Ли Бардуго – Біснуватий (страница 90)

— Я знищив його смертне тіло, те, яке він собі створив. Але він чекатиме на мене в пеклі. Чекатиме на нас усіх.　

Доус насупилася.　

— Він знав, що ми знайшли Рукавичку?　

— Ні, — відповів Деніел. — Знав, що шукали, але й гадки не мав, що ви її знайшли чи що намагалися влаштувати ритуал, аби звільнити мене в гелловінську ніч.　

— Він сказав, що прийшов до «Іль-Бастоне» й побачив наші записки, — нагадала Мерсі.　

— Він так нам сказав, — погодилася Алекс. — Та це неможливо. Він демон. Він не може подолати захист. Саме тому тієї ночі, вижбурнувши нас із Лети, він не відвів нас до Халупки.　

Дарлінґтон кивнув.　

— Він налаштував систему раннього сповіщення. Пекло просторе. Він не може охороняти кожен вхід. Але знав, куди ви прямуєте, а коли спрацювала сигналізація, зрозумів, що ви знайшли мене.　

Тернер втягнув повітря.　

— Вовки.　

— Правильно. Він наказав їм спостерігати за «Чорним В’язом».　

— Це були демони, — промовила Алекс, розуміння вдарило боляче, наче ляпас. — Вони стали нашими демонами.　

Чотири вовки для чотирьох пілігримів. Напавши, усі вони пролили кров, усі скуштували людського страху. Алекс пригадала, як вовки палали, мов комети, коли вони тікали з пекла. Демони рушили за ними до світу смертних.　

— Ґолґарот зупинив ритуал, — сказала Мерсі. — Він змусив мене вимкнути метроном.　

— Але не виходив на подвір’я.　

Алекс пригадала, як він завис під магічним квадратом Дюрера. Можливо, не хотів ризикувати й дивитися на нього або застрягнути в головоломці.　

— Він не збирався дозволяти вам витягнути мене з пекла, — підказав Дарлінґтон. — Сподівався залишити вас там зі мною.　

— Та Алекс нас витягнула, — додав Тернер.　

Стерн посовалася на стільці.　

— І залишила відчиненими двері, крізь які за нами проскочили наші демони.　

— Не розумію, — зізналася Доус. — Чому в бібліотеці Лети немає попереджень про Рукавичку? Чому немає записів про її конструкцію або те, що сталося з першими пілігримами, які увійшли до неї, про Лайонеля Райтера?　

— Не знаю, — визнав Дарлінґтон. — Та це вже не перше приховування слідів в історії Лети.　

Алекс ззирнулася з Доус. Вони добре це знали. Члени Лети, її правління, кілька людей в адміністрації, котрим було відомо, чим насправді займаються таємні товариства, усі вони мали великий досвід замітання різноманітних помилок під килим. Магічні втрати, загадкові перебої енергії, дивні зникнення, мапа в підвалі Пібоді.　

Усі вірили, що Деніел Арлінґтон поїхав до Іспанії на більшу частину минулого семестру, і майже ніхто не знав, що виявилося, буцімто Елліот Сендоу був убивцею. Наслідків не було, а надто якщо ти щоразу знаходив нові місця, де можна поховати свої помилки.　

Мерсі поклала свій червоний записник біля супниці й малювала в ньому концентричні кола.　

— Отже, вони все прикрили. Та Лайонель Райтер став вампіром. Ми навіть не знаємо, що сталося з рештою пілігримів або їхнім вартовим. Для чого залишати Рукавичку недоторканою, коли відомо, яка вона небезпечна?　

Після цього запала тиша, адже ніхто не мав відповіді, та всі знали, що правда буде неприємною. Під час тієї першої подорожі щось пішло не так, щось достатньо погане, щоб Рукавичку стерли з книжок, а щоденник Рудольфа Кітчера заховали чи знищили. Можливо, річ була лише в тім, що Райтера переслідував демон і Лета стала відповідальною за створення вампіра. Але чому не схопити його? Навіщо дозволяти йому полювати на невинних людей майже сотню років?　

— Можна мені піти самій? — запитала Алекс. їй не хотілося цього казати. Не хотілося цього робити. Та їм, можливо, бракувало одного пілігрима, а що довше вони чекатимуть, то гірше йтимуть справи. — Мені не потрібна Рукавичка. Чому б мені просто не повернутися через коло й не знайти якийсь спосіб затягнути наших демонів за собою?　

— Це огидна самопожертва, — оцінив Тернер. Він глипнув на Дарлінґтона. — Вона падала на голову?　

— Я роблю це не для того, щоб корчити із себе героїню, — ображено відповіла Алекс. — Та через мене вже вбили Тріппа.　

— Ти цього не знаєш, — запротестувала Доус.　

— Я можу висловити обґрунтоване припущення. — Вона сподівалася, що це не так. Сподівалася, що Тріпп надійно влаштувався у своїй модній квартирі-лофті та їсть собі боули з веганським чилі, проте сумнівалася, що річ у цьому. — Я втягнула його в це, і шанси на те, що він не повернеться, чималі.　

— Ти не можеш просто увійти туди самотою, — озвався Дарлінґтон. — Ти зможеш затягнути із собою свого демона, та щоб позбутися решти, вам доведеться піти разом.　

— А як щодо Спенсера? — запитала Мерсі. — Е-е-е… Не- Спенсера, Тріппового демона?　

— Якщо демон зжер Тріппову душу… — заговорив Дарлінґтон.　

— Нам невідомо, чи це сталося, — не вгавала Доус.　

— Але якщо сталося, то демон буде спроможний залишатися в смертному світі й живитися людьми.　

Просто зараз на людей у Нью-Гейвені міг полювати новий вампір. Новий шмат нещастя, створити який допомогла Алекс. Мерсі мала будь-яке право не довіряти Тріппові, підозрювати в ньому зрадника. Та Алекс він подобався. Він був дурником, однак докладав заради них усіх зусиль. «Мені подобається бути одним із хороших чуваків».　

— Ми створимо мотузку, — вирішила Доус. — Відчинимо двері й затягнемо їх усередину.　

— І вампіра теж? — перепитала Мерсі.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Якщо Тріппів демон насправді став вампіром, на нього доведеться полювати окремо.　

— Ми з Мерсі пошукали в арсеналі та бібліотеці способи привабити наших демонів, — повідомила Доус. — Але, якщо нам потрібно бути на правильних позиціях, щоб відкрити Рукавичку, зробити ми можемо не так багато.　

— їх тягне до нас, коли справи кепські, — підказала Алекс.　

Тернер глипнув на неї.　

— Тобто щогодини щодня?

— Є проклятий горобець, — сказала Мерсі, звіряючись зі своїми записами. — Якщо випустити його в кімнаті, він сіє розбрат і створює загальне відчуття занепокоєння. У сімдесяті його використовували, щоб переривати наради профспілкових лідерів.　

— «Чи чули ви ту тишу, як померли всі птахи, та щось продовжувало, мов пташа, свистіти»[75]?　

— Я справді сумувала за можливістю й гадки не мати, про що ти говориш, — поглузувала Алекс. І це було щиро. — Але не впевнена, що нам хочеться починати мандрівку до пекла, почуваючись страшенно нещасними й розбитими.　

— Є ще Войнич, — підказала Доус. — Але не знаю, як до нього дістатися.　

— Чому з усіх речей нам потрібен Войнич? — не зрозуміла Мерсі.　

Про рукопис Войнича чула навіть Алекс. Після оригінальної Біблії Ґутенберґа це була, напевно, найвідоміша книжка в Байнеке. І побачити її достоту було складніше. Біблію завжди демонстрували в скляній вітрині фоє, щоденно перегортаючи по сторінці. А от Войнича ретельно охороняли й пильнували.　

— Тому що це загадка, — пояснив Дарлінґтон. — Нерозбірлива мова, код, який неможливо розгадати. Саме для цього його й було створено.　

Мерсі згорнула свій записник, голосно ляснувши обкладинкою.　

— Зажди хвилину. Просто… Ти кажеш, що рукопис Войнича було створено, щоб демони потрапляли до пастки? Науковці століттями розмірковують про це!　

Дарлінґтон здвигнув плечима.　

— Підозрюю, академіки теж потрапляють до пастки.　

Та Доус мала рацію. Дістатися до чогось, крім цифрової копії, було майже неможливо, годі вже й говорити про те, щоб винести рукопис із Байнеке. Про це можна було забути.　

— А як щодо П’єра Ткача? — запропонувала Мерсі.　

Тернер відкинувся назад і схрестив руки.　

— Це має бути гарна ідея.　

Та Доус постукала ручкою по губах.　

— Це цікава ідея.　

— Власне, геніальна, — виправив її Дарлінґтон.　

Мерсі всміхнулася.　

— Ніхто не хоче розповісти мені й Тернерові, хто такий П’єр і що саме він тче? — поцікавилась Алекс.