Ли Бардуго – Біснуватий (страница 92)
— Власне кажучи, так. Модель, якої раніше не помічав. Але демони люблять загадки.
— Вона допомагала, — повідомила Алекс. — Сказала нам, що ти вважав, що Рукавичка розташована на території кампусу.
— Вона мені нічого не винна. Я обіцяв собі, що ніколи не зазиратиму до її щоденника, що не полюватиму на її думки щодо її Данте й не піддамся цьому марнославству. І онде я опинився.
— Що вона казала?
Його посмішка була печальна.
— Дуже мало. Мене названо вибагливим, ретельним і — щонайменше п’ять разів — завзятим. Загальний портрет не надто сповнений подробиць, але далекий від лестощів. — Він згорнув книжку й відклав її. — Відповідь на твоє запитання: повернення до пекла — мерзенна ідея, та іншої в мене нема. У найнесерйозніші миттєвості я схильний звинувачувати в усьому цьому Сендоу. Це його жадібність запустила низку трагедій. Він закликав пекельну потвору, яка мене зжерла. Припускаю, він гадав, що це буде швидка смерть.
— Або чиста, — не подумавши, бовкнула Алекс.
— Факт. Не залишиться жодного тіла. Не виникне жодних запитань.
— Ти не мав вижити.
— Ні, — замріяно відповів хлопець. — Гадаю, це нас об’єднує. Стерн, ти що, мало не всміхнулася?
— Занадто рано казати.
Вона посовалася на кріслі, спостерігаючи за хлопцем. Він завжди був непристойно привабливий: темне волосся, худорлява постать, схожість із якимось скинутим монархом, який заблукав до їхнього мирського світу з віддаленого замку. Складно було не витріщатися на нього, нагадувати собі, що він справді тут, справді живий. І що він якимось чином, здається, пробачив її. Але нічого із цього сказати вона не могла.
— Розкажи мені те, чого не скажеш у присутності решти. Чому в тебе досі є роги?
— Подеколи є роги.
— Гаразд. Чому я засяяла, наче паяльна лампа, коли ти ними скористався?
Дарлінґтон довго мовчав.
— Для того, що ми зробили, немає слів. І для того, що ми ще можемо. Вважай Рукавичку серією дверей, функція яких — не пускати до пекла роззяв. Тобі не потрібні ті двері, Стерн.
— Белбалм… перед смертю…
— Перед тим, як ти її вбила.
— То була командна робота. Вона сказала, що для Колесоходів відкрито всі світи. Я бачила коло синього вогню довкруг мене.
— Я теж його бачив, — відповів Дарлінґтон. — На Гелловін. Минулого року. Колесо. Не думаю, що це був збіг. І це теж не вважаю збігом.
Він підвівся, перетнув кімнату до свого столу й узяв книжку про архітектурні пам’ятки Нью-Йорка. Хлопець рухався зі звичною впевненістю, але тепер у цих сягнистих кроках було щось моторошне. Алекс бачила демона. Він був хижаком.
Дарлінґтон погортав книжку й простягнув її, розгорнуту, дівчині.
— Атлас, — сказав він, — у Рокфеллер-центрі.
Чорно-біла світлина зображувала м’язисту постать, відлиту в бронзі, що стояла на одному коліні, зігнувшись під вагою трьох переплетених кілець, які лежали на її велетенських плечах.
— Небесні сфери, — повів далі Дарлінґтон. — Небеса рухаються. Або…
Алекс торкнулася пальцем одного кола, прикрашеного знаками зодіаку.
— Колесо.
— Автор скульптури — Лі Лоурі. Також він створив кам’яні статуї в Стерлінгу. — Дарлінґтон забрав у дівчини книжку й повернув її на стіл. Далі стоячи спиною до Алекс, він сказав: — Тієї ночі в «Рукописі» я побачив не лише коло. А й корону.
— Корону. Що це означає? Що взагалі все це означає?
— Не знаю. Та коли ти увійшла до пекла, перетнувши захисне коло, ти порушила всі наявні правила. А коли винесла мене звідти, знайшла ще одне, яке можна було порушити. — Хлопець знову влаштувався в кріслі навпроти Стерн. — Ти викрала мене із засвітів. Це просто мусило залишити якийсь слід.
Алекс чула, як Ансельм — Ґолґарот — кричить «злодійка». Бачила, як вищиряється вовча паща, коли він промовляє те саме слово.
— То ось що це таке? — запитала вона. — Ті штуки навколо твоїх зап’ясть та шиї? Сліди?
— Оці?
Він нахилився вперед і миттєво змінився: очі сяяли, роги закручені, плечі мов брила. Алекс відчула, як мимохіть зіщулюється в кріслі. Він за мить перетворився з людини на чудовисько. На зап’ястях і шиї сяяли золоті обручі.
— Ага, — відгукнулася вона, намагаючись не видавати страху. — Оці.
— Ці сліди означають, що я зобов’язаний служити. Назавжди.
— Пеклу? Ґолґаротові?
Тоді він розреготався низьким і холодним сміхом, наче щось на дні озера.
40
Її обличчя заклякло. Дарлінґтон уже вивчив, що Алекс Стерн так реагувала, коли зіштовхувалася із чимось непевним. Битися чи тікати? Інколи хід уцілілого означав, що взагалі не слід ходити. Подумки він бачив її в підвалі тієї давно минулої ночі — дівчину, вирізьблену з каменю.
Алекс вигнула брову.
— Отже… ти збираєшся взятися за моє прання.
Бийся, тікай чи скористайся сарказмом.
— Ну ти й огидне дівчисько.
— Мем. Ну, ти й огидне дівчисько,
Тепер він засміявся.
Та брови Алекс «зустрілися» на переніссі. Щелепи міцно стиснуті. Вигляд у неї був такий, наче вона збирається перед боєм.
— Забагато таємниць. Не люблю, коли вони накопичуються.
— Я теж не впевнений, що мені це подобається, — відповів Дарлінґтон і цього разу не брехав. — Ти можеш бачити мертвих, чути їх, використовувати для власного зиску… і, якщо я не надто помиляюся, якби не кілька дещиць, яких бракувало Марґеріт Белбалм, то ти незгірш могла б користуватися живими.
Відповіддю на таку оцінку став лише короткий рвучкий кивок.
— Щодо мене…
Він не знав, як закінчити це речення. Як людина він страждав у пеклі. Та демон зносив страждання з легкістю та винахідливістю. Убитий Белбалм Сендоу з’явився в них, його душа вже була зжерта жінкою. Він нізащо не зміг би потрапити за Серпанок, та пекло радо надало йому притулок. Дарлінґтонова демонічна частина насолоджувалася пошуком нових методів, які робили Сендоу нещасним, змушували заплатити за біль, якого він завдав.
Дарлінґтона боялися тіні Серпанку й навіть він сам. Це було… щиро кажучи, це п’янило. Від самого дитинства його цікавило все інтелектуальне: мови, історія, наука. Решта, як-от тренування, якими він займався, — бойові мистецтва, фехтування, навіть акробатика, — мала послужити майбутнім пригодам, у неодмінності яких Деніел не сумнівався. Та видатного запрошення так і не надійшло. Не було ніяких шляхетних пошуків чи таємних місій. Були ритуали, погляди, кинуті похапцем у засвіти, домашні завдання, звіти, які потрібно було написати, — оце й усе. Тож він далі відточував себе, наче лезо, яке ніколи не візьметься до справи.
Потім декан Сендоу відправив його до пекла. Дарлінґтон не мав пережити цього, але спромігся протриматися, доки його нарешті врятували.
А тепер? Чи достатньо він залишився людиною? Він був спроможний сидіти за столом і вести розмови. Він не гарчав ні на кого й не ламав меблі, однак це було непросто. Демони не були розсудливими створіннями. Вони оперували інстинктами, керувалися апетитами. Він пишався собою за те, що не такий. Ніколи не діяв гарячкувато. Керувався розумом. Але тепер йому хотілося геть іншого, ніж раніше. Кортіло опустити обличчя в супницю й вилизати її, наче жадібна тварина. Кортіло влаштуватися між ніг в Алекс і зробити те саме.
Дарлінґтон провів рукою по обличчю й злегка здригнувся, молячись, аби повернувся здоровий глузд. Він був її наставником. Її Вергілієм. Він завдячував їй життям і міг досягти з нею більшого. Він не якась підлеслива тварина. Він удаватиме із себе людину, доки стане нею знову.
Його здивувало те, як решта зблизилася, щоб запланувати все й узятися за роботу. Він ледве впізнавав керівний тон Алекс, упевненість Доус, усе це народилося за його відсутності. «Вони б упоралися без мене. Зробилися б сильнішими». Сидячи там і дивлячись, як вони виношують свої схеми разом із Тернером та Мерсі, хлопець почувався чужинцем у місці, до якого колись достоту належав. Розуміння браку власної важливості надійшло повільно та водночас було несподівано жорстоким.
— Щодо мене, я не знаю, що я таке, — промовив він нарешті.
— Але ти контролюєш, — Алекс змахнула рукою, наче накладала на нього закляття, — те демонічне лайно.
— Я щиро на це сподіваюся. Але гадаю, для тебе й будь-кого іншого поруч зі мною мудрим рішенням буде мати напоготові запас солі. Нам слід подумати про те, щоб накласти захисні чари ще й на «Чорний В’яз» чи те місце, де мене викине на берег, аби я не міг піти без супроводу.
Як розсудливо звучали його слова. Нескладно було вдавати із себе хлопця, яким він був.
Дарлінґтон уважно подивився на дивну й жахливу дівчину, що стояла перед ним. У світлі полум’я її очі були чорні, волосся блищало, немов налаковане. Ундина, дух води, що вийшов з озера в пошуках душі. Дарлінґтон ненавидів думки про ту ніч гелловінської вечірки в «Рукописі». Він утратив глузд від того, чим його накачали. Але, подивившись у те велике дзеркало, він побачив, що Алекс — дещо більше за її смертне «я». І зрозумів, що він сам не той герой, яким завжди мріяв бути. Він був лицар, а що таке лицар, як не служка меча у своїй руці? Уперше в житті зрозумів себе й свою мету. Принаймні так здалося тієї миті. Йому хотілося лише служити їй, аби вона бачила й жадала його. Хлопець не знав, що дивиться в майбутнє.