Ли Бардуго – Біснуватий (страница 91)
— Ткачем володів «Рукопис», — пояснила Доус. — Ним користувалося кілька лідерів культів та вдаваних гуру, аби привабити прихильників. П’єр Бернард був останній, тому ім’я й залишилося в історії. Фокус у тім, щоб переконатися, чи Ткач сплете правильне емоційне павутиння.
— І це може стати пасткою для демонів? — запитав Тернер.
— Лише тимчасово, — визнала Доус. — Усе це… дуже ризиковано.
— Не так ризиковано, як не робити нічого. — Алекс більше не хотілося базікати. Вони не могли чекати наступної повні. — Я не збираюся дозволяти цим штукам бігати за нами і їсти наші серця, аж доки вони не визбирають нас одне за одним.
— Вони лише робитимуться дедалі сильнішими й кмітливішими, — повідомив Дарлінґтон. — Особисто мені не хотілося б побачити, як вас усіх з’їдять, а потім ще й мати справу з купкою вампірів із вашими обличчями.
— Гаразд, — озвався Тернер. — Ми скористаємося П’єром- чортзна-чим. Заженемо їх до пастки й потягнемо вниз за собою. У мене досі є підозрюваний у вбивствах, який був… заохочений, якщо не змушений, допомогти у вчиненні двох жахливих злочинів та плануванні наступного. Я не можу вмовити людей пом’якшити йому покарання, бо до справи були залучені демони.
— Він був у стані афекту, — підказав Дарлінґтон. — Так до нього поставляться поблажливо. А те, були чудовиська справжніми чи уявними, не впливає на результат.
— Скажімо, я прикрию на це очі, — повів далі Тернер. — Але в підвалі «Чорного В’яза» лежать рештки трьох зниклих людей, і кінець-кінцем хтось почне їх розшукувати. Підозрюю, що Ансельмова дружина розмірковує, чому він не повернувся додому, хай навіть демон тинявся довкола, вдягаючись у його костюми й користуючись його кредиткою.
Тіла в мішки. Винайняти автівку й змінити на ній номери, щоб перевезти трупи. Кремувати в тиглі в неробочий час в «Іль- Бастоне». Вичистити машину. Скинути її. Алекс знала, що саме їм слід робити. Як і Тернер. Але також вона знала, що він не збирається про це говорити. Може, він і вбив Кармайкла холоднокровно, але досі залишався поліціянтом і не збирався брати участь у прикритті злочину.
— Ми про це попіклуємося, — кинула дівчина.
— Я не прибиратиму ваш безлад.
— Вам не доведеться.
Вигляд у Тернера був непереконаний.
— Я візьму з вас слово. А тепер щодо всіх ваших розмов: ви не розповіли, що сталося на вулиці, на хіднику перед цим будинком. Я бачив, як демон розірвав навпіл іншого демона. Я бачив тебе, вкриту вогнем, який не мав би існувати в нашому світі, і бачив, як ти скористалася ним, щоб контролювати Деніела. Хтось збирається все це пояснити?
Дарлінґтон здвигнув плечима й потягнувся за добавкою супу.
— Якби могли, пояснили б.
Тернерів вираз обличчя підказав Алекс, що детектив вважає, наче Дарлінґтон бреше.
І вона теж так вважала.
39
Будинок був достатньо великий, щоб усі могли переночувати під його захистом. Дарлінґтон повернувся до Вергілієвої спальні на третьому поверсі. Доус спала на канапі у вітальні, а Тернерові дісталася підлога в арсеналі.
Алекс із Мерсі розклали табір у спальні Дайте. Та перш ніж вимкнути світло, Стерн спробувала ще раз написати Тріппові. Небезпечно було вирушати на його пошуки вночі, але вони з Тернером зроблять це вранці.
— Я була з ним не надто ґречною, — пожалілася Мерсі.
— Він не через це вскочив у халепу. І ти не мусиш бути милою з усіма. — Алекс відкинулася на подушку. — Мені потрібно, щоб ти була готовою завтра. Доус казала, що спуск цього разу може бути інакший. Не знаю, що це означає для тебе на поверхні, але тут навколо тиняється принаймні один вампір. Мені не хочеться знову наражати тебе на небезпеку.
Мерсі покрутилася під ковдрою.
— Але ми завжди в небезпеці. Ходимо на вечірки, зустрічаємо не ту людину, прогулюємося не тією вулицею. Думаю… думаю, іноді простіше вирушити назустріч халепі, ніж чекати на неї.
— Наче на погане побачення.
Мерсі засміялася.
— Ага. Та якщо зі мною станеться щось жахливе…
— Не станеться.
— Але якщо станеться…
— Мерсі, якщо тебе хтось діставатиме, я їм поясню, що таке жорстокість.
Дівчина засміялася, та звук був якийсь стриманий.
— Я знаю. — Вона сіла, збила подушку, знову обіперлася на неї. Алекс мало не бачила, як крутяться коліщатка. — Щоб стати пілігримами… ви всі вбили когось?
Стерн знала, що ця розмова колись відбудеться.
— Угу.
— Я знаю… я знаю, що Доус убила Блейка. Не певна, що хочу знати про решту, але…
— Чому я змогла вступити до Команди вбивць?
— Ага.
Алекс розповіла Мерсі про Лету, про магію, навіть про Сірих і те, що могла бачити їх і користуватися ними. Але своє минуле залишила безхмарним і гарно захованим. Наскільки було відомо Мерсі, Стерн була дитиною з Каліфорнії з деякими прогалинами в освіті.
Зараз Алекс могла розповісти будь-яку брехню. То був самозахист. То була випадковість. Та правда в тім, що вона була готова вбити Ітана просто сьогодні вранці, а якби могла виплутатися й знайти місце, щоб позбутися тіл, зробила б це й навіть ніколи більше не згадувала б. До того ж вона пообіцяла, що більше не брехатиме Мерсі.
Мерсі перекотилася на бік і подивилася на неї.
— Скількох?
— Достатньо. Поки що.
— А ти… Як ти із цим живеш?
Яку правду вона мала озвучити? Адже полювали на неї не ті, кого вона вбила. Це були люди, котрим вона дозволила померти, ті, кого вона не врятувала. Алекс знала, що має сказати щось заспокійливе. Що молиться, плаче чи бігає на великі дистанції, щоб забути? Друзів у неї було небагато, і вона не хотіла втрачати цю подругу. Але втомилася вдавати щось.
— Я просто якась неправильна, Мерсі. Не знаю, бракує мені каяття чи сумління, а може, янгол на моєму плечі вирішив узяти довгострокову відпустку. Але я не втратила сон через тіла в моєму активі. Підозрюю, це робить мене не найкращою сусідкою по кімнаті.
— Можливо, ні, — відповіла Мерсі й вимкнула світло, — але я радію, що ти на моєму боці.
Алекс дочекалася, доки Мерсі захропла, а тоді вислизнула з ліжка й потупала на третій поверх. Двері до Вергілієвої спальні були відчинені, а в каміні під вітражним вікном із зображенням тсугового лісу мерехтіло полум’я. Дарлінґтон розтягнувся в кріслі біля вогню. Він перевдягнувся в спортивні штани з логотипом Лети й старий халат… а може, це називалося пеньюар. Алекс точно не знала. Знала лише, що тижнями дивилася на нього, не прикритого жодною ниткою, але щось у тому, який вигляд хлопець мав зараз — ступні на отоманці, халат розв’язаний, груди голі, у руках книжка, — змушувало її почуватися Допитливим Томом[76].
— Щось хотіла, Стерн? — поцікавився Деніел, навіть не підвівши погляду від книжки.
Це було складне запитання.
— Ти збрехав Тернерові, — почала вона.
— Підозрюю, за потреби ти чинила так само. — Він нарешті звів очі. — Збираєшся стовбичити на порозі цілу ніч чи зайдеш?
Алекс змусила себе увійти. Чому в біса вона так нервувала? Це був Дарлінґтон — науковець, сноб і скалка в дупі. Жодних тобі таємниць. Але вона тримала його душу всередині. І досі відчувала його смак на губах.
— Що п’єш? — поцікавилася дівчина, беручи крихітну чарочку бурштинової рідини, що стояла на столику поруч із кріслом.
— Арманьяк. Прошу теж спробувати.
— Але ми…
— Я чудово знаю, що мій арманьяк пожертвували на важливу справу… напевно, разом із «мерседесом» мого діда. Ця пляшка значно дешевша й не така рідкісна.
— Але не така вже й дешева.
— Авжеж, ні.
Вона опустила чарку та влаштувалася в кріслі навпроти хлопця, дозволяючи вогневі зігріти собі ноги й гостро відчуваючи, що на правій шкарпетці робиться дірка.
— Упевнений, що це гарна ідея? — поцікавилась Алекс. — Повернення до пекла?
Дарлінґтонові очі вернулися до книжки, яку він читав. Щоденник Мішелі Аламеддін часів Лети.
Чи замислювався він, чому не вона стала їхнім вартовим?
— Знайшов там щось цікаве?