Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 23)

— Харц Добін до ваших послуг. Бажаєте пройти на той бік?

— Де сіверяни?!

— Пішли в південному напрямку.

— Тоді відчиняйте ворота, лиходії!

Харц Добін і бровою не повів, почувши лайку Ґалотека. Склав руки на грудях і заявив:

— Отже, усе-таки бажаєте пройти. Будьте ласкаві, повідомте, скільки осіб і тварин у вашій ватазі, щоб полегшити підрахунок розміру платні. Певно, з вами нині менше тварин, ніж минулого разу? Значить, платня буде менша.

— Гей, нахабо! Хіба тобі невідомо, що того разу ви вигребли майже всі наші гроші?

— Відомо. Але мене це не обходить.

— Не обходить? У нас немає більше золота!

— Немає?

Харц Добін зробив сумне обличчя і сказав:

— Як шкода! Але варта платної дороги змушена показувати зброю тим, хто не платить за прохід.

Ґалотек розлютився ще дужче. І не через те, що Харц подав знак своїм підлеглим, і з укріплення негайно посипався град стріл. Він усвідомив, що Джукведо навмисно не повідомляв про відсутність слідів так довго, щоб підбурити наґів до битви з вартовими.

Ґалотеку нелегко було змиритися з тим, що поки уособлення божества вогню наближається до Хатенґраджа, найкращі назькі воєводи застрягли в пастці на Півночі.

РОЗДІЛ 12

КРИК ЗЕМЛІ

Любіть своїх ближніх.

ВІДПОВІДЬ УСЛИ САРМАК НА ЗАПИТАННЯ, ЯКА ПОРАДА Є НАЙБІЛЬШ НІКЧЕМНОЮ І ПУСТОЮ З УСІХ ПОРАД, ЩО ПЕРЕДАЮТЬСЯ ВІД ПОКОЛІННЯ ДО ПОКОЛІННЯ

Щойно Дасудо піднявся на останній пагорб, дмухнув холодний вітер, від якого його досі захищало це узвишшя, і пронизав до кісток. Дасудо мимохіть примружився, але вмить широко розплющив очі. У нього вирвався радісний вигук.

Похід завершився. Нарешті Дасудо зміг побачити те, заради чого вирушив у мандри.

Перед ним розгорталася порожня скрижаніла рівнина — така сама, як ті, що їх він бачив під час п’ятиденного переходу. Але з незначною відмінністю: на невеликій відстані височіли два кам’яні стовпи. Погляд мандрівника, призвичаєний до плаского краєвиду, відразу зачепився за ці величезні «роги», що стирчали посеред снігу й льоду. На чому трималися стовпи, укриті грубим шаром блискучого льоду, розгледіти було неможливо. До вершини кожного стовпа намертво примерзла снігова шапка. Це був вхід — без одвірка, без стулок дверей, без стін.

За стовпами теж нічого, крім безкрайого льодовика, не було.

Над льодовиком нависала крижана гора, що ніби готувалася його проковтнути.

Ця самотня гора посеред льодовика була неосяжно велика. Вона заступила Дасудо майже весь виднокрай. Дасудо прийшов сюди, маючи гору за дороговказ. Тож його радісний крик був спричинений не її появою просто перед ним. Зрадів він, коли побачив під схилом величну будівлю в оточенні здоровенних брил.

Високий дах, ряди колон, широкі сходи — усе було біле, але з невиразним, також білим, візерунком. У звичайному світі, де панує барвистий безлад, цих смужечок ніхто не помітив би. А тут, у суцільно білому просторі, вони впадали в око, мов яскраві смуги на хутрі тигра. Саме цей візерунок і довів лекону Дасудо, що він прибув, куди потрібно.

І він знову радісно вигукнув, потішений своїм успіхом. Напружені м’язи розслабилися, пір’я, що замерзло в бурульки, миттю відстовбурчилося. З тіла Дасудо обсипалася хмарка крижаного пилу. Він вискочив з хурделиці, яку сам і створив, і побіг льодовиком.

Біг лекон із шаленою швидкістю, але дотримувався чітко визначеного напрямку — від двох стовпів до будівлі під горою. Стовпи могли вважатися входом, бо пройти можна було тільки між ними. Адже, хоча на перший погляд навколо був льодовик, насправді обабіч невидимої прямої стежки, що вела від пагорба до споруди, розкинулося скуте кригою море. Лід у цьому суворому морозному краї, звісно, був грубий, та все одно навряд чи безпечної товщини для збудженого лекона, який мчав щодуху. Від гупання кремезних ніг лід міг тріснути, мов тонкий папір. Отже, будівля, до якої Дасудо збирався потрапити, стояла під захистом гори, що була, власне, островом. А пагорб, звідки він роздивлявся свій подальший шлях, — своєрідним причалом.

Кажуть, у сиву давнину леконам, наляканим ледь не до божевілля, доводилося плазувати по кризі. Якби Королева-з’єднувачка не побудувала одне зі своїх див, Дасудо теж зараз повз би, охоплений нездоланним страхом будь-якої миті провалитися у воду. Тож Дасудо радів, що йому пощастило народитися не в давні часи. Раптом він помітив у будівлі якийсь рух.

З-поміж колон вилетіло щось, подібне до стріли.

Воно стрімко насувалося на переляканого Дасудо. Лекон трохи сповільнився, щоб роздивитися. То біг інший лекон. За спиною в нього був припасований довжелезний спис. Дасудо цей спис вельми припав до душі. Він здогадався, чому той лекон так поспішає. Обличчя Дасудо аж засвітилося від щиросердого бажання привітати бігуна. Коли той достатньо наблизився, Дасудо мовив:

— Добридень, шановний! Яку чудову зброю ви отримали!

Але ще навіть не почувши відповіді, Дасудо подумав, що відбувається щось дивне. Лекон, який біг назустріч, був значно старший за нього. Такого не могло бути. Дасудо задумливо схилив голову набік.

А потім побачив, як небо й земля помінялися місцями.

Дасудо не відразу второпав, що лекон зі списом швидко несе його до будівлі, перекинувши через плече. Поки він вагався, чи не слід чинити опір, — опинився в приміщенні. Лекон опустив його на підлогу. Дасудо розгублено зазирнув йому в очі. Але той уникнув допитливого погляду. Натомість гукнув когось:

— Агов! Сюди!

Перш ніж висловити обурення, Дасудо глянув туди, куди обернувся невідомий лекон. І заціпенів.

Великою залою між красивих колон то туди, то сюди снували лекони. Деякі пильно дивилися на нього. Але налякали його не вони, а незвичайна пара.

Це були доккебі й людський чоловік. Серед велетнів-леконів вони здавалися приголомшливо низенькими. І як ці двоє взагалі тут опинилися? Дасудо хотів був допитатися в лекона, який його сюди притягнув, у чому річ, та лекон, палаючи від нетерпіння, раптом заволав:

— Мерщій! Та щоб вам...

Дасудо подумки пожалів доккебі та чоловіка. Зала була завелика, щоб ці двоє могли вдовольнити нетерплячого лекона, хоча й бігли до нього стрімголов. Вони були вдягнені у важкі хутряні накидки, без яких не вижили б на морозі, на відміну від леконів, укритих пір’ям. Доккебі й людина засапалися, поки добігли. Чоловік нахилився, сперся долонями на коліна. Дасудо навіть подумав, чи, бува, той не хворий. Бліді щоки чоловіка запали, ноги надто сильно тремтіли, навіть якщо врахувати, що він щойно швидко біг. Доккебі, який теж здавався кволим, хоча й не до такої міри, показав лекону коштовну скриньку.

Доккебі відсапався й обережно її відкрив. Лекон уже не лютував і не кричав, а міцно зціпив дзьоба в очікуванні. Спантеличений напруженням, яке висіло в повітрі, Дасудо не наважувався виказати незгоду чи щось запитати.

Доккебі дуже дбайливо, ледве дихаючи, дістав зі скриньки невеличкий шовковий згорток, поклав його на підлогу й розв’язав. Лекон затамував подих. А в людського чоловіка аж очі сяяли, коли він дивився по черзі то на згорток, то на Дасудо. У прибульця з’явилося відчуття, що він випадково став свідком незбагненної важливої події.

Нарешті доккебі розгорнув шовк. Усі побачили купку черепків від якоїсь розбитої миски.

Дасудо не знав, що й думати.

Протер очі. Та це не допомогло. І дорікнув собі за користолюбство й упередженість. Він не уявляв, що черепки можуть становити таку цінність. Хоч і здогадувався, що це уламки миски, та не знаходив пояснення того, чому до них так дбайливо ставляться. Поступово Дасудо відчув, як у його душі наростає хвиля гніву. «Невже я потрапив до безумців? Чи не почнуть вони, бува, зараз пригощати мене цими черепками, примовляючи, що це смачні плоди?» — сяйнуло йому.

Але доккебі нічого подібного не сказав, лише послав лекону розчарований погляд.

Хворобливий на вигляд чоловік теж спохмурнів. Загальне напруження змінилося зневірою. Дасудо подумав, що розчарування цієї трійці якось пов’язане з ним, проте причини збагнути не міг. Зненацька лекон крикнув громовим голосом:

— З’єднайтеся!

Він того крику черепки затремтіли. Дасудо знову збентежився. Він доволі довго стежив за черепками, за леконом, доккебі й людиною, та нічогісінько не розумів. Відчайдушне кукурікання лекона нічого, крім незначного тремтіння уламків миски, не викликало.

Доккебі прицмокнув і сказав:

— Отакої! Не вийшло!

Сережки під дзьобом лекона ходором ходили. Не відриваючи погляду від черепків, він мовив:

— Геть звідси.

Дасудо подумав, що це сказано черепкам: хтозна, можливо, вони тепер зникнуть. Не відразу збагнув, що лекон звертався до нього. Він сердито настовбурчив гребінь.

— Що за свавілля ви вчинили зі мною?

— Геть! Кажу тобі, геть!

— Слухайте, ви хоч пояснили би, що відбува...

— Я — Тінахан! А цей доккебі — Біхьон Шрабль! А людину звати Кейґаном Дракаром! Чув про таких, га? Тінахан! Біхьон Шрабль! Кейґан Дракар! Чув, питаю? А ти? Ти! Ти що за один? Щоб тебе розплющило! Ти хто такий, курча безпере!

— Я Дасудо... — насилу вичавив із себе той.

— Так я і знав! Ти — Дасудо! Інакше й бути не могло! Трясця, навіщо мені знати твоє ім’я, нікчемо? Дасудо, так? Ну гаразд. Слухай уважно. Ти — Дасудо. Просто Дасудо, і нічого більше! А чому? Бо черепки не склеїлися! Тож прошу тебе: негайно забирайся звідси, не муляй мені очі своїми недозрілими сережками! Бо заб’ю до смерті! Забирайся, шмаркачу!