Ли Бардуго – Біснуватий (страница 101)
— Заспокойся, священнику, — розреготався Ансельм. — Колесоходка під моїм захистом. Ти тут не маєш влади.
Дарлінґтон схопив Алекс за руку.
— Це був твій план? Здатися? Ти не маєш собою жертвувати, Стерн.
Алекс мало не всміхнулася.
— Не певна, що це правда.
Її життя ґрунтувалося на брехні й украдених шансах, на низці хитрощів, вивертів і спритності рук. Вона вже володіла мовою демонів. Розмовляла нею ціле своє життя. Невеличка магія. Камені для биття.
— Вийди вперед і прийми заслужену кару, — наказав Ансельм.
Він підняв угору ярмо. Воно було не таке, яке змушений був носити Дарлінґтон, викладене гранатами й чорним оніксом. Чарівне, та значення його було очевидним.
— Алекс, — промовив хлопець, — я не дозволю тобі зробити це.
Вона дозволила вогню охопити своє тіло, і Дарлінґтон відсмикнув руку, на голові знову з’явилися роги.
— Не тобі це вирішувати.
— Мені подобається наша гра, — втішився Ансельм. — А на нас іще стільки чекає.
Проте Алекс слухала його одним вухом. Вона дивилася на віддзеркалення у фонтані. Біля Ітана стояв Цві. Він забрав у Мерсі соляний меч. Ітан тримав у руках зброю.
А Мерсі у своїх — пляшку. Дурман. Вона кинула її в Ітана.
Пляшка з олією розбилася об нього, і, перш ніж чоловік устиг оговтатися, Мерсі штовхнула його до фонтана.
Алекс вихопила ярмо з Ансельмових рук і стрибнула до води, зануривши обидві руки під поверхню.
Почула довкола себе крики. Ансельм кинувся на неї і більше не мав людської подоби. Вона не знала, який він насправді — козел із гострими рогами, червоноокий кролик, павук із волохатими ногами. Усі страхіття одночасно. Та Доус, Дарлінґтон і Тернер вишикувалися навколо нього.
— Захистіть її! — крикнув Тернер. — Ніхто не прорветься!
Його вкрита пір’ям мантія скидалася не стільки на костюм, скільки на справжні, широко розкинуті крила. Доус здійняла руки, і на її вбранні вченого з’явилися слова — символи, письмена, тисяча мов, можливо, усі знані будь-коли мови. Роги Дарлінґтона засвітилися золотом, і він витягнув меч. Вони розіграли для Ансельма свою невеличку п’єсу, а тепер були готові до захисту.
Алекс привабила Ітана, розповівши йому, буцімто збирається працювати на Лінуса Райтера, знає його секрети й розповість їх усі в обмін на вампірів захист. Вона змусила Тернера зателефонувати йому та з усією авторитетністю місцевого відділку поліції розпитати Ітана про зв’язки з нею, аби стало зрозуміло, що вона заговорила, перетворилася на тягар. Дівчина знала, що Ітан зробить наступний крок, аби власноруч із нею розібратися. Зрештою, він точно знав, як її знайти. Вона збагнула це, коли він виріс перед нею під стінами кав’ярні «Синій штат». Пересвідчилася, що телефон увімкнено, і залишила його на подвір’ї з Мерсі, щоб Ітан зміг знайти її сьогодні вночі. Тепер вона відчувала, як його душа бореться з нею, слизька, вересклива, налякана вперше за довгий час, як вона намагається залишитися в смертному світі. Дівчина подумала про кролика Беббіта, чиє серце гупало в її долонях.
Вона смикнула його дух до себе, як робила це із Сірими, як зробила це з Дарлінґтоновою душею, аби віднести його додому. Ітан боровся, та Алекс міцно тримала. Його дух залетів до неї всередину. Стерн побачила місто з хмарочосами й випалене сонцем каміння, відчула в роті гіркий смак кави, почула гуркіт шосе 405 у долині.
Вона виплюнула його.
— Хотів убивцю? — запитала Алекс, коли Ітан з’явився; він був захеканий, одяг — ущент мокрий, а тіло — охоплене її синім полум’ям. — Ось він.
— Не тобі вирішувати, хто притримуватиме двері пекла, — вищирився Ансельм. — Ти не можеш.
— Я Колесоходка, — нагадала Алекс. — Ти й гадки не маєш, що я можу.
— Що це таке? — забелькотів Ітан.
Чай у нього на шиї розсипався на попіл.
Стерн змахнула золотим ярмом у нього над головою і побачила, як замкнулися прикрашені коштовними каменями застібки. Змарнілі демони, яких тримав на повідці Ансельм, заверещали й заскавчали.
— Єретичка! — засичав Ансельм. — Шльондра!
Тепер Алекс засміялася.
— У черзі в «Рейт-ейд» мене, бувало, називали гіршими словами.
Ансельм занадто довго мав справу з витонченими, незграбними єльськими хлопчиками. Він не знав, як упізнати когось, схожого на нього самого.
— Уперед! — крикнула Алекс, не виймаючи рук із води.
Вони одне за одним стрибнули до фонтана й пройшли крізь неї до світу смертних — Доус, Тернер і Дарлінґтон наостанок. Вона була Колесоходкою, таємним ходом. Дівчина відчула їх усіх, яскравих, нажаханих, розлючених, живих. Доус нагадувала прохолодні темні коридори бібліотеки; Тернер був різким і мерехтливим, як вогні нічного міста; Дарлінґтон переможно переливався з передзвоном, з яким сталь б’ється об сталь.
— Що це?! — закричав Ітан. — Ти намагаєшся загравати з…
— Тепер ти отримаєш свою кару, — відповіла Алекс. — Потрібно заплатити пекельну ціну.
Дівчина стрибнула у воду. Та Ансельм схопив її за руку.
— Тобі судилося жити в пеклі, Ґелексі Стерн. Тобі судилося стати моєю.
Він укусив її за зап’ястя, і Алекс закричала від пронизливого болю.
Її тіло зайнялося синім вогнем, який перекинувся на Ансельма. Але він не горів.
«Тобі судилося жити в пеклі».
Він напувався з неї великими ковтками, його щоки западали, всмоктуючи її. Алекс відчувала, як із неї викачують кров, як закінчується сила.
«Тобі судилося стати моєю».
— Гаразд, — задихнулася вона. — Тоді ходімо зі мною. — Вона міцніше стиснула власну долоню на його руці. — Подивімося, як ти впораєшся з нами в смертному світі.
Дівчина потягнулася до нього своєю силою, затягуючи його дух усередину. Здалося, наче в неї потекла багнюка, ріка скорботи, то була цілковита агонія вкупі з непристойним задоволенням, та Стерн не зупинялася.
Вона побачила страх в Ансельмових очах, і це було ніби наркотик.
«Усе добре».
Ансельм із розгніваним ревом випустив її зап’ястя. Алекс бачила власну кров у нього на підборідді. Вона вижбурила із себе багно його духу й шубовснула у воду, страхаючись того, що всякої миті відчує його лещата на щиколотці й він смикне її назад.
Легені боліли, благаючи повітря, та вона далі борсалася, далі пливла, розпачливо мріючи побачити світло над головою. Ось іскорка, потім іще одна. Алекс помчала вгору крізь море зірок. Вирвалася на поверхню й вдихнула холодне повітря зимової ночі.
Вона намагалася опанувати себе. Вони були на подвір’ї Стерлінга. Цві зник (напевно, злякався Дарлінґтона в славній подобі демона з рогами напоготові), Ітанове тіло долілиць лежало в багнюці. Алекс почула, як рвучко змовкло цокання метронома.
Щось затуманювало її погляд, якісь білі мухи. Падав сніг. Вона перелічила друзів: Мерсі, Тернер, Доус і Дарлінґтон, її демон- джентльмен. їхня подерта армія, усі мокрі як хлющ, тремтіли, усі були цілі й неушкоджені. Над ними досі мерехтіло Ткачеве павутиння — тендітна конструкція, прикрашена інеєм і жалем.
Учора ввечері Данбер притягнув із вокзалу волоцюгу, закопченого, як бляшанка від вугілля, і вбраного в такий брудний одяг, що той аж стояв. Він присягався, буцімто мав видіння. Руді сказав, що ми марнуємо час, і я був схильний погодитись. Від чолов’яги смерділо дешевим джином, і він був викапаний шарлатан. Базікав щось про довгі подорожі й захмарні статки — звичні прийоми провидців. Мова в нього була така невиразна, що мені ледве вдавалося розбирати слова, аж доки Данберові це все не набридло й він не позбавив нас цих мук.
Я не згадував би про всю цю жалюгідну справу, от тільки — і я записую це, щоб пізніше мати змогу посміятися з власного малодушного заламування рук, — коли Данбер сказав, що час іти, і запхав до кишені п’ятірку, волоцюга заприсягся, нібито ще не сказав те, що мав сказати. Його очі трохи закотилися — театральне мистецтво для початківців, — а тоді він промовив:
— Бережіться.
Руді розреготався й досить природно поцікавився:
— Чого стерегтися, старий шахраю?
— Тих, що ходять поміж нас. Ночепивців, заклинателів місяця, усіх, хто напувається порожнім та мертвим. Найкраще буде пантрувати їх, хлопці. Найкраще буде забити двері, коли вони прийдуть.
Тут він уже не белькотів. Голос був чистий, як дзвін, і лунко розкочувався залою. Кажу вам, у мене аж волосся на руках дибки стало.
Ну, з Руді та Данбера було досить. Вони виволокли його на вулицю й послали під три чорти, а Руді про всяк випадок ще й копняка дав. Мені було прикро, і подумалося, що слід було дати йому ще п’ятірку. Жодних сумнівів: завтра ми посміємося із цього.
45
Дарлінґтонові не вдавалося як слід скласти докупи миті після падіння. Пам’ятав снігопад, безрадісну вагу мокрого одягу на тілі. Усі були втомлені й приголомшені та просто не могли дотягнутися додому. До того ж залишилося забагато речових доказів. Увійшовши до рота пекельної потвори, він був людиною, яка дотримувалася правил, яка вірила, що розуміє цей світ і те, як його влаштовано. Та він більше не був просто людиною, тож підозрював, що це зробило його підхід до моралі гнучкішим.
У читальному залі «Лінонїї та братів» повсюди були розкидані книжки. Один зі столів перевернувся. Демони увірвалися крізь східні вікна, зруйнувавши в процесі зображення святого Марка за роботою над Євангелієм, потім прорвалися простісінько крізь вікна, що вели на внутрішній двір. Усунути шкоду було неможливо. Вони могли б скористатися відновлювальною магією, але вона була дуже повільною і копіткою. Дарлінґтонові було боляче залишати Стерлінг у такому стані, та коли університет повідомить про вандалізм, Лета може запропонувати скористатися тиглем і будь-чим, що вдасться знайти в арсеналі. А наразі вони мусили лише прибрати всі сліди неприродного.