Ли Бардуго – Біснуватий (страница 99)
Бібліотека більше не була схожа на бібліотеку, чи собор, чи фруктовий сад. Вона здіймалася мерехтливими срібними шпилями — якийсь неймовірний замок, зведений із повітря та світла. Дівчина ззирнулася з Дарлінґгоном. Це були обіцяні їм місця. Університет умиротворення та наповненості. Магія казок, яка потребувала лише забажати чогось, а не крові чи жертвоприношень. «Жіночий стіл» блищав яскраво, мов дзеркало, і Алекс побачила в ньому Мерсі, яка походжала туди- сюди.
— Ми… ми в раю? — прошепотіла Доус.
Тернер похитав головою.
— Про такий рай мені нічого не відомо.
— Не забувайте, — попередив Дарлінґтон. — Демони живляться не лише болем і стражданнями, але й радістю.
Двері до палацу відчинилися, і з’явилося якесь створіння. Воно було чи не два з половиною метри заввишки й мало голову білого кролика, але людське тіло. Між вухами червоним сяяла вогняна корона. Створіння було так само голим, як Дарлінґтон у золотавому колі, але символи на його тілі світилися жовтогарячим, як вуглини під гілками в багатті.
— Ансельм, — сказала Алекс.
Кролик розреготався.
— Називай мене моїм справжнім іменем, Колесоходко.
— Мудак? — ризикнула дівчина.
Створіння почало мінитися й знову стало Ансельмом — у людській подобі та одязі. Цього разу не в костюмі, а в зручному варіанті для вихідних: джинси, кашеміровий светр, дорогий годинник на зап’ястку — уособлення заможності без жодних зусиль. Дарлінґтон без «Чорного В’яза». Дарлінґтон без душі.
— Мені сподобалося дивитися, як Дарлінґтон убив тебе.
Ансельм вишкірився.
— То було смертне тіло. Слабке й непостійне. Мене неможливо вбити, бо я не живу. Але житиму.
Алекс побачила в його руках повідець, і коли він смикнув, до нього рачки підповзло три створіння. їхні бліді тіла були виснажені, саме калатання кісток, які ледве трималися купи на сухожиллях. Алекс не могла зрозуміти, чи люди це, аж раптом огидні деталі стали на свої місця: один старий з обвислою шкірою й коротко підстриженим сивим волоссям; один юний і тендітний, кучеряве волосся де-не-де росло латками, у кощавих рисах ще можна було побачити примару колишньої краси; і одна жінка зі зморщеними грудьми, заїдами на губах і вологим сплутаним жовтявим волоссям.
Кармайкл, Блейк і Геллі. На шиї в кожного було золоте ярмо, таке саме, як колись на Дарлінґтонові, і всіх їх утримував золотий ланцюг у руках Ансельма.
Якими невинними вони здавалися, якими наляканими, та вони однаково залишалися демонами.
— Такі жалюгідні гончаки, — сказав Ансельм. — Вони помиратимуть від голоду, аж доки не нажеруться стражданнями мертвих. Або прослизнуть крізь портал, щоб знову переслідувати вас. Потім наїдяться від пуза й поживляться ще й вашими друзями-приятелями. Просто тобі демонічна мрія. Земля обітована.
— На те моя воля, — озвався Дарлінґтон.
— Ти, трясця, хоч би поторгувався, — втрутився Тернер.
— Тут нема про що торгуватися, — заперечила Доус. — Він сюди не належить.
Ансельм похнюпив голову на знак згоди.
— Це правда. Від нього аж тхне доброчесністю, чого не скажеш про вас усіх.
— Можеш не ходити околяса, — озвалась Алекс. — Усі вони знають, що ти маєш на увазі мене.
Зуби в Ансельма були білі та рівні.
— Ти чула їхні серця. Ти бачила їхніми очима. Усі вони пронизані почуттям провини та сорому, але не ти, Колесоходко. Ти шкодуєш лише про дівчину, котру не змогла врятувати, а не про вбитих тобою чоловіків. Твоє серце більше мучиться докорами сумління через мертвого кролика, ніж через усіх тих хлопців, яких ти перемолола.
Так і було. Алекс знала це від самого початку. Саме це вона розповіла Мерсі напередодні.
— Ні, — втрутилася Доус. Вона розрізала рукою повітря. — Відповідь на все це — «ні». Ти не отримаєш Алекс. І Дарлінґтона. Ніхто тут не залишиться.
«Ніхто не вирветься». Алекс відчула, як стиснулося горло. Хоробра Доус, яка лише хотіла зберегти цілісність власної родини. І Стерн раділа, що була членом цієї родини. Хай навіть недовго.
— Ти вже продемонструвала вдосталь хоробрості, — озвалася вона. — Та це не твій бій.
— Тобі теж тут не місце. І байдуже, що каже цей… ця штука.
— Ти надзвичайно переконана, вчена, — відповів Ансельм. — Та Рукавичку створили для того, щоб доставити її сюди, це був кривавий маяк, сигнальний вогонь.
Алекс намагалася не видати обличчям жодних емоцій, проте глипнула на віддзеркалення Мерсі. Про що це торочить Ансельм? Якийсь новий трюк, щоб затримати їх, якась нова стратегія?
— Ти боровся, щоб не пустити мене до пекла, — нагадала вона. — Нас усіх.
Він зробив усе можливе, щоб запобігти відкриттю Рукавички та порятунку Дарлінґтона.
— Я не розумів, що ти таке, Колесоходко. Ой, я розумів, у чому твоя привабливість. Цікава іграшка, набір дешевих трюків, безмежна здатність до болю. Але я не розумів істинної тебе. Не міг збагнути, як тобі вдалося вирватися від моїх вовків. Не розумів, аж поки ти не вмістила його душу у своє тіло.
— Він бреше, — застерегла Доус.
Тернер похитав головою. Він завжди помічав різницю, хай навіть у засвітах.
— Не бреше.
— Вам відомо, що ви не перші пілігрими, котрі пройшли цей шлях, — повів далі Ансельм.
Саме тієї миті Алекс зрозуміла, чому Рукавичку й тих, хто наважилися пройти нею, стерли з усіх книжок, чому довелося пересвідчитися, що ніхто не знатиме про надзвичайний портал, вбудований до бібліотечних стін. Уперше, відколи повернувся Дарлінґтон, Алекс відчула, як усередину заповзає справжній страх.
— Вони домовилися, чи не так? — поцікавилася вона.
Ансельм підморгнув.
— Єдине, що демони люблять більше за загадки, — це угоди.
44
Ансельмові мазунчики занявчали, немов відчувши його задоволення. Штука з виснаженим Блейковим обличчям притиснулася головою до господаревої ноги.
— Про що мова? — закортіло дізнатися Тернерові.
Ансельм скуйовдив пальцями не-Блейкове волосся.
— Студенти з Єлю створили Рукавичку й назвали свою подорож експедицією. Та експедиція — це просто синонім завоювання, тож, як і всі мандрівники, побачивши скарби, яких можна дістатися, вони не мали причин повертатися з порожніми руками.
— Знову «Фауст», — зауважив Дарлінґтон.
Ансельм гмикнув.
— От тільки Фауст самотужки заплатив за свої гріхи. На відміну від ваших пілігримів. Вони вимагали грошей, популярності, хисту, впливовості. Для себе й своїх товариств. Проте оплату рахунків залишили комусь іншому.
«Череп і кістки». «Книга та змія». «Сувій та ключ». Алекс подумала про всі гроші, що текли крізь їхні скарбниці. Подарунки університетові. Усе куплене коштом страждань майбутніх поколінь. І Лета це дозволила. Вони могли інвестувати в джерело, з якого взявся стіл, захований у підвалі Пібоді. Могли принаймні лобіювати закриття «Рукопису» після того, що сталося з Мерсі, чи переслідувати «Сувій та ключ» після того, що сталося з Тарою. Але не зробили цього. Занадто важливо було умиротворити випускників, зберегти життя магії — байдуже, хто саме на неї працюватиме.
— О Господи, — озвалася Доус. — Саме тому вони стерли всі згадки про подорож. Аби приховати укладену угоду.
— Рукавичка не була грою, — озвався Дарлінґтон. — Це був екперимент. Це була пропозиція.
— Дуже смачна, — погодився Ансельм. — Вони вийшли з багатством і владою, древнім знанням та прихильною долею і залишили Рукавичку на місці, як маяк, позначений їхньою кров’ю.
— Вежа, — прошепотіла Доус.
— Маяк для кого? — похмуро поцікавився Тернер.
— Для Колесоходів, — тихо відповів Дарлінґтон.
— Я не розумів сповна, що ти таке, Ґелексі Стерн. Не розумів, доки ти не пройшла крізь захисне коло в «Чорному В’язі». Доки ти не вкрала те, що по праву належало тобі. Ми й гадки не мали, що чекати на когось на кшталт тебе доведеться так довго.
Тепер Алекс засміялася, та цей звук був позбавлений радості.
— Дейзі перейшла вам дорогу.
Дейзі Вітлок була Колесоходкою і залишалася живою, удаючи із себе професорку Марґеріт Белбалм і поїдаючи душі дівчат. Найбільше вона полюбляла полювати на схожих на себе — Колесоходок, як вона сама, котрих нез’ясовно тягнуло до Нью- Гейвена. Тягнуло до Рукавички.
— Те, що ви звели маяк, не зіграло жодної ролі, — сказала вона. — Адже щоразу, коли з’являлася Колесоходка, її зжирала Дейзі.
— Але не тебе, Ґелексі Стерн. Ти вціліла й прийшла до нас, як і судилося від самого початку.