Ли Бардуго – Біснуватий (страница 104)
— Це я притягнула його сюди.
— Райтер уже був тут, — заперечив Дарлінґтон. — А його вірним другом була Мішель.
— Що? — жахнулася Доус.
Алекс витріщилася на нього.
— Ти про що взагалі?
— Гадаю, він найняв її, коли вона навчалася в аспірантурі.
— Вона знала, де розташована Рукавичка? — перепитала Доус.
— Цього я не знаю, — відповів хлопець. — Не знаю, чим саме він поділився з нею. Райтер знав про товариства. Він украв життя Кістяника. Він знав про Лету. Але не міг заходити до захищених приміщень, тож мусив знайти когось, хто наглядатиме за Рукавичкою.
Алекс подумала про Мішель, яка сиділа у вітальні, завжди розмовляла по телефону, трималася подалі від їхніх пошуків інформації, та ніколи не виходила з гри остаточно. Пригадала шок Мішелі, коли розповіла їй, що вони знайшли Рукавичку, як та наполягала, що їм не слід нею користуватися. Це вона так застерігала Алекс чи виступала від імені Райтера? Мішель, яка збрехала про причину свого перебування в кампусі, яка пішла за Алекс і Мерсі до аудиторії. Мішель із чепурним шаликом на шиї, у светрі з високим комірцем. Невже він живився нею?
— Вона б цього не зробила, — не йняла віри Доус. — Вона б не працювала на демона.
Але ж могла. За гарну ціну. Мішель побувала на іншому боці, коли намагалася вкоротити собі віку. Вона досить чітко сказала Алекс: «Я ніколи не повернуся назад».
Алекс зрозуміла таку присягу.
— Він пообіцяв їй безсмертя.
— Це не має жодного сенсу! — Тепер Доус майже кричала, на щоках у неї блищали сльози. — Він демон. Він мав би з’їсти її душу. Він…
— Пеммі, — лагідно урвав її Дарлінґтон, — їй хотілося вірити, що вона може жити вічно, і саме це він їй сказав. Іноді історія має значення.
— Ми не пхатимемо її до підвалу, — сказала Алекс, піднявшись на ноги. — І не закопуватимемо.
Вона не збиралася ховати Мішель Аламеддін так, як Райтер ховав інших жертв. Як він поховав би саму Алекс, якби вона не втекла достатньо швидко й далеко тієї жахливої ночі.
Стерн змусила себе повернутися до багажника й подивитися на тіло, на пунктирні сліди на шиї, на татуювання на зап’ястку. Вона сподівалася, що Мішель знайшла бодай якийсь спокій за Серпанком, що її душа ціла й у безпеці.
— Він припустився помилки, — озвалася дівчина. Відчувала, як страх змінює форму, відрощує пазурі й зуби та перетворюється на гнів. Яка бажана алхімія. — Якби він був мудрий, то залишив би Мішель живою, аби вона шпигувала для нього.
— Гонор, — пояснив Дарлінґтон. — Райтерові так кортіло зачепити нас, змусити нас відчути його могутність.
— Хитро, але не розумно, — сказала Алекс, і Доус кивнула, витираючи з очей сльози.
Дарлінґтон подивився на тіло Мішелі.
— Ти заслуговувала кращого, — тихо сказав він.
Як Мерсі. І Геллі. І Тріпп. І кролик Беббіт та всі інші нещасні створіння, котрі припустилися помилки, зустрівши на своєму шляху Алекс. Боляче було знати, що Райтер живився не лише кров’ю Мішелі, а ще її болем. Він насичувався її розпачем, її муками, її мріями про життя, що ніколи не закінчиться.
«Я покараю його», — пообіцяла собі Алекс, коли вони поклали Мішель між в’язами, а Дарлінґтон промовив над тілом слова зі старого вірша, і вона знов закликала вогонь. «Я зроблю йому так само боляче, як він зробив тобі».
— «Ось ліс первозданний, — процитував Дарлінґтон. — Шепочуть тут сосни і тсуги. Мохом порослі, у шатах зелених і присмерковім тумані, стоять, наче давні друїди, що сумно віщують…»
Вона навчить Райтера, як смакує справжній біль. Це було все, що Алекс могла запропонувати дівчині, котру ледве знала. Розплату, що надійшла занадто пізно, і промовлені у вогні молитви.
47
Алекс знадобилося кілька спроб, щоб пригадати, де саме розташована Тріппова квартира. Тернер міг би допомогти, але він повернувся до роботи, намагаючись збагнути, що каже його сумління з приводу людини, яка допомогла здійснити два вбивства під впливом демона.
— Більше жодних послуг, — попередив детектив Стерн, коли вони востаннє бачилися в «Іль-Бастоне».
— Насправді ж це не послуги, чи не так? — перепитала Алекс, сидячи з ним на морозі на сходах, дихання виривалося в повітря хмарками.
Сніг стопився, це був фальстарт справжньої зими, і небо над ними здавалося твердим і яскравим, наче блакитна полива, наче можна дотягнутися до нього й постукати. Листочки досі чіплялися за гілля тремкими червоними й помаранчевими хмарками.
— Уже ні. Спробуйте-но тільки тепер мені не передзвонювати.
— Чому це?
«Тому що, здається, Мерсі передумала щодо того, щоб жити наступного року зі мною. Тому що в мене залишилося небагато друзів, і я мушу знати, що ви один із них».
— Тому що тепер ви теж частина цього. Ви зазирнули крізь Серпанок і за нього. І не можете знову вдавати щось.
Тернер уперся ліктями в коліна й зчепив руки.
— Я не хочу бути частиною цього.
— Дурня. Вам подобається ця битва.
— Можливо, подобається. Але я не можу бути частиною Лети, тієї грьобаної мапи, усього, за що виступають це місце й ці товариства.
— Ви ж розумієте, що ви коп, чи не так?
Він кинув на неї погляд.
— Не починай це лайно, Стерн. Я знаю, хто я такий і хто мій народ. А ти?
Тернер намагався роздратувати її. Він нічого не міг із собою вдіяти. Вона була така сама, тицяла й дзьобала, шукаючи власної точки зору. Однак нічого не впорядковує твої пріоритети краще, аніж кілька мандрівок до пекла.
— Мій народ зараз тут, — відповіла Алекс. — Ви. Доус. Дарлінґтон. Мерсі, якщо я її не відлякала. Ви ті, хто бився за мене. Ви ті, за кого я билася. І Лета тут ні до чого.
— Усе не так просто.
Напевно, ні. Але вона побувала в Тернеровій голові. Коли настала мить обрати шлях, він проклав собі власний за допомогою кулі. І це Алекс могла зрозуміти.
Тернер підвівся, і дівчина теж. Дякувати Леті, жодного болю та синців.
— Чого ти хочеш у кінці цього всього, Алекс? — поцікавився чоловік.
Свободи. Грошей. Проспати цілий тиждень.
— Я просто хочу, щоб мені дозволили жити. Можливо… можливо, мені кортить побачити, як зникне все це місце. Наразі не знаю. Але неможливо повернутися в минуле. Байдуже, як сильно тобі цього хочеться. Неможливо пройти крізь пекло й не змінитися.
— Це ми побачимо, — відповів Тернер, прямуючи до сходів. Зупинився на доріжці й озирнувся на дівчину. — Це й тебе змінило, Стерн. Може, добро і зло не займають тебе, та це не означає, що їх не існує. Ти вкрала людину з пекла. Ти перемогла демона в його власній грі. Тобі варто подумати про те, що це означає.
— І що?
— Тепер дияволові відоме твоє ім’я, Ґелексі Стерн.
***
Алекс очікувала, що Тернер спробує розчинитися у власному житті, відмежуватися від Лети, та коли вони нарешті дісталися до Тріппового помешкання, детектив був там; закутаний у пальто від «Армані», він обіперся на «додж». Побачивши Алекс, Доус і Дарлінґтона, чоловік охайно склав газету, яку саме читав.
— Не сподівалася вас тут побачити, — пробурмотіла Стерн, коли вони рушили до фоє.
— Я ще менше на це сподівався.
— Гадаєте, він живий? — поцікавилася Доус, коли вони набилися до ліфта і Тернер натиснув кнопку горішнього поверху.
— Ні, — зізналася Алекс.
Вона хотіла вірити, що Тріпп просто занадто перелякався повернення до пекла й вони знайдуть його перед телевізором із морозивом, та насправді вона цьому не вірила, а ризикувати їм не хотілося.
Доус із Дарлінґтоном виклали свіжі бар’єри з просоченої кров’ю солі, намалювавши нею вузли біля входу до будинку, у ліфті, а тепер ще й перед дверима на сходи. Алекс прихопила соляний меч Мерсі. Якщо Тріппів демон досі тут, їм доведеться знайти спосіб схопити й знищити його. А якщо він утік, то доведеться знайти спосіб уполювати його. Більше роботи, більше проблем, більше ворогів, з якими доведеться боротися. Чому ж це захоплювало її? Алекс слід було проводити ночі за навчанням і написанням рефератів. Якби ж це давалося їй так само легко, як насильство.
— Відчуваєте запах? — запитав Дарлінґтон, коли вони наблизилися до Тріппових дверей.
Помилки не було: смерділо чимось гнилим.
— Це щось новеньке, — промовив Тернер. Руку він поклав на пістолет.