Ли Бардуго – Біснуватий (страница 95)

Але цього було недостатньо. Де спільне почуття гумору? Талант на кшталт шиття, співу чи хисту до мов? Алекс думала про те, як мати йде вулицею, сяючи надією. Та вона сама завжди залишалася в тіні.　

їй хотілося попросити матір поїхати на кілька днів, залишитися в Андреа, утім зробити це, не наганяючи паніку, було неможливо. А якщо сьогодні вночі вона облажається, усе це більше не матиме значення.　

Алекс перевірила телефон. Досі жодного повідомлення від Тернера. Вона не збиралася телефонувати, не хотіла ризикувати, що схилить шальки терезів не на той бік. Те, що вона попросила його зробити, не було злочином, але й близько не стояло біля чесності; Тернерова доброчинна жилка була занадто вираженою, як на неї.　

— Що саме ти плануєш? — поцікавився він, коли Стерн знайшла його в арсеналі минулого вечора.　

— Справді хочете знати?　

Він довго це обмірковував, а тоді сказав:　

— Абсолютно не хочу.　

Не прохопившись більше жодним словом, детектив знову ліг і натягнув ковдру на голову.　

— Але ви зробите те, про що я попросила? — не вгавала Алекс. — Зателефонуєте?　

— Іди спати, Стерн. — Ось і вся відповідь.　

Тепер вона подивилася на телефон і набрала вдвадцяте за сьогодні Тріппів номер. Без відповіді. Скільки людей ще помре, перш ніж це закінчиться? Скільки тіл вона залишить по собі?　

Алекс повагалася, стискаючи телефон у руці. Наступний дзвінок міг урятувати її чи досить-таки буквально приректи.　

Ітан узяв слухавку після першого гудка.　

— Алекс! Ти як? Ідеш побачитися з Райтером?　

Дівчина прикипіла поглядом до скляного місяця.　

— Це дзвінок ввічливості. З мене годі бути твоєю дівчинкою на побігеньках. Я збираюся працювати на Лінуса Райтера.　

— Не будь дурненькою. Райтер — поганий вибір. Він…　

— Ти не можеш його зупинити. У тебе в арсеналі немає зброї, здатної на це.　

— Те, що ти кажеш, дуже серйозно, Алекс.　

— Я збираюся розповісти йому всі найдрібніші деталі про твою організацію і твоїх поплічників.　

— Твоя мати…　

— Міра під його захистом.　

Принаймні могла бути.　

— Я в Нью-Йорку. Приїдь побачитися. Ми поговоримо. Укладемо нову угоду.　

Алекс не сумнівалася, що не повернулася б із цієї зустрічі.　

— Без образ, Ітане.　

— Алекс, ти…　

Вона закінчила дзвінок. «Пекло порожнє, усі чорти тут». Знову Шекспір. Одна стриптизерка в клубі «Кінґ-кінґ» витатуювала собі цю цитату над лобковою кісткою. Алекс місяцями бігала виконувати Ітанові забаганки. Тепер час йому трохи побоятися. Час йому прибігти, висолопивши язика. Райтер був демоном, якого не могли подолати інші демони й про якого вони застерігали одне одного.　

— Ти щось задумала, Стерн, — зауважив Дарлінґтон, коли вони пізніше того вечора збиралися на вовчі перегони. — Я бачу.　

— Просто не підіймай голови й не дай нічому вбити мене.　

— Це я маю заплатити свою ціну, — попередив її хлопець.　

— Це ціна Сендоу. Не ти опинився в пеклі через свої хибні вчинки.　

— Але ж таки опинився.　

Алекс оцінила вміст наплічника: сіль, срібні кільця й про всяк випадок срібний кинджал.　

— Ми можемо продовжити цю дискусію, коли закінчимо. Доус робитиме записи. Потім підшиємо все й віддамо в бібліотеку Лети. «Демонологія Стерн».　

— «Арлінґтонова демонологія». Хіба ти не збираєшся мужньо запропонувати посісти моє місце в пеклі?　

— Іди в дупу.　

— Я справді сумував за тобою, Стерн.　

— Сумував?　

Вона не збиралася цього питати, та слова самі зірвалися з язика.　

— Наскільки на це спроможний позбавлений людських почуттів дідько нехрещений.　

Після цих слів вона мало не розреготалася.　

Ні, Алекс не збиралася добровільно погоджуватися на вічні муки. У неї не було завдатків героїні. Але вона не збиралася знову залишити Дарлінґтона там, унизу. «Потрібно заплатити пекельну ціну». Це означало, що пекло нічим не відрізнялося від інших місць. Завжди була ціна й хтось, хто мав її заплатити. І хтось завжди брав хабарі.　

Коли вони пішли з «Іль-Бастоне», щоб зустрітися в «Заснулому велетні» з головою делегації «Вовчої голови», Алекс відчула певну легкість, наче ниточка, що тепер пов’язувала їх, міцно натягнулася, наче жоден демон не наважиться вийти до герцю, коли вони разом.　

«Я служитиму тобі до кінця своїх днів». То був сон чи якесь знамення? Може, Алекс, як і її бабуся, якимось чином зазирнула до майбутнього, до цієї миті? Навіть якщо так, це не дало їй додаткової інформації про те, що ці слова означали, для чого золоті кайдани в Дарлінґтона на зап’ястях і чому вона відчуває тривожний спокій, знаючи: тільки-но вона покличе — хлопець примчить? Демон-джентльмен. Створіння, якого боялися навіть мертві.　

Корабель із Нью-Гейвена вийшов,　

Здійнявши груди тугі,　

І вітрила, де вітер свище, Напинали молитви благі.　

— Господь! Буде хай твоя воля, —　

Священник просив на зорі, — Поховай наших друзів у морі, Бо вони ж належать тобі.　

Генрі Водсворт Лонґфелло. Корабель-привид

Мій останній запис у ролі Вергілія. Я думав, що ніколи не захочу покидати цей кабінет, та натомість виявилося, що лічу дні до тієї миті, коли зможу зачинити за собою двері «Іль-Бастоне» й ніколи більше не кинути тінь на поріг цього будинку. Я покидаю його, упевнений у своїй фортуні, та знаю, що ще побачу пекло. Як насміхався б з мене Наунес, якби знав розмах нашої дурноверхості. Як схлипував би, якби знав розмах наших злочинів. Та чому я пишу? Я заховаю цю книжку, а наші гріхи — разом із нею. Шкодую тільки, що не вірю в Бога, аби благати Його про милосердя.

42

О першій ночі Алекс із Дарлінґтоном повернулися до кампусу, тремтячи від холоду, а у вухах досі дзвеніло вовче виття. Вони дочекалися решту біля «Жіночого стола». Тіні здавалися занадто густими, наче мали форму та вагу. Алекс мало не знепритомніла від голоду, а ще її гризли думки про жахливі варіанти всього, що вона спровокувала.　

Дівчина перевірила, чи телефон ввімкнено, і про всяк випадок надіслала мамі останнє повідомлення.　

«Люблю тебе. Бережи себе».　

Абсурд, це просто сміховинне повідомлення від дівчини, котра перла життям, наче пробивалася крізь численні віконні шибки. Вона різала себе на шматки, а потім зшивала докупи лише для того, щоб знову й знову починати все з початку.　

«Ти теж, маленька зірочко». Відповідь надійшла швидко, ніби мати чекала на її повідомлення. Утім Мірі довелося дуже довго чекати біля телефона. Дзвінка зі шпиталю, від копів, з моргу.　

Алекс знала, що їм час братися до справи, та коли Доус впустила їх до бібліотеки, вона спершу пішла подивитися, як там Мерсі на подвір’ї.　

Повітря біля фонтана здавалося прохолоднішим, ніби вони справді залишили двері відчиненими і крізь них тягнуло протягом. У сірому листопадовому небі не було зірок, та Алекс помітила, як напивається навколишньою погодою, зимовим морозцем на шкірі, тьмяним жовтим світлом із бібліотечних вікон, сірими текстурами каміння. Пекло було наче вакуум, мертве й порожнє, усі кольори й життя зблякли, наче якийсь демон присмоктався ще й до світу, а не лише до душ, котрі мешкали в ньому. Якщо це був її останній погляд на реальність, дівчині хотілося запам’ятати його.　

Вона допомогла Мерсі вдягнути соляні лати, і вони ще раз повторили план. Досі не знали, що може чекати на них — у цьому світі чи в засвітах. Мерсі була озброєна смертельними словами, кістковим пилом і соляним мечем, та Алекс узяла для неї з арсеналу ще дещо.　

Вона простягнула бляшанку Мерсі.　

— Я б не відкривала…　

Та дівчина вже підняла кришку. Вона мало не виблювала й поспіхом зачинила.