Ли Бардуго – Біснуватий (страница 89)
— Три години тому, — відповів Тернер, доки вони сунули до їдальні, де хтось накрив на стіл. — Я був у нього вдома, але ніхто не відчинив.
Вигляд у Дарлінґтона зробився скептичний.
— Гадаю, зараз слушний час, аби поцікавитися, чому з усіх людей ви притягнули до пекла саме Тріппа Гельмута.
Алекс роздратовано сплеснула руками.
— Нам довелося в стислі строки зібрати Команду вбивць.
Вона залишила Тріппа в Нью-Гейвенському парку. Бачила, як він рушив до старого міста. Може, він запізнювався? Боявся повертатися до пекла? Він знав, що черговий спуск — єдина можливість спекатися демонів. Вони були приманкою. їхні страждання. їхня безнадійність.
— Нам не слід було залишати його самого, — сказала вголос Алекс.
— У нього була морська пташка, — нагадав Тернер.
— Та можливості соляних духів обмежені. Не знаю, як щодо вас, але можу сказати, що не-Геллі пристосувалася. Коли я скористалася зміями востаннє, вона вже менше їх боялася. Хвилину тому на хіднику вона не була нажахана.
— Ви забуваєте, що він може просто бути зрадником, — припустила Мерсі, коли вони повсідалися за накритий стіл.
— Так нечесно, — гукнула з кухні Доус.
— Що? — закортіло дізнатися Мерсі. — Ви бачили, який він був переляканий. І не захотів спускатися вдруге.
— Ніхто не захоче, — нагадав Тернер. — І ти теж не захотіла б.
— Я піду, — відрубала Мерсі, задерши підборіддя. — Вам бракує пілігрима. Вам потрібен хтось, хто посяде це місце.
— Ти не вбивця, — заперечила Алекс.
— Поки що. Може, мені потрібно більше часу.
Доус забігла до їдальні з велетенською супницею, над якою здіймалася пара.
— Це не жарти!
— Спробуймо пригадати, що не бути вбивцею — це добре, — втрутився Дарлінґтон. — Я посяду Тріппове місце. Я буду четвертий.
Доус поставила супницю на стіл, голосно й невдоволено гупнувши.
Алекс ця ідея теж не подобалась. Рукавичка — це не якісь обертові двері.
— Я не списую Тріппа з рахунку. Ми не знаємо напевно, що не- Спенсер дістався до нього. Наразі ми нічого не знаємо.
— Ми знаємо арифметику, — відповів Тернер. — Четверо пілігримів, щоб відчинити двері, четверо для подорожі й четверо, щоб зачинити все наприкінці. Повня завтра вночі, і, якщо Тріпп не вилізе на світло, самозакоханий демон — наш єдиний варіант.
— Ми знайдемо інший спосіб, — не здавалася Доус, агресивно розплюскуючи суп у тарілки.
— Авжеж, — погодився Тернер, — чому б Мерсі не заколоти когось.
— Звичайно, ні, — кинула Доус, хоча Мерсі здавалася страшенно завзятою. — Але…
Ледь помітна смутна усмішка з’явилася на Дарлінґтонових губах.
— Продовжуй.
Тепер Доус завагалася.
— Подивися на себе, — тихо сказала вона. — Ти не… ти вже не зовсім людина. Ти прив’язаний до того місця. — Вона знічено перевела погляд на Алекс. — Ви обоє прив’язані.
Стерн схрестила руки на грудях.
— А я до цього яким боком?
— Ти горіла, — пояснила Доус. — Так само, як у засвітах. — Дівчина занурила ложку до супниці, а тоді відклала її. — Ми не можемо відправити Дарлінґтона назад, і я… якщо Тріппів демон… якщо з ним щось сталося, це наша провина.
Ніхто не заперечив. Доус сказала, що Алекс і Дарлінґтон прив’язані до засвітів, але правда була в тім, що тепер усі вони були прив’язані. Вони бачили найгірше одне в одному, відчули кожну огидну, ганебну, жаску річ. Четверо пілігримів. Четверо дітлахів, що тремтять у темряві. Четверо дурнів, які спробували те, на що ніколи не слід було наважуватися. Четверо вдаваних героїв у пошуках, яким судилося пережити цю безрозсудну спробу.
Але Тріппа тут не було.
— Завтра я повернуся до нього додому, — вирішив Тернер. — Перевірю в нього на роботі. Але просто зараз ми погоджуємося, що завтра вночі спустимося, байдуже як. Ми не можемо дозволити цим штукам далі живитися нами. Я вже бачив у цьому житті трохи лайна й проходив через нього. Але до наступної повні так не дотягну.
Із цим теж ніхто не збирався сперечатися. Алекс не хотілося, щоб Дарлінґтон повертався до пекла, та інших варіантів у них не було. Якщо те, що він тільки-но зробив з не-Геллі, не може зупинити ті штуки, то нічого у світі смертних не спинить.
— Гаразд, — озвалася Стерн.
Доус коротко кивнула.
— Як саме ти витягнула Дарлінґтона? — дещо занадто буденним тоном поцікавився Тернер.
Алекс кортіло запитати, чи хоче він, щоб вона написала зізнання. Та Доус, Мерсі й Тернер заслуговували пояснення чи принаймні відповідей, які зможуть скласти докупи.
Тож вони поїли й поговорили: про Ансельма, який більше не був Ансельмом, про тіла, залишені в «Чорному В’язі», про вбивства професорки Стівен і декана Бікмена, а ще про третє вбивство, яке сталося б, якби Тернер не заарештував Енді Лембтона.
Коли вони закінчили, детектив відштовхнув порожню миску й потер руками обличчя.
— Ви кажете мені, що Лембтон невинний?
— Він був там, — виправила його Алекс. — Принаймні у випадку Бікмена. А може, і з Марджорі Стівен. Гадаю, Ансельм насолоджувався тим, що зробив його співучасником.
— Його так не звуть, — заперечив Дарлінґтон.
— Гаразд, як там тобі хочеться його називати. Ґолґарот, король демонів.
— Він принц, а не король, і нерозумно було б недооцінювати його.
— Не розумію, — зізналася Мерсі. — Принц демонів… чи хто він там… зжер Ансельма. Хіба він не мав тепер стати вампіром? Чому він зайнятий тим, що змушує якогось чувака вчиняти випадкові вбивства?
— Вони не були випадкові, — озвався Дарлінґтон. Його голос був невиразний і холодний, наче щось покинуте на дні озера. — Вони були загадкою, зануреною в історію Нью-Гейвена, спеціальною приманкою для моєї свідомості, для Алекс, для детектива Тернера. Ідеальним відволіканням уваги. Він розважався.
— Але він не п’є кров? — перепитала Алекс.
Вона боролася з не-Ансельмом, і, крім того, що він умів викликати вогонь нізвідки, фізично створіння було слабким, анітрохи не схожим на Лінуса Райтера.
— Ґолґарот не схожий на ваших демонів чи демона, який проковтнув Лайонеля Райтера. Він катував мене в пеклі. Він уже поживився моїм нещастям, а коли я спробував пройти крізь відкритий вами портал у «Сувої та ключі», йому вдалося рушити назирці.
— Коли коло прив’язало тебе до «Чорного В’яза», — промовила Доус.
— Але не Ґолґарота. Він недостатньо поживився мною, щоб потрапити в пастку закляття Сендоу.
— А роги? — запитав детектив.
— Ви всі були мандрівниками між цим світом і світом демонів, коли ваші тіла залишалися тут. Для мене все було інакше. Я увійшов просто до пащі пекельної потвори, а опинившись у світі демонів, розколовся. — Його слова залишалися розміреними, але погляд блукав деінде. — Я став демоном, примушеним служити Ґолґаротові, створінням, що керувалося… апетитами. Я став людиною, яка годувала свого наглядача власними стражданнями.
— Точнісінько навпіл розділився, еге ж?
Усмішка Дарлінґтона була ледь помітною.
— Ні, детективе. Гадаю, вам чудово відомо, що можна одночасно бути вбивцею і хорошою людиною. Чи принаймні людиною, котра намагається бути хорошою. Якби жахливі речі творило лише зло, наскільки простішим був би цей світ. Одночасно демон і людина залишалися в пеклі. Одночасно демон і людина були зв’язані захисним колом.
— Ансельм рушив за мною до пекла, — додала Алекс, — коли я перетнула коло.
— Він мусив, аби побороти тебе. Ґолґарот водночас сильніший і слабший за ваших демонів. Доки я був прив’язаний до кола, він міг вільно пересуватися й поглинати обраних жертв, але залишався слабким. Він навіть не міг сповна увійти до цього світу, доки не вб’є мене або не запроторить назад до пекла назавжди.
— Але… але тепер він помер, чи не так? — запитала Мерсі.
Дарлінґтон похитав головою.