Ли Бардуго – Біснуватий (страница 100)
— Ні, — заперечив Дарлінґтон, — цей строк відбувати мені.
— Це мав бути Дарлінґтон, — погодився Тернер. — Я прийшов сюди не угоди з дияволом укладати, проте якщо Алекс залишиться, як він каже, двері до пекла будуть відчиненими. Це означає, що демони шастатимуть туди-сюди, живлячись живими замість мертвих. Ми не дозволимо цьому статися.
Ансельм продовжував усміхатися.
— Залишайся, — звернувся він до Алекс. — Залишайся, і твій демон-консорт повернеться до смертного світу незаплямованим. Залишайся, і твої друзі будуть вільні. Твою матір захищатимуть пекельні армії власною персоною. — Він обернувся до решти. — Розумієте, що я можу зробити? Що означає демонова послуга? Усе, чого забажаєте, може бути вашим. Повернеться втрачене.
Алекс проковтнула хвилю нудоти, коли картинка перед очима змінилася. Вона сиділа на чолі стола на вечері, сяйво свічок вихоплювало з темряви страви, тихо грала віолончель на тлі приглушених бесід. Чоловік на протилежному боці стола підійняв келих. Його очі сяяли.
— За професора!
Алекс знадобилася хвилинка, щоб зрозуміти, що там сидить Дарлінґтон.
— За нову посаду! — сказала жінка праворуч від неї, і всі засміялися.
Алекс. Тепер старша, можливо, розумніша. Вона всміхалася.
Пем повернулася й побачила своє обличчя в дзеркалі. Вона була собою і не собою, упевненою і розслабленою, розпущене руде волосся хвилями стікало спиною. Тепер усе було просто. Вставати вранці, приймати душ, обирати одяг, вирішувати, за які спостереження братися. Вона граційно ступала світом. Сама готувала страви для гостей. Публікувалася. Могла викладати. Кожен день буде схожим на цей — низка виконаних завдань замість нескінченної петлі нерішучості. Варіанти нещадно відсікалися, залишаючи один, очевидний шлях, яким вона піде. Памела відпила зі свого келиха. «Усе добре».
— Ти гарно впорався, — мовив Ісав.
Тернер обійняв брата.
Вони стояли в парку Джоселін-сквер, розглядаючи радісний натовп, який галасував, вітаючи їх, робочі місця, які він створив у цьому місті, можливості для інакшого майбутнього.
Він здійняв руку над головою, гупаючи в повітрі кулаком. Його мати плакала від радості. Батько був живий і стояв біля неї. Він був серед свого народу. Він більше не був наглядачем. Він був героєм, королем, грьобаним сенатором. Йому дозволено любити їх й отримувати любов навзаєм. Дружина стояла ліворуч, сяючи усмішкою. Вона зустрілася з ним поглядом, і цим усе було сказано. Краще за будь-кого дружина знала, як важко він працював, чим пожертвував, щоб досягнути цієї миті.
Таємниць більше не було, жодних чудовиськ, окрім тих, з якими доводилося обідати в штаті Колумбія. Він трохи відпочине. Вони поїдуть до Маямі або влаштують собі подорож на Карибські острови. Він відшкодує кожну мить, коли його не було поруч або коли його відволікало переслідування мети.
— Ми це зробили, — прошепотіла дружина Тернерові на вухо. Він притиснув її до себе. «Усе добре».
Дарлінґтон сидів у своєму кабінеті в «Чорному В’язі» й дивився на пишно вкриті квітами моріжки й охайно підстрижений лабіринт із живоплоту. Як завжди, у будинку було повно людей: друзів, котрі навідалися на гостину, науковців, котрі приїжджали, щоб попрацювати в його багатій бібліотеці чи дати семінар. Він чув, як у залах лунає сміх, а на кухні хтось жваво бесідує.
Він знав усе, що хотів знати. Достатньо було торкнутися рукою книжки, щоб дізнатися про її зміст. Він міг узяти чайне горнятко й дізнатися історію будь-кого, хто колись торкався його. Відвідував мандрівників і містиків на їхніх смертних ложах, тримав їх за руку, позбавляв болю. Бачив масштаби їхніх життів, усотував їхні знання за допомогою доторку. Йому відкрилися всі таємниці цього світу та наступного. Не тому, що він здійснив якийсь ритуал, і навіть не завдяки ретельному вивченню прихованого, а тому, що магія була в нього в крові. Він майже втратив надію й відмовився від дитячих бажань. Але вона завжди була там, таємна сила, котра просто чекала нагоди, щоб прокинутися. Він побачив Алекс у садку — пташка із чорними крильцями, ніч збиралася навколо неї, наче шовковий саван, розшитий зірками. Його королева-чудовисько. Його лагідна правителька. І те, ким вона стала нині, йому теж було відомо.
Дарлінґтон повернувся до своїх записів.
«Усе добре».
Алекс стояла перед щойно пофарбованим бунгало — білий саман, обрамлений синім. На ґанку висіли китайські дзвіночки. У садку, де буяли лаванда й шавлія, влаштував прийом кам’яний Будда. Її мати сьорбала чай на шезлонгу, засипаному різнокольоровими подушками. То був її дім — справжній дім, а не самотня квартира з балконом, що виходив на стіну іншої самотньої квартири. Міра підвелася, потягнулася й пішла всередину, залишивши двері відчиненими.
Алекс попливла назирці.
Будинок був охайний і затишний; на камінній полиці купчилися кристали. Мати помила горнятко в мийці. Хтось постукав. На порозі стояла білявка зі скрученим килимком для йоги на плечі.
Вона здавалася знайомою, та Алекс не знала достеменно звідки.
— Готова? — запитала жінка.
— Саме закінчую, — відповіла Міра.
Вони її не бачили.
— Ти не проти, якщо моя донька до нас приєднається? Вона приїхала додому на канікули.
Геллі стояла позаду жінки на порозі. Але не та Геллі, з якою Алекс була знайома. Ця мала хоробрий, страшенно впевнений вигляд, її руки були гнучкі й м’язисті, а світле волосся — зібране в охайний хвостик.
— Тут так мило, — всміхнулася вона.
Алекс дивилася, як Геллі зі своєю матір’ю ледаче сидять у вітальні, чекаючи, коли Міра перевдягнеться й візьме свій килимок.
— Це її донька, — пояснила мати Геллі, показуючи на фотографію, яку розглядала дівчина.
Світлина Алекс у джинсовій курточці — вона обіперлася на їхню стару «королу» й ледве всміхалася.
— Гарненька, — сказала Геллі.
— Вона була не надто щасливою дівчинкою. Відійшла кілька років тому. їй було всього сімнадцять. Передозування наркотиками.
«Відійшла».
Перед фотографією був запалений фіміам, і лежала біла пір’їна, вмочена в чорне. У рамці за світлиною Алекс було ще одне фото. Юнак із кучерявим чорним волоссям, що спадало на засмагле обличчя. Він стояв на пляжі, обіймаючи дошку для серфінгу, що височіла поруч. На шиї в нього була підвіска, та яка саме — Алекс не могла роздивитися.
— Це так сумно, — відповіла Геллі. Вона посунула колоду карт, що лежала на кавовому столику. — Ох, а Міра ворожить на картах таро?
Вона схопила верхню карту з колоди й підняла її вгору. Колесо.
Алекс уперше відчула, як щось, окрім любові та жалю, наповнило її від погляду на Геллі, на ідеальну Геллі з очима кольору океану.
— Тобі не слід було дозволяти їм убивати кролика Беббіта, — сказала вона. — Я не дала б йому померти.
Стерн дивилася, як колесо розкрутилось, охоплене синім полум’ям, що проковтнуло спершу карту, потім руку Геллі, потім Геллі, її матір, кімнату, будинок. Синє полум’я проковтнуло цілий світ. «Усе добре».
Вона стояла на сходах Стерлінга, оточена вогнем, а інші дивилися на неї з жалем в очах. Алекс витерла сльози, шлунок скрутило від сорому. Вона не мучилася через власну смерть, відчувала лише полегшення, побачивши витертий начисто світ. Знала, що мати оплакувала її, однак на живу доньку вона витратила б значно більше сліз.
А Геллі? Ну, це було найгірше. Якби Алекс не гуляла того дня з Леном набережною Веніс-біч, можливо, дівчина ніколи не пішла б з ними додому. Можливо, не залишилася б там так надовго. Вона повернулася б із пекла до світу софтбольних матчів, університетських конспектів і йоги суботніми ранками. Вона не померла б.
— Я спрощу тобі завдання, — лагідно озвався Ансельм. — Посядь своє місце тут, Ґелексі Стерн. Життя в розкоші й затишку, навіть забажати не буде чого, а всі спогади про шкоду, якої ти завдала світові, зітруться. Усі здобудуть бажане. Усе буде добре.
Як це буде — стати привидом?
Дарлінґтон схопив її за руку.
— Це не насправді. Лише черговий вид тортур, життя із чимось несправжнім.
Він не помилявся. Вона знала, що Ленове кохання не було справжнім. Знала, що материн захист не був справжнім. Такі думки гризуть тебе щодня. Живеш на натягнутій линві, чекаючи, коли вона зникне. Таке життя — власний різновид пекла.
— Я однаково можу все спростити, — не здавався Ансельм. — Залишайся або твоя чарівна подружка помре.
У мерехтінні фонтана, який мав би бути «Жіночим столом», Алекс помітила якийсь рух.
Вона впізнала чоловіка, який ішов до Мерсі подвір’ям.
Ітан Харель.
Наче звіддалік вона почула, як він запитує:
— Де та сучка? Гадаєте, це смішно?
Він знайшов її.
— Він завдасть їй болю, — попередив Ансельм. — Тобі це відомо. Але ти можеш це зупинити. Хіба ж тобі не хочеться її врятувати? А може, вона стане наступною дівчиною, яку ти підведеш? Чергове втрачене життя через те, що тобі так кортить уціліти?
Чергова Геллі. Черговий Тріпп.
Алекс ззирнулася з Доус і попросила:
— Знайди спосіб зачинити двері за мною.
Тернер ступив крок і завмер перед нею.
— Я не можу дозволити тобі так учинити. Я не випущу хвилю демонів, які живитимуться нашими нещастями. Я радше вб’ю тебе, ніж дозволю приректи наш світ заради однієї-єдиної дівчини.