Ковтав, не зважаючи на біль у подряпаному гострими крижинками горлі. Тремтів усім тілом, коли схилився над санями ще раз.
А лайки, які вже наїлися, мовчки дивилися на нього.
Пізно вночі в Останній кузні панувала тиша. Хоча численні лекони приходили сюди з усього світу й замовлень завжди було більш ніж достатньо, ковалі працювали тільки вдень, щоб не зіпсувати виробів через перевтому. Тож уночі не горів вогонь у горнилах, не стукотіли молоти об ковадла. Усі молоді лекони терпляче очікували, даючи ковалям змогу відпочивати як слід, щоб отримати якісну зброю, що служитиме їм усе життя. Одна лише біда була: уночі молодики нудилися. Біля кузні не було корчми, де можна було б спілкуватися за чаркою. Не було навколо
Тож лекони збиралися разом і розводили балачки. Цієї ночі зібрання відбувалося в спальні розвідників. Слово надали новоприбулому Дасудо. Усім, особливо розвідникам, кортіло дізнатися новини про війну, і він розповів усе, що знав. Двоє розвідників виказали непідробне захоплення.
— Рюн Фей став драконодухим? Отакої! — вигукнув збуджений Біхьон.
— Атож, став. А ви що, знайомі з хатенґразьким князем?
Біхьон уже розтулив був губи, щоб відповісти, як Тінахан грізно зиркнув на нього: мовляв, не бовкни зайвого. Лекон шкодував, що з ними нема Кейґана. Він обережно сказав:
— Так. Знайомі трохи. Ми його...
— А, згадав! І справді! Ви його супроводжували, коли він тікав з Хатенґраджа. Ще до початку війни ви допомогли йому прибути на Північ, а потім за наказом королеви взялися шукати уособлень, так?
Тінахан і Біхьон підтвердили, що так і було. Нічого іншого їм не залишалося. Дасудо трохи незграбно погладив сережки. Цим рухом він хотів показати, що очікує ставлення до себе, як до дорослого лекона, адже невдовзі мав отримати зброю. Та, на жаль, Тінахан не був аж таким чутливим, щоб це зауважити.