Ли Бардуго – Біснуватий (страница 97)

Алекс сказала таке Деніелові. У цьому світі легко було розкидатися обіцянками. То чому б не дати ще одну?　

— Ми всі повернемося, — заприсяглася вона.　

Дівчина ляпнула закривавленою долонею по арці, і Доус залишила поверх відбитка власну кров. Двері розчинилися, золоті літери Селінового імені зникли, змінившись загадковим алфавітом.　

— Я… — Доус витріщилася на письмена. — Тепер я можу це прочитати.　

«Учений». Які знання Доус принесла із собою після першого спуску? Про які жахіття може дізнатися цього разу, коли вони йтимуть дорогою до пекла?　

— І що там написано? — запитала Алекс.　

Доус зблідла, вуста її стиснулися.　

— Ніхто не вирветься.　

Стерн намагалася не зважати на дрож, що охопив її після цих слів. Вона вже чула їх під час першого спуску, коли побачила Дарлінґтонову демонічну половину, ката в його шкірі.　

Вона завагалася.　

— Доус… якщо все піде не так, як ми планували… дякую, що піклуєшся про мене.　

— Я переконана, ти мало не померла кілька разів, відколи ми знайомі.　

— Це має найбільше значення.　

— Мені це не подобається, — відповіла Доус, знову кинувши погляд на ті золоті літери. — Це нагадує прощання.　

«Невже я була тут?» — замислилась Алекс. Може, вона померла разом із Геллі? Чи була вона колись чимось більшим за привид, який тинявся цими місцями?　

— Не втопися, — сказала вона й змусила себе піти далі, повернутися через нішу, де ретельно намагалася уникнути поглядів на стінопис з Альма-матер, а потім праворуч, де почалося коло. Настав час замкнути петлю.　

Дівчина подивилася на вітраж із Даниїлом у ямі з левами. Невже цього разу вона — мучениця? Чи поранена тварина із шипом у лапі? А може, зрештою, просто солдат? Розріз уже був не надто добрий, тож вона знову шмагонула по долоні й розмастила кров склом. Воно зникло, наче бібліотека тільки й чекала, коли її погодують. Алекс дивилася в порожнечу.　

Зачекала, і серед тиші здалося, наче вона відчуває щось, що мчить до них. За мить почула стишене гудіння метронома. Ступила перший крок на подвір’я.　

Цього разу вона була готова до того, як струсонеться будинок, як затремтить каміння під ногами, засичить і вкриється бульбашками вода в переповненому фонтані, як засмердить сіркою. Просто поперед себе Алекс бачила Тернера, котрий прямував до неї, Доус праворуч, Дарлінґтона ліворуч.　

Вони зустрілися в центрі подвір’я, і Доус звела руку, наказуючи всім зупинитися. Та за фонтан ніхто не схопився. Натомість Дарлінґтон кивнув Мерсі, і вона вийшла вперед, тримаючи високо вгорі витончене срібне веретено. П’єр Ткач. Мерсі вколола себе в пучку пальця, як дівчинка з казки, готова заснути на сотню років.　

Натомість веретено тріснуло, а зсередини з’явилася липка біла маса. Яєчний мішок.　

— Я колись казав, як ненавиджу павуків? — поцікавився Тернер.　

Крізь кокон із павутиння висунулася тонка нога, потім іще одна, вони були такі делікатні, крихітні, що скидалися на волосини. Алекс почула тихе сопіння, і Мерсі задихнулася, коли яєчний мішок розірвався — і з її рук полився водоспад малесеньких павучат. Дівчина заверещала й впустила веретено.　

— Пригніться, — сказав Дарлінґтон, присідаючи.　

Голос у нього був спокійний, та Алекс знадобилася вся сила волі, щоб не поворухнутися, коли павуки линули землею, розповзаючись, мов пляма. Деніел притиснув долоню до бруківки, дозволяючи павукам перелазити через пальці.　

— Нехай вони вас укусять.　

Тернер завів очі до неба й пробурмотів щось собі під носа. Потім присів і занурив руку, його прикладом скористалася Доус, і Алекс змусила себе вчинити так само.　

Від відчуття тих тонесеньких ніжок на шкірі хотілося закричати. Укуси не були болючими, та дівчина бачила, як набрякає в тих місцях шкіра.　

На щастя, павуки швидко рухалися й переповзли на стовбури дерев, розкидали срібні пасма в повітрі, дозволяючи вітру підхопити їх.　

Минулої ночі вони по черзі скористалися веретеном, клубок павучого шовку падав незграбною купою. Чарівним він не був, але значення мало саме плетіння, наповнення його власним фокусом, постійно повторюваною тією самою фразою: «Зроби пастку. Зроби пастку зі страждання». У минулому веретеном користувалися для створення приворотних і любовних чарів, аби об’єднати групи людей, зробити їх відданими одне одному, поцупити їхню волю. А це був геть інший зв’язок.　

Високо вгорі павуки взялися до справи, схоже, дотримуючись заданого метрономом ритму. Скидалося, наче дивишся на появу туману: з ринв і кутів на даху розтікалася м’яка нечутна імла, аж доки над ними не розтягнувся широкий навіс із павучого шовку, павутиння було схоже на іскристий іній і перетворило нічне небо на таку собі мозаїку. Алекс відчувала, як від нього хвилями шириться сум, наче ним були просотані пасма пряжі, від чого павутиння прогиналося в центрі. Її наповнило відчуття безнадії.　

— Просто перечекаємо, — озвався Тернер. Але він сам притиснув долоні до вилиць, наче міг вичавити скорботу з голови.　

Алекс почула, як десь у бібліотеці розбилося скло. Мерсі витягнула соляний меч.　

— Вони йдуть, — пояснила Доус. — Вони не…　

Її урвав дзенькіт розбитого скла.　

— Ні! — скрикнула Памела.　

— Вітраж… — видихнув Дарлінґтон.　

Та демонів це не відволікало. їх приваблював маяк з абсолютної безнадійності, а думка була одна: «їсти».　

— Руки до фонтана! — крикнула Алекс. — На рахунок «три»!　

Вона побачила, як до них мчать демони. Часу на останні слова чи емоційні прощання не буде. Вона швидко полічила до трьох.　

І всі як один схопилися за край фонтана.　

43

Алекс намагалася підготуватися до падіння — пальців, що чіплятимуться за неї, душитимуть, тягтимуть донизу, — та цього разу вона впала у воду горілиць. Море навколо було тепле, а позаяк жодні руки до неї не торкнулися, дівчина змусила себе розплющити очі. Вона побачила, як повз неї мчать бульбашки, побачила решту: Дарлінґтонове темне пальто пливло за ним, Тернер міцно притиснув руки до тіла, руде волосся Доус розвівалося, наче знамено війни.　

Стерн помітила над собою світло й спробувала відштовхнутися до нього, відчути, як здіймається вгору. Голова розірвала поверхню води, і вона вдихнула повітря. Небо над головою було пласке й світле, того непевного кольору невизначеності. Попереду виднілася якась латка землі — можливо, пляж. Позаду Алекс темні хмари стіною вишикувалися на горизонті.　

Де була решта? Море якесь майже некомфортно гаряче, а вода мала дивний металевий присмак. Алекс боялася знову занурювати голову. Не хотілося побачити, як до неї наближається щось лускате й гострозубе.　

Вона попливла до берега, незграбно рухаючи кінцівками. Плавчиня з неї завжди була така собі, але течія штовхала до берега. Лише торкнувшись ногами дна в тому місці, де можна було встати, Алекс спромоглася уважно подивитися на воду. Шкіра від неї вкрилася червоними плямами. Вона пливла в морі крові.　

Шлунок стиснувся. Стерн склалася навпіл, відчувши нудотний позов. Скільки вона проковтнула?　

Та коли дівчина опустила погляд, кров зникла, а її одяг був сухий. Вона обернулася, щоб подивитися на горизонт, та море теж зникло. Вона стояла на хіднику перед своїм старим багатоквартирним будинком. «Ґраунд-Зіро». У руках Алекс тримала великі пакети із супермаркету. Вона відчула жахливе запаморочення, справжнє життя вислизало з рук, розпадаючись, наче сон — Дарлінґтон, Доус, геть усе. Вона просто замріялася.

Розум помандрував кудись, вигадуючи історії, та деталі вже стали вицвітати. Це було справжнє життя. Сходи, викладені галькою. А　

з їхньої власної квартири долітали гуркіт і постріли з «Гейло»[82].　

Алекс не хотілося йти додому. їй ніколи не хотілося додому.　

їй подобалося тинятися супермаркетом, дрейфувати чистими проходами між полицями з одним із великих візків, хай навіть вона ніколи не наповнювала його, слухати жахливу музику, яка там грала, на її шкірі виступали сироти в кондиціонованому приміщенні. Та незмінно доводилося знову виходити на паркувальний майданчик, де від асфальту підіймався жар, і запихатися до маленького тісного «сівіка», якщо пощастить; а якщо Лен того дня надумав поводитися по-мудацькому, їй доводилося чекати автобуса.　

Тепер вона піднялася вгору сходами з пакетами, наповненими чипсами «Дорітос», шинкою і великими коробками пластівців, які відхопила зі знижкою, і відчинила вхідні двері. Краще було, коли з нею приходила Геллі, але сьогодні та була не в гуморі, утомлена й примхлива, вона відповідала Алекс односкладовими словами, її думки були деінде.　

У якомусь кращому місці. Геллі знала краще життя, ніж решта. Мала справжніх батьків. Навчалася в справжніх школах. Жила в справжньому будинку із заднім подвір’ям і басейном. Геллі була тут на канікулах. Сіла не на той потяг, поїздка вийшла жахливою, і тепер вона намагалася витиснути з неї якомога більше.　

Проте Алекс розуміла, що одного дня вона прокинеться, а Геллі зникне. З неї годі. У найвеликодушніші дні Стерн бажала їй цього. Утім неприємно було думати, що Геллі, можливо, вважає себе занадто хорошою для брудного бальсового життя, яке Алекс вдалося склеїти докупи. Прихисток, їжа, травичка, друзі, котрі не завжди здавалися друзями. Це було найкраще, на що вона була здатна, однак для Геллі це було не так.　

Алекс штовхнула стегном двері й увійшла до квартири, де різко смерділо планом, а повітря було густим від диму. Звук телевізора був приголомшливий, безжальне гупання «Гейло», Лейн, Полюбе　й Кем кричали одне на одного на канапі, пітбуль Полюбе, Локі, спав у нього в ногах. На столі лежав відкритий пакунок «Читос» поряд зі скляним синім бульбулятором, порожнім пакетиком і Леновим вейпом. Геллі згорнулася калачиком у великому круглому кріслі, зі склеєною скотчем докупи подушкою, вона була вбрана в довгу футболку й білизну, наче не завдавала собі клопоту одягатися й просто викотилася з ліжка. Вона мовчки тупилася в телевізор і навіть не глипнула на Алекс, коли та почала розбирати їжу в крихітній кухоньці.