Ли Ёндо – Той птах, що п’є сльози. Книга 3. Вогонь доккебі (страница 22)

— Розумію, що зараз у тебе на душі. Ти й твої воєводи-хранителі вели за собою військо, билися з безбожниками. А дурники в Кіборені приписують усі заслуги Ківейну. Він уважається святим, який звільняє Богиню від злих духів. Він мов казковий богатир. Хотів би я змінити ставлення до Ківейна в народі, але вихваляти військових не можу. Тому що військом управляють хатенґразці. Тож, Ґалотеку, ти мусиш звільнити Ківейна, хай там що. Тоді всі подумають, що верховний хранитель нікчема, бо не врятувався сам, а чекав, поки його визволять видатні воєводи-хранителі з Хатенґраджа. Зрозумів, до чого я хилю?

— Обернися і передай, що я все зрозумів, — звернувся Ґалотек до тлумача.

Тлумач передав, що було наказано, Серізма розпрощався. Ґалотек вийшов зі сховища глечиків у ще гіршому настрої.

А те, що він побачив надворі, поліпшенню настрою не сприяло.

Повітря холоднішало. Полковник Борак і воєводи-хранителі дуже старалися зберегти теплу погоду, але їхній силі бракувало потужності. Ґалотек вилаявся й нагрів повітря. Змучений Борак кинув на головного воєводу радісний погляд і відразу опустив очі, бо побачив його скам’яніле обличчя. Ґалотек ішов уперед, байдужий до всього оточення.

Ось показалися залізні ворота Сіґуріатської платної дороги.

Місцина була знайома Ґалотеку, хоча він тут опинився вперше в житті. Він носив у собі душу Майстра смерті, якому двісті п’ятдесят років тому тут нещадно обламали крила, і тому невиразно відчув, що все тут знає. У ньому закипіла незбагненна злість. Він поворухнув губами:

— Що, Ґалотеку, відчуваєш мою лють?

Ґалотек не відповів, проте Джукведо не відчепився.

— Ти покинув би сестру напризволяще? Ні? Я теж не міг покинути те, що почав. Тож сплатив за прохід десять срібних монет і пройшов крізь ворота. Мені тоді здавалося, що це мене задовольнить. Дурний я був. Я ж поступився їм! Але вигадав собі виправдання, мовляв, я не програв, я пройшов дорогою. Кляті вартові! Я мушу їх поставити на коліна. І повернути свої десять срібних монет. У тому сріблі — моя гідність, яку я так дешево продав!

— Джукведо, я холоднокровна істота.

— Тоді підігрій свою кров! Так само, як нагріваєш воду. Хай твоя кров закипить!

— Ми сплатимо за прохід і підемо собі далі.

— Ґалотеку!

— Пірни в глибину, побалакай з Хварітом.

— Що?

— Кажу, тобі треба зустрітися з Хварітом. Каріндоль Макероу там такі коники викидає! Хваріт тобі розповість. Помізкуйте разом, як її вгамувати.

Ґалотек не міг побачити виразу обличчя Джукведо, проте відчув його обурення. Голос Джукведо тремтів, коли він сказав:

— Он як. Захотів мене позбутися, значить. Та чи зможеш ти впоратися без мене?

— Джукведо, моя обіцянка залізна. Я віддам це укріплення тобі на поталу. Тож...

Раптом Ґалотек затнувся на півслові. Це було вже після того, як Майстер смерті опустився на дно свідомості. Ґалотек, охоплений гірким відчуттям, покликав полковника Борака. Наказав відкрити полкову скарбницю й дістав звідти бамбукову дудку. Щоб заграти для Джукведо, який так любив ці звуки. Щоб водночас зробити приємність ображеній душі воїна та потішити самого себе.

За прохід Бамбукового полку варта призначила величезну платню. Двадцять тисяч вояків, та ще й із запасами їжі, за які теж треба було платити. Наґи харчуються лише живими тваринами, яких доводилося водити за собою. Коли Бамбуковий полк розплатився з вартою, скарбниця майже спорожніла. Але Ґалотека, як і жодного наґа, це зовсім не засмутило. Їм не потрібні були гроші, бо купувати щось на Півночі вони не збиралися. Золотих прикрас і монет награбували в сіверян, і цінності це золото для них не становило. Хіба що золото можна було б надіслати в Хатенґрадж, як воєнну здобич, щоб похизуватися. Ґалотек узагалі сумнівався в тому, що варта платної дороги зможе скористатися грошима. На сплюндрованій Півночі майже загинули ремісництво й торгівля. Після приходу наґів тамтешні мешканці зосередилися на виживанні й віддавали перевагу харчам, а не золоту. Але вартові з поважним виглядом прийняли монети.

Прохід Бамбукового полку крізь браму платної дороги тривав пів дня.

Невдовзі по тому, як з брами по інший бік вийшов останній назький вояк, в одному з покоїв укріплення прочинилися двері. Загадкова постать вислизнула звідти й поквапилася до покою пані голови. Вартові, які охороняли вхід, не затримали її. У цей час помічник голови саме сидів за столом і вносив записи в щоденник.

— Дякую тобі, — почув він голос.

Без тіні усмішки на обличчі помічник підвів очі й глянув на маску відвідувачки.

— Не варто подяки. Ваша Величність і військо сплатили за прохід і, відповідно, отримали можливість скористатися дорогою та нічлігом.

Само всміхнулася під маскою.

— Так. Сплатили сповна й отримали можливість відсидітися на верхніх поверхах укріплення, поки під нами проходитимуть переслідувачі.

— Подорожні вільні користуватися нашими послугами так, як вважають за потрібне.

Раптом у двері постукали.

— До вас Барса Доль — полковник північного війська, — доповів вартовий.

— Впусти його.

Увійшов Барса Доль зі скуйовдженою бородою, весь напружений. Вклонився Королеві-тигриці й зітхнув.

— Жахливий був день, Ваша Величносте.

— Дякую за твою службу.

Розчулений Барса зазирнув королеві в обличчя.

— Ваша мудрість надзвичайна! Вони тепер довго блукатимуть. Доккебінські вогні заведуть їх бозна куди. Хай женуться за примарами. Нікого їм не спіймати! Ми ж будемо позаду! Деякий час просуватимемося за Бамбуковим полком, а потім підемо своєю дорогою — до замку Тисячі всесвітів.

— Полковнику, цього не буде.

— Ви про що, Ваша Величносте?

— Я піду на південь і поверну наше основне військо.

— Ваша Величносте!

— Хмара-громовиця буде зі мною. І мої особисті вартові — дуоксіни. Вони ніколи не розлучаться із Само Фей. Їм байдуже, королева я, чи ні.

Барса хотів її відраяти, але усвідомив, що Королева-тигриця щойно не просто запевнила його у відданості свого тигра-богатиря та охоронців. Вона натякала на щось іще. Очі Барси розширилися від хвилювання, коли він глянув на королеву. Вона лише кивнула.

— Якщо нічого не вдасться, я вже не повернуся, навіть у разі перемоги північного війська. Ти тоді очолиш вояків. І на власний розсуд вирішиш, кому бути королем замість мене.

— Ваша Величносте, що ви кажете!

Само заговорила скромним, тихим голосом:

— Я повертаюся туди, де мені місце. Сюди мене завели пошуки брата. Якби він не вскочив у халепу, я ніколи не перетнула би Кордон. Я погодилася бути королевою, бо того вимагали обставини. Але перш за все мушу бути біля брата. Я не можу допустити, щоб усі загинули.

— Розумію ваші почуття. Але так не можна. Ваша Величносте, ви мусите піти до замку Тисячі всесвітів і...

— Ви теж туди не підете.

— А як же...

— Ліпше тобі залишитися тут, разом із загоном. Чекай на моє повернення.

— Як це — залишитися тут?

Замість пояснення Само перевела погляд на помічника й усміхнулася йому. Вона розуміла, що послуги варти платної дороги не вичерпуються наданням притулку.

Завдяки Джукведо Ґалотек дізнався гірку правду: Королева-тигриця й Ківейн не йшли попереду назького війська. Ґалотек був твердо переконаний, що ген там, на небокраї, йдуть сіверяни. Тому коли Джукведо сказав, що це доккебінські вогні, у нього ледь луска не посипалася.

— Кажеш, не видно слідів?

— Раніше були сліди дуоксінів. А вони вельми незвичайні, їх ні з чим не сплутаєш. Тепер їх не видно. Вам варто було б зважати на такі дрібниці.

— І коли сліди зникли?

— Після того, як ми пройшли сіґуріатську браму.

І Ґалотек здогадався, що наґи пройшли просто під ногами Королеви-тигриці й верховного хранителя. Він гнівно закричав:

— Чому раніше не сказав?

— Ти говорив, що я тобі не потрібен, головний воєводо.

Ґалотек не міг марнувати час у сварках із Джукведо. Пропускну браму наґи проминули ще два дні тому. Тож Ґалотек негайно віддав Бамбуковому полкові наказ розвернутися й прийняти содрак. Він і сам спішився та ковтнув пігулку. І назькі вояки на чолі з Ґалотеком щодуху кинулися бігти назад тим самим шляхом. Тварин і небойових службовців залишили позаду.

Біля пропускної брами виснажені наґи зустріли одного чоловіка. Той дивився на Бамбуковий полк, як на найбільшу дивину у світі. І справді, було із чого дивуватися. Наґи подолали відстань дводенного походу лише за пів дня. До того ж, вони були дуже злі на вигляд.

Від утоми й обурення Ґалотек не міг вимовити й слова, тільки свердлив вартового поглядом. А той ввічливо кивнув подорожнім і сказав: