Ли Бардуго – Біснуватий (страница 103)
Алекс і Доус знайшли хлопця в арсеналі, де той застрягнув, сидячи на підлозі та обклавшись блискучими артефактами й ефемерами Лети. Хлопчик із камінчиком у руці, котрий завжди намагався створити щось давно загублене. Вони допомогли йому поскладати все на свої місця, а тоді поїхали до «Чорного В’яза».
У цілому будинку вже стало смердіти. А може, Деніел просто знав, що на них чекає, коли вони відсунули підвальні двері й витріщилися в темряву.
— Ти… хочеш щось сказати? — запитала Алекс.
Він і сам не знав.
— Мій дід тут?
— Він на кухні з Доус.
Дарлінґтон озирнувся через плече, на порожню для його очей кухню, якщо не враховувати Доус, яка стискала в руці, наче зброю, дерев’яну ложку. Ґолґарот пропонував йому життя, наповнене відкриттями, знаннями, можливістю побачити невидиме. Цього ніколи не станеться.
— Ти знаєш, що можеш поговорити з ним, — запропонувала дівчина.
— Я знаю, що тобі подобався «Реквієм» Стівенсона, — озвався Дарлінґтон, сподіваючись, що дід слухає його, та однаково почуваючись дурником. — Але, боюся, він сюди не пасує.
Якщо вже бути абсолютно щирим, його дідові не сподобається нічого. Поминальна промова — це ж ніщо інше, як смертельні слова.
— Уперед, — звернувся хлопець до Алекс.
Вона ступила крок донизу сходами, потім іще один. Дарлінґтон рушив за нею. Тут сморід відчувався сильніше.
— Цього досить, — сказав Дарлінґтон і побачив, як плечі Стерн полегшено опустилися.
Тепер вони бачили тіла його батьків, скинуті купою, рештки того, що було Ансельмом, і припертого до стіни Ітана Хареля. Як це могло бути його життям? Його домом? Що саме він дозволив за бажання набути навичок, чи знань, чи мужності.
— Я вражений критичною глибиною моєї помилки.
Алекс подивилася на нього зі своєї сходинки.
— Це не ти впустив демона у двері. А Сендоу. І товариства. Коли настав час, ти стояв між живим та мертвим. «Гопліти, гусари, драгуни», пам’ятаєш?
— А ти уважно слухала. Мене це водночас тішить і непокоїть.
Не було іншого виходу, крім як покінчити із цим.
Деніел поклав руку Алекс на плече й потягнувся до демона. Це було легко, наче напружити м’яз, наче глибоко вдихнути. Хлопець відчув, як змінилося його тіло, наливаючись силою. Усі страхи зникли; його журба та зніяковілість відступили. Він відчув вигин дівочого плеча під долонею. Якщо зігне пальці, пазурі увіпнуться глибше. Він почує, як вона задихнеться. Дарлінґтон стримався.
Її тіло розквітло синім вогнем. Алекс знову озирнулася, чекаючи сигналу від нього. Він бачив волю в її погляді, те, як вона приборкала власний страх. «Я служитиму тобі до кінця своїх днів».
Дарлінґтон коротко кивнув, і дівчина здійняла руку. Синій вогонь, розкрутившись, вилетів із долонь, полум’яна арка перетворилася на річку й потекла донизу сходами, а тоді накрила тіла. Він готувався говорити, підготував цитату з… Розум демона не міг із цим упоратися. Він пригадав Алекс із її збіркою віршів. Гарт Крейн. Дарлінґтон подумки вхопився за слова.
«А якщо вони сну позбавлять тебе, то колись повернуть його знов».
Це було найкраще, що він міг зробити. Дарлінґтон дивився, як палають тіла.
Якась його частина хотіла сказати Алекс не зупинятися, спалити весь будинок до пня, дозволити і їм згоріти разом із ним. Натомість вони стояли вдвох у темних тінях «Чорного В’яза», аж доки там не залишилося нічого, крім попелу та старого каміння, яке могло вистояти цілу вічність і так ніколи й не відчути скорботи.
46
«Мерседес» був запаркований на під’їзній доріжці «Чорного В’яза». Алекс довго не могла добрати побаченого. Вона досі стояла на підвальних сходах і дивилася вниз, на братську могилу. Коли вогонь згаснув, стіни були закіптюжені й не залишилося нічого — ні коробок, ні старого краму, ні тіл, ні кісток. Усе, що горіло з такою температурою, мало б зжерти і їх. Але то був не звичайний вогонь.
Коли Дарлінґтон промовив слова на згадку про батьків, Алекс замислилася, чи не мала б сказати щось на згадку про Ітана. Вона знала доречну молитву своєї бабці. «Зіхроно лібраха». Нехай згадка буде благословінням. Але, як сказав би Дарлінґтон, вона сюди не пасувала.
Машини не мало там бути. Вона здавалася щойно помитою, бордовий лак блищав у променях надвечірнього сонця. Райтер. Серце Алекс зайшлося в грудях.
— Ти залишила його в Олд-Ґринвічі? — прошепотіла Доус.
— Зараз день, — спромоглася відповісти Стерн. — На небі сонце. Як він привіз її сюди? — І чому тепер? Невже він спостерігав за ними? Стежив за ними?
— У нього є вірний друг, — підказав Дарлінґтон. — А може, і не один.
Алекс пригадала особу, яка йшла поруч із Райтером подвір’ям ДжЕ, тримаючи його білу парасольку, опікуючись його безпекою. Вона оглянула дерева, безхмарне небо й зраділа суворому зимовому сонцю.
— Нам слід податися в якесь захищене місце, — зауважила Доус. — Перегрупуватися.
Алекс понад усе цього кортіло. Її тіло вкрилося холодним потом, а дихання давалося з неабиякими зусиллями. Але вони ще не закінчили.
Вона змусила себе піти до машини.
— Алекс, ні! — скрикнула Доус і схопила її за руку. — Це може бути пастка.
Алекс вирвалася.
Водійські дверцята були незачинені, а всередині автівка аж блищала.
Він залишив ключі в бардачку. Вони важко лягли в долоню Алекс.
— Дай їх мені, — попросив Дарлінґтон.
Дівчині хотілося б наважитися на суперечку, та вона була занадто налякана. Тож кинула ключі йому в руку.
Вони зібралися навколо багажника, і Дарлінґтон вставив ключ до замка. Кришка із зітханням відімкнулася. Хлопець підштовхнув її вгору.
Доус тоненько безпомічно скрикнула.
Мішель Аламеддін лежала, скрутившись калачиком, на боці; складені долоні під підборіддям, наче вона молилася й заснула.
Алекс на крок позадкувала. Чергова смерть, яку можна покласти до її ніг. Мішель Аламеддін, яка застерігала їх від використання Рукавички, яка для цього вирвалася з обіймів смерті.
— Мені шкода, — промовила Алекс, судомно ковтаючи повітря. — Мені так, трясця, шкода.
Вона втратила рівновагу й важко гупнулася на гравій.
«Мені шкода». Ці самі слова вона сказала Мерсі того ранку, прощаючись із нею біля воріт ДжЕ. Подрузі кортіло змити із себе нічний сморід сірки, знову загорнутися в плетиво й вельвет. Вона ще раз згадала про свої плани на День подяки.
— З тобою все гаразд? — запитала Алекс біля воріт, а коли Мерсі лише опустила погляд на черевики, додала: — Минулої ночі ти врятувала мені життя.
— Ти врятувала мене. Я врятувала тебе, — відповіла Мерсі.
Але на Стерн вона не дивилася.
Мерсі хотілося пригод, нагоди зазирнути за межі звичного світу. А Алекс зробила з неї вбивцю.
— Я думала, це буде інакше, — зізналася Мерсі, і дівчина помітила, що вона змагається зі слізьми.
— Мені шкода.
— Справді?
— Ні, — визнала Алекс. їй потрібен був шлях на волю, і вона знайшла його. — Та я вдячна.
— Дякую, — кинула Мерсі, заходячи у ворота.
— За що?
— За те, що не збрехала мені.
У Мерсі було сумління. Вона вірила в єдиного Господа. їй не вдасться забратися подалі від смерті, не дозволивши тій залишити пляму на своєму серці. Та це не завадило Алекс скористатися нею. І ніколи не заважало. А тепер Мішель Аламеддін була мертва.
Алекс відчула на плечі Дарлінгтонову руку.
— Опусти голову між коліна. Намагайся дихати.
Алекс затиснула очі долонями.