Ли Бардуго – Біснуватий (страница 88)

— Доус готує авголемоно.　

— Ну, — сказав Дарлінґтон, коли вони дісталися до кам’яних колон, які позначали кінець власності Арлінґгонів. — Оце так полегшення.　

Він не озирнувся.　

38

Коли вони приїхали, Доус стояла на парадних сходах «Іль- Бастоне» з навушниками на шиї і роздратовано смикала руками в рукавах світшота. Позаду неї влаштувався Тернер, спершись на одну з укритих кіптявою колон. Він був у джинсах і застібнутій на всі ґудзики сорочці; побачити його без костюма було майже так само тривожно, як дивитися на обвалену стелю.　

— Що це за гості, яких я не пригадую, коли запрошував? — поцікавився Дарлінґтон, коли демони повільно виступили з тіні на протилежному боці вулиці.　

Алекс повільно відчинила дверцята й вийшла, розмірковуючи, що подумав водій про цю неоковирну групку людей на дорозі в сутінках.　

— Демони, — відповіла вона Дарлінґтонові. — Ми відведемо їх назад.　

— За програмою обміну?　

— Це була випадковість, — пояснила вона, коли машина від’їхала. — Вони підпалили будинок.　

— Чому я не здивований?　

— Ми намагалися врятувати тебе, Дарлінґтоне. Якісь невдачі просто мусили статись.　

— Не певен, що колись помічав твій дар применшувати.　

— Демонічні невдачі.　

— Алекс? Mija?　

На хіднику стояла бабуся Стерн, її чорне волосся було посріблене сивиною, а вбрана вона була в м’який гольф і довгу чорну спідницю, що торкалася землі.　

Коли Алекс була маленькою, вона любила звук, з яким тканина замітала підлогу. «А хіба ж вона не забрудниться, avuela!» Бабуся підморгувала й казала: «Що таке трошки бруду, коли мене сам чорт не знайде?».　

Алекс знала, що це не її бабуся, та серце однаково стиснулося. Естреа Стерн нічого не боялася, була налаштована захистити свою дивну онуку від своєї примхливої доньки, укрити її

молитвами, колисковими й смачною їжею. Але потім вона померла, і Алекс залишилася ні з чим, окрім материної дешевої магії, кристалів, смузі із сироватками, бойфренда- акупунктуриста, бойфренда-капоейриста й бойфренда, що виконував власні пісні.　

— Хто тебе годує, mija? — поцікавилась Естреа, її погляд був теплий, а обійми — відкриті.　

— Алекс! — крикнула Доус, та її голос здавався далеким, а домівка — такою близькою.　

Дарлінґтон стрибнув перед нею і загарчав. Його силует змінився просто в Стерн на очах, із чола випнулися закручені золотаві роги. Алекс відчула присмак меду. Її тіло вибухнуло синім полум’ям, і демон-бабуся заверещав, втрачаючи форму й неначе прослизаючи назад до тіла молодої дівчини, гібрида Геллі, Алекс і чогось неприродного: одне плече задерте занадто високо, голова схилилася, ховаючи хтивий рот і надмір зубів.　

Дарлінґтон кинувся вперед, наче бик, налетів на демона й пришпилив його до хідника. Протнув рогами, і той заволав. Решта демонів знову зіщулено потягнулися до затінку між будинками.　

— Дарлінґтоне! — озвалася дівчина.　

Було вже майже темно, і люди поверталися додому з роботи. Якщо вони привернуть увагу натовпу, то матимуть іще більше проблем.　

Але він не слухав її чи потвору всередині це не цікавило. Хлопець із гарчанням протинав демона рогами, роздирав його тулуб. Ноги в того вже зникли, змінившись купою звивистих личинок, але він лише далі кричав.　

— Дарлінґтоне, годі!　

Її вогонь хльоснув тріскотливим синім дротом і обвився навколо осяйного золотого браслета на шкірі, на тому місці, де було ярмо. Він зазміївся хлопцевою шиєю і смикнув його подалі від не-Геллі. Залишки демонового тіла розсипалися купою скорчених хробаків.　

Дарлінґтон зі стогоном упав на сідниці. Наче гончак, що повернувся до ноги.　

— От лайно, — пожалілася Алекс, гупаючи руками по батогу із синього полум’я і спостерігаючи, як воно згасає. — Вибач, я не…　

Та Дарлінґтонові роги зникли разом із вогнем. Він знову був людиною, що вклякла на хіднику.　

— Вибач, — повторила дівчина.　

Його погляд був темний і зосереджений, наче він вивчав якийсь новий текст.　

Хлопець підвівся й обтрусив пальто.　

— Гадаю, нам краще піти всередину.　

Алекс кивнула. Почувалася нудотно й втомлено, уся привабливість можливості носити в собі Дарлінґтонову душу випарувалася. Вона, наче якась простачка, дозволила демонові поживитися собою. І що в біса щойно сталося?　

— Він справді помер? — поцікавилася вона, переступаючи личинок і намагаючись не блюванути.　

— Ні, — відповів Дарлінґтон. — Його тіло переформується й спробує знову тобою поживитися.　

— А Ансельм?　

— Ґолґарот теж.　

Алекс замислилася, що це означає для створіння на кшталт Лінуса Райтера.　

Мерсі, стоячи на порозі «Іль-Бастоне», нервово засміялася.　

— Демонам він не подобається, чи не так?　

— Анітрохи, — погодився Тернер, укритий дубовим листям. Він закликав свого соляного духа. Щоб допомогти Дарлінґтонові чи щоб побороти його? Можливо, Тернер засумнівався в усій тій теорії про вічного солдата, побачивши, як у хлопця вилізли роги. — Як там було в Іспанії?　

Дарлінґтон відкашлявся. Він знову був людиною, та здавалося, наче обриси демона зависли над ним, залишившись згадкою і загрозою.　

— Спекотніше, ніж гадалося.　

— Хтось збирається пояснити, як він тут опинився? — запитав Тернер. — І чому Алекс щойно зайнялася?　

Та хай які чари утримували Доус укляклою на сходах, вони розсіялися. Вона повільно спустилася й зупинилася.　

— Це… це ж не фокус якийсь? — тихо запитала вона.　

То було мудре запитання, адже всі друзі, батьки, бабусі з дідусями й члени правління Лети могли бути замаскованими чудовиськами. Адже Дарлінґтон щойно кинув на хідник демона.　

Та цього разу магія була милосердною.　

— Це він, — заспокоїла Алекс.　

Доус схлипнула й кинулася вперед. Вона обхопила Дарлінґтона руками.　

— Привіт, Пеммі, — ніжно сказав він.　

Доки Доус плакала, а Дарлінґтон давав їй змогу виплакатися, Алекс незграбно стояла поряд. Можливо, саме це їй слід було зробити — те, що робили люди, у яких не було на руках стільки крові. «Ласкаво просимо додому. Ласкаво просимо назад. Ми за тобою сумували. Я сумувала за тобою більше, ніж мала б, більше, ніж хотіла. Я пішла за тобою до пекла. І зробила б це знову».　

— Ходімо, — промовив Дарлінґтон і обійняв Доус за плечі, підганяючи всіх усередину й виконуючи роль Вергілія, наче ніколи й не зникав. — Зайдімо під захист.　

Та коли він опустив ногу на сходи «Іль-Бастоне», каміння затремтіло, закіптюжені колони здригнулися, ліхтар над дверима закалатав на своєму ланцюгу. Алекс почула, як заскавчали під ґанком шакали.　

Дарлінґтон завагався. Алекс знала це відчуття — страх, що тебе вигнали з місця, яке ти називав домівкою. Як там Ансельм сказав? «Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду?» Черговий невеличкий демонів жартик, чергова загадка, яку їй не вдалося розгадати.　

Двері тихенько зарипіли на петлях із пронизливим нетерплячим зойком, наче вирішували, небезпека стоїть на порозі чи ні.　

А тоді будинок здобувся на рішення. Сходи застигли й затверділи, двері широко розчахнулися, усі вікна освітилися.

Навіть будинок міг сказати те, чого не могла Алекс: «Ласкаво просимо назад. За тобою сумували. Тебе тут потребують». Був він частково демоном чи ні, золотий хлопчик Лети повернувся й був людиною достатньо, щоб подолати захист.　

— Де Тріпп? — запитала Алекс.　

— Він не відповідає на дзвінки, — повідомила Доус.　

У Стерн скрутило живіт.　

— Коли він востаннє відзначався?