Ли Бардуго – Біснуватий (страница 94)

Ну, якщо вона вже вдавала шок, то могла так само й продовжити. Алекс зібрала всю свою волю й розридалася.　

— Дарлінґтоне! — скрикнула вона. — Ти повернувся! — І кинулася на нього з обіймами.　

— Так! — занадто голосно підтвердив хлопець. — Я повернувся.　

— Я думала, ти помер! — взялася завивати на все горло Стерн.　

— Любий Боже, — втрутився Претор. — Це справді ви? Мені дали зрозуміти, що ви, ну… померли.　

— Ні, сер, — відповів хлопець, виплутуючись з обіймів Алекс, та його рука в неї на талії здавалася розпеченою вуглиною. — Я лише побував у просторовій ніші. Данте й Окулус виявилися достатньо люб’язними, щоб подати прохання Гайманові Перезу, аби він спробував повернути мене за допомогою закляття.　

— Це було просто неприйнятно. — Велш-Вітлі метнув суровий погляд. — Слід було проконсультуватися зі мною. Правління…　

— Абсолютно, — погодився Дарлінґтон, доки Алекс продовжувала хлюпати носом. — Жахливе порушення протоколу. Але мушу зізнатися, я вдячний за це. Перез надзвичайно обдарований.　

— Із цим я можу погодитись. Один із найкращих представників Лети. — Претор уважно розглядав Дарлінґтона. — І ви просто… з’явилися.　

— У підвалі Розенфельд-голлу.　

— Розумію.　

Доус, про чию присутність на сходах усі забули, відкашлялася.　

— Може, поїмо щось? Я зробила тости із сиром і підкопченим мигдалем та гарбузове каррі.　

Погляд Велша-Вітлі переповз із Доус на Алекс, а потім на Дарлінґтона. Цей чоловік міг бути зарозумілим пуританином, але він не був дурнем.　

— Гаразд, — вирішив він нарешті. — Припускаю, більшість речей найкраще можна пояснити за гарним обідом.　

— І добрим келихом вина, — додав Дарлінґтон, підганяючи Претора крізь вітальню.　

Алекс визирнула крізь вікно, за яким бачила блискучі очі демонів, що зібралися в затінку між будинками з протилежного боку вулиці. Принаймні вони трималися на відстані. Мабуть, Дарлінґтонів напад на не-Геллі відлякав їх.　

— Може, мені отруїти його суп? — прошепотіла Доус, коли дівчина проходила повз неї.　

— У тебе бували й гірші ідеї.　

Обід був довгий, і Дарлінґтонові з Алекс удалося лише поклювати їжу. Для спуску вони мали поститися. Розмова точилася навколо смерті Сендоу, зникнення Дарлінґтона й особливостей закляття для повернення, яким буцімто скористався Перез. Алекс розмірковувала, чи був Дарлінґтон таким блискучим брехуном до того, як став почасти демоном.　

— Ви не голодні? — закортіло дізнатися Преторові, коли Доус поставила перед ними теплу яблучну кростату[78] і мисочку крем- фрешу[79].　

— Портальні подорожі, — пояснив Дарлінґтон, — жахливо впливають на травлення.　

Алекс зголодніла, та лише шмигнула носом і сказала:　

— Я занадто розчулена, щоб їсти.　

Велш-Вітлі тицьнув у повітря виделкою.　

— Сентиментальна дурня. У Леті немає місця для телячого лащення. Саме тому Дев’ятий Дім — не місце для жінок.　

У кухні пролунав гучний гуркіт — це Доус висловлювала свою думку із цього приводу.　

— Ви збираєтеся відвідати вовчі перегони сьогодні ввечері? — звернувся Претор до Дарлінґтона.　

— Авжеж.　

— Гадаю, вам сподобається прогрес міс Стерн. Попри сумнівне минуле та брак освіти вона гарно себе зарекомендувала. Я можу лише припустити, що це результат вашого наставництва.　

— Поза всяким сумнівом.　

Алекс подолала бажання копнути його під столом.　

Коли Велш-Вітлі доїв останній шматок кростати й перехилив останні краплі «Сотерну»[80], Алекс провела його до дверей.　

— Щасти вам сьогодні ввечері, міс Стерн, — побажав він, розрум’янившись від вина. — Я чекаю на звіт щонайпізніше в неділю.　

— Обов’язково.　

Він затримався на сходах.　

— Ви, мабуть, відчуваєте полегшення, що пан Арлінґтон повернувся.　

— Страшенне полегшення.　

— Йому пощастило, що Гайман Перез упорався з таким складним закляттям.

— Страшенно пощастило.　

— Авжеж, містер Перез більшу частину року шукає загублені нацистські бункери в Антарктиді. Я вважаю це марними зусиллями, однак він отримав кошти на це дослідження, тож підозрюю, правління мусить бачити в цьому якусь мету. Зв’язатися з ним майже неможливо.　

Алекс не була певна, чи справді Претор упіймав їх, чи просто блефує.　

— Справді? Гадаю, нам підфартило.　

— Страшенно, — погодився Претор. Він натягнув кашкет на голову. — Лета вважає мене занудою і педантом. Так було завжди. Та я підтягнув Дев’ятий Дім до вищого стандарту, ніж ті, хто вдає, наче керує ним. Я вірю в інституцію, якою Лета може бути, якою має бути. Ми пастухи. — Він зустрівся з дівчиною поглядом

своїх сльозливих, незрозумілого відтінку коричневого очей. — Є місця, куди нам ніколи не слід потикатися, байдуже, чи маємо ми засоби для цього. Обережніше там, міс Стерн.　

Перш ніж Алекс удалося вигадати якусь відповідь, Велш-Вітлі пішов геть вулицею, насвистуючи мелодію, якої вона не впізнала.　

Дівчина дивилася, як він іде, і розмірковувала, ким насправді був Реймонд Велш-Вітлі. Юним генієм. Реакційним буркотуном. Студентом, досі закоханим у хлопця, з яким познайомився серед морської ідилії, у хлопця, якого досі оплакував.　

Алекс зачинила двері, радіючи, що опинилася під захистом. Доус була у вітальні зі своїми кресленнями й записами — вона пояснювала Дарлінґтонові, чого слід очікувати від спуску. Алекс залюбки залишила їх за цим заняттям. їй не хотілося думати про Дарлінґтона, яким той був минулого вечора біля каміна. «Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого». Жарт. Нічого більше. Але те слово прижилося в її думках — «пристрасть», таке точне й сороміцьке водночас.　

Вона рушила простісінько до спальні Данте. На Алекс чекала робота.　

— Дитинко! — вигукнула мати, піднявши слухавку, і Стерн відчула знайому хвилю щастя та зніяковілості, яка завжди супроводжувала мамин голос. — Як ти? Усе гаразд?　

— Усе чудово. Я думала про те, щоб приїхати додому на День подяки.　

Мерсі з Лорін планували подорож до Монреаля з кількома знайомими Лорін зі студентського театру. Вони запрошували й Алекс, але дівчина не купалася в грошах, а якщо переживе другий спуск та всі його наслідки, то скористається своїми заощадженнями для поїздки до Лос-Анджелеса.　

Довга пауза. Алекс могла уявити, як Міра ступає їхньою старою вітальнею, поволі лякаючись.　

— Ти впевнена? Я радо побачуся з тобою, але хочу переконатися, що це здоровий крок уперед для тебе.　

— Усе гаразд. Я лише приїду на кілька днів побачитися.　

— Справді? Це буде чудово! Я знайшла нову цілительку й думаю, що вона може здійснити з тобою дива. Вона прекрасно очищує негативну енергію.　

«А як щодо демонів?»　

— Авжеж. Звучить мило.　

Чергова пауза.　

— Ти впевнена, що все гаразд?　

Варто було дужче протестувати проти цілительки.　

— Так і є. Люблю тебе й не можу дочекатися, коли ми побачимося, і… гаразд, не те щоб я не могла дочекатися, коли ми їстимемо індичку, але можу вдати.　

Мірин сміх був такий легкий, такий світлий.　

— Тобі сподобається, Ґелексі. Я приготую твою кімнату.　

Вони попрощалися, і Алекс залишилася сидіти біля вікна, на вітражі якого місяць світив серед ковдри скляних синіх хмар, ніколи не зростаючи й ніколи не спадаючи. Коли Алекс була маленькою, вона шукала в материних рисах якийсь натяк на себе саму й нічого не знаходила. Лише раз вони сиділи пліч-о-пліч у ліжку босоніж, і вона помітила, що в них однакові ступні: другий палець довший за великий, а маленький притулився скраю, наче запізніла думка. Це переконало її. Вона належала цій людині. Вони були з однакового тіста.