Ли Бардуго – Біснуватий (страница 98)

Вона саме витягала банку рагу, коли побачила біля ковзних скляних дверей, що вели на балкон, закривавлену купку хутра. Банка вислизнула з руки й розбилася на друзки на лінолеумі.　

— Якого хріна з тобою не так?! — озвався Лен, перекрикуючи шум гри.　

Цього не могло бути. їй ввижалося. Вона щось не так зрозуміла.　

Алекс знала, що слід вийти в коридор і перевірити клітку, але не могла змусити ноги поворухнутися. Побіля її ступні лежав шматок скла, на капцях — бризки томатного соусу. Вона вислизнула з них, позамітала скло й змусила себе ступити крок, потім ще один, відчуваючи ногами колючий килим. Коли вона оминала їх, жодна голова не повернулася до неї, і в дівчини з’явилося моторошне відчуття, наче вона взагалі не заходила до квартири.　

У коридорі було тихо. Вони ніколи не розвішували картин чи фотографій, тільки постер «Ґрін дей», який повісили після того, як хтось на якійсь вечірці пробив кулаком гіпсокартон.　

Спальня мала звичний вигляд. Потерта стара тумба під телевізор, яку вона засипала книжками в паперових обкладинках, здебільшого науковою фантастикою і фентезі. Енн Мак-Кеффрі, Гайнлайн, Азімов. Футон на підлозі, на ньому зіжмакане синьо- червоне покривало. Іноді вона лежала в ліжку з Леном, іноді всі втрьох, іноді лише вона й Геллі. Це був найкращий час. А біля підвіконня Беббітова клітка. Вона була порожня. Дверцята відчинені.　

Алекс піднялася, притискаючись до стіни спиною. Здавалося, наче вона тріснула посередині. Вони з Геллі взяли висловухого кролика з притулку для тварин біля супермаркету «Ральфз». Збрехали в заяві про те, де живуть, скільки грошей заробляють, про геть усе. Адже, коли Алекс тримала те м’яке біле тільце в руках, їй понад усе хотілося мати його. Коли вони принесли кролика додому, Лен лише завів очі під лоба й мовив:　

— Я не хочу це нюхати. Не хочу жити в лайні.　

Тоді Алекс кортіло сказати, що в неї для нього погані новини, але вона так раділа, що в Лена не сталося жодного істеричного нападу, що вони з Геллі просто кинулися далі коридором і зачинили двері. Цілий день дівчата гралися з кроликом. Робив він небагато, та біля нього вона почувалася якось особливо, відчуваючи, як його сердечко вповільнюється в неї в руках, і знаючи, що це живе створіння довіряє їй; від цього ціле життя здавалося кращим.　

Вони стали називати його кролик Беббіт, адже ще не придумали імені, але прізвисько так і причепилося.　

— Ця штука схожа на собачу їжу, — розреготався якось Полюбе.　

— Найдешевший спосіб зробити свою сучку щасливою, — відповів Лен. Коли хтось говорив про кролика Беббіта чи сюсюскався з ним, хлопець дратувався. — Краще це, ніж зробити одній із них пузо.　

«Собачу їжу».　

Алекс пішла назад коридором. Нічого не змінилося. Ніхто не поворухнувся. Вона перетворилася на примару. Купка хутра й крові нерухомо лежала на килимі. Тепер, коли вона змусила себе подивитися, уважно подивитися, помилки бути не могло. Маленьке мертве тільце. На морді Локі була кров.　

— Що сталося? — запитала Алекс.　

Схоже, її ніхто не почув.　

— Геллі?　

Геллі повільно повернула голову, наче довелося докласти неабияких зусиль. Здвигнула золотистими плечима. Вона завжди　була схожою на поцілований сонцем шматочок якогось скарбу, чогось дорогоцінного.　

Навіть зараз, хай млява, з мертвими очима та безбарвним голосом, вона відповіла:　

— Ми хотіли подивитися, чи вони з Локі гратимуться.　

Алекс уклякла біля маленького тільця. Груди були розірвані, а всередині майже нічого не залишилося. Там, де хутро не склеїлося від крові, воно досі було м’яким. Алекс любила гладити кроликові вушка великим пальцем. Зараз хутро на них злиплося, виднілися схожі на струни хрящі. Єдине вціліле рожеве око витріщалося в порожнечу.　

— Тільки не починай гівнитися, — кинув Лен. — Це була випадковість.　

Полюбе мав винуватий вигляд і сказав:　

— Ми не думали, що Локі так збудиться.　

— Він пес, — відповіла Алекс. — Якого хріна він, по-вашому, мав робити?　

— Він нічого не міг із собою вдіяти.　

— Я знаю, — сказала вона. — Я знаю, що не міг.　

Локі вона не звинувачувала.　

Алекс зібрала залишки кролика Беббіта й вишла до кухні. Витерла свої капці й позамітала соус та скло в куток.　

— Ой, припини, — сказав Лен. — Кролики, по суті, шкідники. Ти плачеш через пацюка.　

Та Алекс не плакала. Поки що ні. Не хотіла плакати тут. Вона без дозволу взяла зі стійки Ленові ключі. Розрахуватися за це ще встигне пізніше.　

Алекс запхала те, що залишилося від кроликового тільця, у пакет із замком і пішла до «сівіка». Сподівалася, що Геллі піде за нею. Сподівалася, спускаючись сходами, перетинаючи латку сухого газону, хідник, вулицю. Вона довго сиділа на водійському місці, досі сподіваючись.　

А потім зрештою повернула ключ і поїхала. Провулком, повз «Галерею» і Кастл-парк із бейсбольними кабінками, нагору пагорбом. Саме так вони його завжди називали — «пагорб».

Алекс не знала, як називається гірський хребет, який вона перетинала, знала лише, що це висока стіна між долиною Сан- Фернандо й західною частиною міста. Можна було зупинитися на Малголленд і подивитися на захід — на блаженство океану, музеї, маєтки. Або на схід — на долину й втішальний приз затягнутих смогом днів та дешевих кондомініумів. Каліфорнійська мрія для людей, котрі не могли собі дозволити життя в Беверлі-Гіллз, Бель-Ейр чи Малібу.　

Вона з’їхала біля Скірболлу[83] й рушила звивистою дорогою вгору, до гребеня Малголленд-драйв. Сама достеменно не знала, куди прямує. Просто хотіла піднятися якомога вище.　

Розплакалася Алекс, лише коли зупинилася на великому паркувальному майданчику біля церкви, з якого відкривався краєвид на туманну улоговину міста; вона тримала в руках маленьке, загорнуте в пластик тільце, а голосних ридань не чув ніхто, крім дубів та вічнозелених чагарників. Вона не збиралася ховати кролика Беббіта тут. Боялася, що якийсь койот викопає його й наостанок ще погризе. Потрібно було знайти якесь гарне, чисте місце, де їй не заважатиме жодна історія.　

Стерн не могла описати словами свої відчуття. Знала лише, що не слід було приносити кролика Беббіта додому. Коли Геллі показала на нього в клітці, не слід було брати його, не варто було притискати маленьке тільце до серця. Він мав належати якійсь дитині з Енсіно, котра дала б йому справжнє ім’я, понесла б до школи на день розповідей, котра захищала б його. Алекс крала гроші у власної матері. Брехала, зраджувала й порушувала чимало законів. Але знала, що принесений додому кролик Беббіт був її найгіршим і найегоїстичнішим учинком. З нею на нього не чекало нічого хорошого.　

Вона дивилася, як сіло сонце й долиною розсипалися вогні.　

— Ти можеш поїхати куди завгодно, — сказала Алекс нічному повітрю.　

Але не поїхала. Вона ніколи не їхала.　

Дівчина витерла очі, перейшла дорогу й поховала кролика Беббіта на гарненькому мальовничому подвір’ї побіля брами, що належала якійсь приватній школі. Витрусила його з мішка, аби тільце могло розкластися й стати їжею для коренів міртових живоплотів.　

Алекс подумала про те, щоб лягти посеред Малголленд, просто на білу розмітку, яка розсікала дорогу, наче хребет. Подумала про те, як якась мати їхатиме додому з дітлахами на задньому сидінні, про те, що вона побачить у світлі фар за мить до удару. Виявила, що злітає в повітря, перелітає хідник і порожню сітку паркувального майданчика, де досі стоїть із відчиненими дверцятами «сівік» на холостому ходу. Вона попливла над чапаралем[84], білою сальвією і древніми дубами, над вбудованими в гору спорудами, які безстрашно височать на стояках, над їхніми басейнами, які сяють у сутінках, а потім злетіла вище, аж доки вогні не зробилися меншими, наче садок яскравих квітів, охайно висаджених на клумбах.　

Як довго вона залишалася там, неприв’язана й вільна від відчуттів? Якоїсь миті сонце почало сходити, затьмаривши зорі хвилею рожевого світла. Але місто внизу було не тим, яке Алекс знала й розуміла. Вона відчувала аромати осіннього листя й дощу, мінеральні нотки вологого бетону. Бачила широко розчахнутий парк, доріжки, що перетиналися, формуючи зірки, три церкви зі шпилями, схожими на громовідводи в пошуках бурі. Трава була зеленою, небо — сірим і м’яким від хмарок; червоне й жовте листя шелестіло на гіллі.　

Серед дерев гуляв вітерець, несучи із собою запах яблук і свіжого хліба, всього доброго, що лише можна забажати. Усі поверхні, усе каміння немов сяяли м’яким світлом.　

Вона побачила постаті, що наближалися з усіх кутків парку… ні, скверу. Алекс знала це місце. Невже знову щось снилося чи вона прокинулася? Вона знала цих людей, знайшла їхні імена у своїй пам’яті. Доус, Тернер, Дарлінґтон. Тріпп не впорався. Це була її вина. Це Алекс теж пам’ятала.　

Коли вони наблизилися, Алекс побачила, що в одязі пілігримів щось змінилося. Доус досі була вбрана в мантію вченого, але тепер та мерехтіла золотом, мов очі лорі. У Тернерову рясу з пір’я було вплетене мідне дубове листя. Білі лати принца пасували Дарлінґтонові більше, ніж Тріппові, але тепер він був убраний у рогатий шолом. А що ж Алекс? Вона витягнула руки. Сталеві наручні були прикрашені зміями.　

Вона знала, куди їм слід іти. Повернутися до саду. Повернутися до бібліотеки.　

Вони повільно проклали собі шлях вулицею, яка мала б бути Ельм-стріт, повз Коледжі Гоппера та Берклі. Лиховісного відчуття більше не було, ніщо не нагадувало про Єль, позбавлений краси. Натомість здавалося, наче університет зобразив якийсь посередній художник — він став сценкою зі снігової кулі, утіленням мрій про коледж. Стерн бачила, як люди їдять, базікають і сміються в бурштиновому світлі за товстими шибками закладів харчування. Знала: якщо вирішить увійти, її там радо привітають.