Ли Бардуго – Біснуватий (страница 96)
— Алекс, — закашлялася Мерсі, — ти що, жартуєш?
— Боюся, що ні. — Стерн повагалася. — Вампіри ненавидять сильні запахи. Саме це породило міф про часник. Ще не запізно дати задньої.
Вона мусила запропонувати шанс на втечу, на безпеку. Мерсі пройшла цей шлях без вагань, та чи справді вона знала, куди мчить, так радісно набираючи швидкість?
— Упевнена, що вже запізно.
— Ніколи не запізно накивати п’ятами, Мерсі. Повір мені.
— Я знаю. — Подруга опустила погляд на соляний меч у руках. — Але це життя мені більше подобається.
— Більше за яке?
— Більше за те, яким я жила раніше. Більше за світ без магії. Гадаю, я ціле життя чекала миті, коли хтось побачить у мені щось неординарне.
— Ми всі чекаємо. — Алекс не могла стримати гіркоти в голосі. — Саме так і потрапляємо в пастку.
Очі Мерсі засяяли.
— Ні, якщо самі зробимо перший хід.
Можливо, через те що Мерсі була такою милою, такою розумною, такою доброю, Алекс забула, який вона боєць. їй не вдалося відігнати думку про Геллі й те, яку ціну вона заплатила, потрапивши на орбіту Стерн. А яку ціну може заплатити Мерсі за дружбу з нею? Утім було вже занадто пізно для підрахунків. Сьогодні вночі Мерсі була потрібна їй на подвір’ї.
— Телефон увімкнено, — сказала Алекс, простягаючи свій мобільник. — Нехай так і буде.
Мерсі поспіхом кивнула.
— Зрозуміло.
— Тримайся ближче до фонтана. Не забувай про бальзам. А якщо все піде не так, біжи. Знайди кімнату в бібліотеці, де можна зачинитися, і залишайся там до світанку.
— Я зрозуміла. — Тепер повагалася Мерсі. — Ви повернетеся назад, еге ж?
Алекс змусила себе всміхнутися.
— Так чи інакше.
Коли на подвір’ї зацокав метроном, вони дочекалися тиші в «Крос-кампусі»[81]. Потім зробили надрізи на лівих руках перед головним входом до бібліотеки. Алекс подивилася на Дарлінґтона в темному пальті, на Доус у спортивному костюмі, на настороженого, готового до битви Тернера, хай навіть він сам не знав, чи можна перемогти в цій війні.
— Гаразд, — озвалася вона. — Ходімо до пекла.
Одне за одним вони залишили свою кров на колонах біля входу. Алекс відчула несподіваний напад нудоти, наче в шлунку застряг гачок і смикав її вперед, нагадуючи силу, що тягнула її босоніж містом до «Чорного В’яза». Вони увійшли, проминули єгипетські письмена, подолали холодну темряву, двері, які більше не були дверима.
Усі вони виконували ті самі ролі в тому самому порядку. Усі, крім Тріппа. Алекс увійшла першою як солдат, за нею Доус у ролі вченого, потім Тернер, уособлюючи священника, і нарешті Дарлінґтон — принц. Алекс не могла позбутися думки, що цей титул набув геть іншого значення, коли хлопець перейняв роль у Тріппа, і почувалася від цього винною. Вона замислилася, яку роль виконував Лайонель Райтер, коли здійснив спуск майже за століття до них.
Вони рядочком дійшли до Альма-матер, потім до арок під Деревом Пізнання, яке одного разу вже позначили кров’ю. Коридором повз солдатські двері, повз кам’яного студента, що не помічає Смерть за своїм плечем, і до фоє з тими дивними вікнами, які мали такий вигляд, наче належали сільському генделику.
— Тільки людина, — пробурмотів Дарлінґтон, і Алекс зрозуміла, що він пригадував бій за можливість дати їм підказки до Рукавички, коли його демонічна воля змагалася з людською надією. Але вона побачила полегшення на хлопцевому обличчі, коли вони прокладали собі шлях Стерлінгом, зацікавлення й зачудування. Попри все що сталося, Деніел нічого не міг удіяти й захоплювався таємницями, що причаїлися під цим каменем і що їх судилося їм розкрити. У тому, як сяяли його очі, як завзято він бурмотів щось над цитатами й символами, було щось заспокійливе. «Це досі він». Золотий хлопчик Лети, можливо, більше не здавався їй таким самим, можливо, побачив і вчинив те, чого не варто робити жодній людині, та він досі залишався Дарлінґтоном.
— Ось, — тихо підказала Доус, — твої двері.
Дарлінґтон кивнув, а тоді насупився.
— Що не так? — запитала Алекс.
Він кивнув головою на вирізьблений камінь.
Дозвольте Дарлінґтонові побути снобом, коли йдеться про захований прохід до пекла.
Вони змастили камінь своєю кров’ю, і знову з’явилося чорне провалля. Крижаний вітер скуйовдив Дарлінґтонове темне волосся. Алекс хотіла нагадати йому, що він не мусить цього робити, що все буде гаразд. Та існувала брехня, промовити яку навіть у неї язик не повертався.
— Я… — почала Доус, але затнулася, така схожа на розтоплену свічечку.
— Ви знаєте історію корабля-привиду? — поцікавився в тиші Дарлінґтон. — Коли Нью-Гейвенська колонія боролася за виживання, містяни зібралися й напакували корабель найліпшим крамом, зразками всього, що міг запропонувати цей чудесний світ новий, а шановні мешканці міста вирушили в дорогу, щоб переконати людей в Англії в доцільності інвестицій у колонію чи навіть переїзду туди.
— Чому мені здається, що ця історія закінчується нещасливо? — озвався Тернер.
— Не думаю, що її вигадали в Нью-Гейвені. Вельмишановний преподобний Джон Давенпорт…
— Це той «сховай вигнаних» Джон Давенпорт? — перепитала Алекс.
— Той самий. Він сказав: «Господи, якщо твоя ласка поховати наших друзів на дні морському, вони твої, врятуй їх!».
— Не соромся й втопи їх? — поцікавився детектив. — Нічогеньке підбадьорення.
— Корабель так і не дістався Англії, — повів далі Дарлінґтон. — Уся колонія застрягла в чистилищі, і гадки не маючи, що сталося з їхніми коханими та всіма багатствами, якими був напханий трюм. А потім, день у день за рік після відплиття корабля, з моря насунув дивний туман, і всі шановні мешканці міста прийшли до гавані, де побачили, як з імли випливає судно.
Хлопців тон нагадував Ансельма того дня біля води, коли він розповідав легенду про трьох суддів. Невже Ансельм наслідував Дарлінґтона? Чи це сталося природно після того — демон, напившись хлопцевих страждань, заговорив його голосом?
— Вони знайшли шлях назад? — запитала Доус.
Дарлінґтон похитав головою.
— То була ілюзія, масова галюцинація. У доках усі бачили кораблетрощу на власні очі. Щогли поламалися, люди попадали за борт.
— Дурня, — оцінив Тернер.
— Це задокументовано, — незворушно заперечив Дарлінґтон. — І місто сприйняло це як благу звістку. Дружини, котрі чекали на чоловіків, тепер стали вдовами й вільно могли знову побратися. Заповіти зачитали, майно роздали. Пояснення цьому досі немає, але сенс завжди був для мене зрозумілий.
— Та невже? — покепкував Тернер.
— Ага, — втрутилася Алекс, — це містечко намахали від самого початку.
Дарлінґтон аж усміхнувся.
Вони рушили до наступних дверей і кабінету бібліотекаря. Коли Алекс озирнулася, Дарлінґтон стояв посеред темряви, схиливши голову, наче молився.
Тернер став на свій пост біля дверей із сонячним годинником.
— Вище носа, — повторив він ті самі слова, що й під час першого спуску. — І не втопіться.
Алекс подумала про Тріппа, який вчепився в загорожу човна, про корабель-привид, який пішов на дно. Ззирнулася з детективом.
— Не втопіться.
Стерн увійшла за Доус крізь таємні двері до читальної зали «Лінонїї та братів».
У цій частині бібліотеки було тихо, і Алекс чула шурхіт їхніх черевиків укритою килимом підлогою.
— Дарлінґтон вважає, що не повернеться, — повідомила Доус.
Алекс відчувала її погляд у себе на спині.
— Я не дам цьому статися.
Вони зупинилися перед першопочатковим виходом на подвір’я, прикрашеним ім’ям Селіна, викарбуваним золотими літерами.
— А як щодо тебе? — запитала Доус. — Хто попіклується про тебе, Алекс?
— Зі мною все буде гаразд, — відповіла дівчина, здивуватись тому, як затремтів голос.
Вона знала, що Доус навіть думати не може про те, що доведеться знову втратити Дарлінґтона, та їй не спадало на думку, що дівчина може перейматися ще й її поверненням.
— Я не залишу тебе там, унизу, — гарячкувато запевнила Доус.