Ли Бардуго – Біснуватий (страница 93)
— Ти Колесоходка, — озвався він. — Я знаю це лише тому, що тобі це відомо, тому що це знали Белбалм і Сендоу. Мені доведеться ретельніше покопатися в бібліотеці Лети, аби зрозуміти, що це насправді означає. Але одне мені відомо: завтра вночі не всі з нас повернуться.
— Ми вже робили це раніше.
— І притягнули із собою чотирьох демонів. Один з яких, можливо, отримав посвідку на постійне проживання в нашому світі, щоб живитися людьми, доки його не переможуть. Але цього разу нам не вдасться всім повернутися назад. Доки в пеклі бракує вбивць, двері залишатимуться відчиненими й вашим демонам вдаватиметься проходити крізь них. Потрібно заплатити пекельну ціну.
Алекс насупилася.
— Чому? Звідки тобі це відомо?
— Тому що я був одним із них. Я був демоном, який живився стражданнями мертвих. — Йому хотілося сказати це легковажно, буденно. Натомість слова прозвучали плутано й тхнули зізнанням.
— Це мало б шокувати й нажахати мене?
— Те, що я вдавався до емоційного канібалізму, аби вижити? Те, що я їв біль і насолоджувався ним? Гадаю, навіть тебе це може стурбувати.
— Ти вже бував у моїй голові, — відповіла дівчина. — Ти ж дивився на речі, які я робила, щоб вижити в цьому світі?
— Кинув погляд, — зізнався Дарлінґтон.
Низка бляклих миттєвостей, глибокий та розпачливий океан. Геллі сяє, мов золота монетка, бабуся світиться, наче застиглий бурштин, мати… катастрофа, хмара, потерта, сплутана пряжа, клубок жалю, прагнення, злості та любові.
— Ми робимо те, що мусимо, — сказала Алекс. — Це єдина робота вцілілого.
Дивне благословення, та він був вдячний за нього. Дарлінґтон склав руки, сперечаючись сам із собою щодо наступних слів, не бажаючи, щоб вони залишилися непромовленими.
— А що, як я скажу тобі, що якась частина мене досі спрагла страждань?
Алекс й оком не змигнула. Авжеж, ні. Це не було в її дусі.
Він замислився, чи розуміє дівчина насправді, що він таке. Якби розуміла, могла б вибігти із цієї кімнати. Утім це не буде тривалою проблемою, після спуску все зміниться. А поки що він міг простежити, щоб демон не зірвався з повідця.
— Ти мусиш прийняти, що пекло спробує втримати одного з нас, — сказав хлопець. — Це буду я, Стерн. Я ніколи й не мав його покидати.
Він і сам не знав, чого очікує. Сміху? Сліз? Героїчної вимоги посісти його місце в пеклі? Він утратив розуміння того, хто він такий — Данте, Вергілій, Беатріче. Хто він — Орфей чи Еврідіка?
Та Алекс лише відкинулася в кріслі й скептично поглянула на нього.
— Отже, після того, як ми билися й проливали кров за те, щоб витягнути тебе з пекла, ти гадаєш, що ми збираємося просто привести тебе назад, наче взятого з притулку пса, який наклав купу на килим?
— Я б це так не…
Алекс підвелася й перехилила його чарку з дорогим арманьяком, наче то був доларовий шот на вечірці для дівчат «У Тода»[77].
— Іди в дупу, Дарлінґтоне.
Вона рішуче рушила до дверей.
— Ти куди?
— До арсеналу, щоб поговорити з Тернером. Потім мені треба зробити кілька дзвінків. Знаєш, у чому твоя проблема?
— Пристрасть до першодруків і жінок, яким подобається читати мені лекції про мене самого?
— Нездорова повага до правил. Іди поспи трохи.
Вона зникла в темному коридорі: щойно була тут і раптом нема, наче фокус якийсь.
41
Заснула Алекс аж перед світанком. Занадто багато потрібно було спланувати, а після розмови з Дарлінґтоном вона аж вібрувала на якійсь нервовій частоті, яка не давала заснути. Вона так довго розмовляла з ним подумки, що легше було б просто сісти й побесідувати. Але вони більше не були тими самими людьми, студенткою і вчителем, новачком і майстром. Раніше знання між ними текли в одному напрямку. Уся влада зосереджувалася лише в його руках. Але тепер влада рухалася, постійно мінилася, гупалася об їхнє розуміння одне одного, зворохоблена таємницями, які ще залишалися нерозкритими, падала в тінь, де бракувало розуміння. Здавалося, наче вона наповнила собою будинок згустком пекельного вогню, котрий тягнувся коридорами й сходами, мов запалений ґніт. Єль і Лета раніше належали Дарлінґтонові, а тепер вони грали на більшій сцені, і Алекс не була певна, яка саме роль дісталася кожному з них.
Щойно вона задрімала, як Доус потрусила її за плече.
Побачивши перекошене від паніки обличчя, Алекс аж підскочила.
— Що таке?
— Претор їде до нас.
— Сюди? — запитала Алекс, вистрибуючи з ліжка й натягаючи єдиний чистий одяг, який мала, — спортивний костюм з емблемою Лети. — Зараз?
— Я готувала обід, коли він зателефонував. Я наказала Мерсі залишатися нагорі. Він хоче обговорити підготовку до вовчих перегонів. Ти на написала йому електронного листа?
— Написала! — Вона надіслала нотатки, посилання на дослідження, а ще вибачення на чотириста слів за те, що не підготувалася до минулої зустрічі, і запевняння у відданості Леті. Може, вона перестаралася. — Де Дарлінґтон?
— Вони з Тернером пішли до Тріппової квартири.
Алекс розчесала пальцями волосся, намагаючись додати йому пристойного вигляду.
— І?
— Двері ніхто не відчинив, але соляний вузол біля входу досі непорушний.
— Це добре, еге ж? Може, він просто відсиджується зі своєю родиною чи…
— Якщо не матимемо Тріппа, нам не вдасться заманити його демона назад до пекла.
Дати раду цій проблемі доведеться пізніше.
Вони вже спускалися сходами, коли почули, як відчинилися вхідні двері. Професор Велш-Вітлі ввійшов, насвистуючи щось. Почепив кашкет і пальто на вішалку біля дверей.
— Міс Стерн! — гукнув він. — Окулус сказала, що ви можете запізнитися. Ви що… у піжамі?
— Просто маю деякі господарські справи, — широко всміхнулася дівчина. — У старих будинках завжди стільки роботи.
Сходинка під ногами щосили заскрипіла, наче «Іль-Бастоне» підігравав їй.
— Це велична старовина, — озвався Претор, запливаючи до вітальні. — Я сподівався виявити, що Окулус наповнила комору.
Окулус. Привітатися з якою він навіть не завдав собі клопоту. Не дивно, що чоловікові Вергілій та Данте ненавиділи його. Утім вони мали серйозніші проблеми, ніж погано вихований олдскульний професор.
— Зателефонуй Дарлінґтонові, — прошепотіла Алекс.
— Уже!
— Спробуй іще. Скажи йому не повертатися, доки…
Вхідні двері розчахнулися, і Дарлінґтон забіг досередини.
— Раночку, — кинув він. — Тернер…
Дівчата несамовито замахали йому, аби стулив пельку. Але вже було запізно.
— У нас гості? — запитав Претор, вистромивши голову з-за рогу.
Дарлінґтон закляк із пальтом у руках.
Велш-Вітлі витріщився на нього.
— Пане Арлінґтоне?
Хлопцеві вдалося кивнути.
— Я… так.
Алекс брехала, як дихала, але тієї миті їй забракло будь-яких слів, годі вже й казати про правдоподібні вигадки. Вона навіть не подумала про те, як вони збираються пояснити Дарлінгтонову появу. Натомість вони з Доус стояли там із таким виглядом, наче на них щойно вилили крижану воду.