Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 24)

Дасудо таки був леконом, хоча й м’якої вдачі, тож не міг стерпіти подібного поводження. Настовбурчив пір’я і націлив на Тінахана гострий погляд. Дасудо вже приготувався запхати дзьоб Тінахана йому в горлянку, аж раптом підійшли двоє леконів і стали між сперечальниками. Дасудо впізнав у них своїх ровесників.

— Добридень, — сказав один з них, — мене звати Піґотом. Дозволите поговорити з вами?

— Треба провчити цього негідника! — вигукнув Дасудо.

— Спершу пройдіть з нами, поговорімо. Сюди, будь ласка, — розгублено мовив Піґот.

Один з леконів-молодиків обійняв Дасудо за плечі, інший — за стан. Дасудо кортіло вирватися, але опиратися силі двох леконів він не міг. Обидва поводилися доброзичливо й водночас наполегливо. А ще Дасудо здивувала не притаманна леконам поведінка: вони зупинили бійку інших леконів. І Дасудо віддався на волю молодиків, дозволив себе тягти невідомо куди. Лише глянув на Тінахана й побачив, що той, ніби геть про все забувши, витріщається на черепки. Вигляд він мав украй пригнічений. Доккебі та людський чоловік теж із сумом дивилися на черепки.

Молоді лекони відпустили Дасудо, коли дійшли до протилежного кінця зали.

— Ви, мабуть, трохи злякалися? — запитав Піґот.

— Аякже! Хто цей навіжений? І як тут опинилися доккебі й людина?

Другий молодик усміхнувся Піґоту й сказав:

— Ти йому все поясни, а я вже піду, гаразд?

— Так, іди. Дякую, Хечікаре.

Лекон на ім’я Хечікар кивнув Дасудо на прощання й пішов. А Піґот заговорив так швидко, ніби розповідав це вже безліч разів:

— Дасудо, я розкажу вам, хто ці троє. Вони прибули сюди в пошуках одного лекона. Але вони не знають, хто він і як його звати. Знають лише, що коли знайдуть потрібного лекона, ті черепки з’єднаються.

Дасудо безмежно здивувався.

— Навіщо ви так жартуєте?

— Ні. Я не жартую. У них вже один раз вийшло. Ця розбита миска — з останньої зали замку Тисячі всесвітів. Її дав каштелян Бау Морідоль. І вони розбили миску там, у замку. А один уламок зник! Решту уламків зібрали й цілий рік шукали той, якого бракувало. А там, де його знайшли, зустріли одного доккебі...

— Що ви плетете?

— Цього доккебі звуть Жаром.

Дасудо здригнувся. Це ім’я, певна річ, він чув.

— Жар? Значить, ці троє...

Піґот кивнув.

— Так. Розвідники. Вони шукають уособлення божеств.

Тепер Дасудо подивився на все іншими очима. Піґот теж співчутливо глянув на розвідників.

— Так ось, коли вони зустріли пана Жара, черепки з’єдналися. Миску розбили ще раз, щоб розшукати друге уособлення. І один уламок знову зник. Відтоді минуло два роки. Уламок знайшовся тут. Але це місце не вельми підхоже для пошуків.

Дасудо здогадався, чому Піґот так висловився. А той жалібно сказав:

— Тут бувають лише лекони. Та ще й кожен лише один раз за все життя. Розвідники терпляче випробовували всіх леконів, проте миска не відновлюється. Ось чому вони схопили вас. Хотіли перевірити, чи ви часом не уособлення. Коли я прибув до Останньої кузні, зі мною сталося те саме, що з вами. Дізнавшись, чим вони займаються, я їм пробачив. А ви пробачите?

Дасудо вирішив пробачити. І разом з Піґотом ще раз співчутливо глянув на розвідників.

Біхьон довго мовчав. Нарешті тяжко зітхнув і спитав:

— То що, скласти все назад?

Тінахан не відповів. Кейґан став навколішки й обережно взявся за краєчки шовку. Біхьон підняв віко скриньки, щоб Кейґан поклав туди згорток. Опустивши віко, доккебі зітхнув ще раз.

— Колись він прийде, Тінахане. Час ще не настав. Ходімо до нашої спальні?

— Уа-а-а-а!

Коли вляглося відлуння крику, Біхьон поплескав себе по вухах.

— Я не зрозумів, що ти хотів сказати. Можна вважати, що це означало згоду?

— Колись прийде? Час ще не настав? А коли настане?! Коли наґи переб’ють усіх сіверян?! Коли зрівняють із землею замок Тисячі всесвітів і Останню кузню? Коли в усіх прекрасних куточках Півночі понаставляють своїх Веж сердець?

— Лекони, які сюди приходять, переказують, що пану Жару вдалося стримати просування ворогів на північ. Не можна впадати у відчай. Потрібно вірити, що все буде добре. Так легше жити!

Тінахан то настовбурчував, то опускав пір’я, і це дратувало Біхьона. Лекон почав повторювати те, що за останній рік говорив Біхьону вже сотні разів:

— Щось тут не так. Цілком очевидно, що наші зусилля марні. Ми прийшли сюди рік тому. І уламок був тут. Тобто той лекон у той час теж був тут. Він давно пішов! Його не треба чекати. Ось у чому річ! Ми його впустили!

Нескінченні повторення цього припущення вже набили оскому Біхьону з Кейґаном. Обоє поморщилися.

Але Тінахан мислив правильно. Уламок, який зник із замку Тисячі всесвітів, з’явився в селі, де мешкав Жар. І в тому селі інших доккебі не було. Тому розвідники й визначили, що саме він — утілення Бога, який себе вбиває. Коли уламок зник удруге, розвідники сподівалися, що він з’явиться там, де живе втілення Богині, яка нижча за всіх.

Рік тому розвідники прибули до Останньої кузні й серед леконів, вельми здивованих появою людини та доккебі, утілення не виявили. Тоді випробували всіх без винятку леконів у Останній кузні. Миска не відновилася. Потім розвідники пригадали, що лекони відвідують Останню кузню тільки раз у житті. І припустили, що прийшли трохи зарано.

Це «трохи» вилилося в рік очікування. І Тінахан уже підозрював, що загін прийшов не «трохи зарано», а трохи запізно.

— Ми шукали уламок два роки. Поки десь тинялися, утілення прийшло сюди, отримало зброю та й подалося геть! Лекон пішов, а черепок залишився! Ми запізнилися.

Розчарований і втомлений Кейґан суворо сказав:

— Але, Тінахане, як нам переконатися, що ти не помиляєшся? Ми розбили миску, щоб знайти наступне втілення. Розбити її вдруге не можемо. Тому й сидимо, прив’язані до Останньої кузні, не в змозі вирушити на пошуки іншого втілення.

Тінахан знову нестямно, розпачливо закукурікав — чи то від душевного болю, чи від безсилої люті. Загін застряг в Останній кузні на цілий рік не тільки тому, що всі щиро вірили в прихід утілення Богині, яка нижча за всіх. Неможливо було тимчасово припинити очікування цього втілення та перейти до пошуків утілення Бога, якого ніде немає. Тінахан сердито буркнув, що каштелян Бау міг би дати їм три миски, адже це через нього не вдається почати пошуки іншого втілення. Тінахан почав був спокушати товаришів на повернення до замку Тисячі всесвітів, щоб попросити нову миску, коли раптом хтось його гукнув. Усі розвідники обернулися.

До них підійшов старий лекон, дуже незвичайний з вигляду. Жалюгіднішим за мокрого лекона може бути лише лекон без пір’я. Саме таку особливість і мав той старий — його руки, голі до ліктя, були напрочуд схожі на людські. Але ніхто з розвідників не виказав неповаги до його зовнішності дурнуватою посмішкою. Гола шкіра на руках була доказом досвіду, здобутого в щоденній праці з вогнем.

— Тінахане, — сказав старий лекон, — я бачив, як ти знову принизив молодика, того, який щойно прийшов.

— Мені так прикро... Вибачте, Сіру.

— Навіщо ти кидаєшся на всіх підряд, хапаєш і тягнеш, як дикун, що викрадає собі наречену? Лекони приходять сюди з власної волі, долаючи довгий важкий шлях! Буде справедливо, якщо я попрошу тебе набратися терпіння. Спокійно чекай, поки новоприбулі лекони ввійдуть сюди, і випробовуй тільки з їхньої згоди. Будь увічливий, гаразд?

Тінахан не второпав, до чого тут дикуни та їхні наречені, але загалом зрозумів, чого від нього домагається Сіру. Знітився й почав виправдовуватися:

— Ну, не такий уже я грубий.

— Тобі просто байдуже, що вони відчувають. Грубіяни, яким байдуже, що відчувають інші, зазвичай уважають, що всі їх розуміють і пробачають.

Біхьону та Кейґану було незручно втручатися в розмову Сіру з Тінаханом, адже височенні лекони їх ніби не помічали. Крім того, доккебі й людина не мали права втручатися в справи леконів. Відвідувати Останню кузню дозволялося тільки леконам. На перебування там розвідників поблажливо дивилися крізь пальці, зважаючи на важливість їхнього обов’язку. Сіру, не вшанувавши ні Біхьона, ні Кейґана бодай поглядом, вів далі:

— Ти й сам, напевно, розумієш, що для кожного молодика мить прибуття сюди стає найбільш пам’ятною в житті. Цей спогад він носитиме у собі до скону. Тож прошу тебе, шануй молодих леконів, не псуй їм урочистий день. Гаразд?

Тінахан не мав вибору. Мусив вибачатися. Сіру, так і не глянувши на двох інших розвідників, розвернувся й пішов. Присоромлений Тінахан похнюпився, підморгнув друзям і запропонував повернутися до спальні.

Біхьон підвівся й рушив за Тінаханом. Зробив два-три кроки й помітив, що Кейґан так і не поворухнувся, тому повернувся до нього.

Кейґан сидів, тримаючись лівою долонею за праве плече, мовчки втупившись у підлогу. З трійці розвідників він був найменший на зріст, тому Біхьон, стоячи, зовсім не міг бачити його нахиленого обличчя. Коли Біхьон почав нахилятися, щоб зазирнути Кейґану в очі, той хрипко мовив:

— Ідіть без мене. Мені треба вийти.

— Вийти — тобто надвір?

— Так.

Біхьон і Тінахан не злякалися, але трохи занепокоїлися. Насправді намір Кейґана вийти надвір мав би їх налякати. Остання кузня стояла посеред порожнього льодовика. Виходити було нікуди. Але впродовж року, який загін провів тут, Кейґан іноді виходив на льодовик погуляти. Траплялося, що він зникав на кілька днів. У Тінахана, як у будь-якого лекона, жижки затрусилися від самої думки про вихід на кригу, під якою хлюпає морська вода. Біхьона тривожило дещо інше: літо добігало кінця, дні дедалі коротшали. Тому він спитав, хоча й знав, що отримає відмову: