Ли Бардуго – Біснуватий (страница 106)

— Якщо він когось уб’є, я за це не відповідатиму.　

Дарлінґтон тицьнув пальцем у Доус.　

— Це ти розм’якла.　

Дівчина лише всміхнулася.　

— Ходімо, — звернулася вона до Тріппа. — Ми відведемо тебе до «Іль-Бастоне», а там я подивлюся, чим тебе можна нагодувати.　

— Ой, трясця, дякую. Дякую.　

— Але тобі доведеться дещо змінити, — попередила Алекс.　

— Авжеж. Я знаю, що був не найвідповідальнішим членом команди, але я вірю в трансформаційне зростання.　

— Одяг, Тріппе. Тобі доведеться перевдягнутися.　

— Трясця, чувіхо! Абсолютно. Що я казав? Ти нормальна, Алекс.　

Він простягнув руку, щоб стукнутися кулаками.　

— Просто мені справді хочеться тебе з’їсти.　

Алекс торкнулася його кісточок своїми.　

— Я знаю, друже.　

Він зник у ванній кімнаті з тривожною швидкістю й повернувся в чистих шортах і флісовій кофті.　

Коли вони вийшли в сутінки, Алекс відчула несамовиту надію. Ітан мертвий. Ансельма вони відігнали. Вони знайдуть спосіб зняти чари з Рукавички, аби ніхто більше ніколи не зміг скористатися нею.　

Церкви в парку сяяли, наче зірки, об’єднані у власне сузір’я, а на вежі Гаркнесса саме забили дзвони. Мелодія була приємною і знайомою, та Алекс не могла до кінця впізнати її.　

«Ходімо зі мною. Ходімо зі мною».　

Живіт скрутило від твердого, як камінь, страху.　

«Дозволь мені повести тебе за руку. Підвести до хлопця. Підвести до хлопця. Він лідер гурту».　

Алекс глянула вгору, на вежу Гаркнесса. Просто в неї на очах від кам’яної кладки високо вгорі на вежі відірвалася якась постать. Вона розкинула крила — чорна тінь у дедалі густіших сутінках, очі палають червоним.　

— О господи, — застогнав Тріпп.　

— Це Райтер? — хрипко промовила Доус.　

— Я так не думаю, — відповів Дарлінґтон. — Він не здатен позбутися своєї людської подоби.　

Тернер витріщався вгору, на вежу Гаркнесса, на ті очі, що дивилися простісінько на них.　

— Що ще це може бути?　

— Демон. Чудовисько під його керівництвом.　

— Ні, — заперечила Доус. — Цього бути не може. Ми загнали тих демонів назад до пекла. І зачинили двері.　

«Твоя присутність у пеклі утримує двері відчиненими». Рана в Алекс на зап’ястку запульсувала.　

— Він пустив їй кров, — нагадав Дарлінґтон.　

Ґолґарот. Він не намагався вбити Алекс чи навіть затримати дівчину в пеклі, коли вкусив її.　

— Він скористався моєю кров’ю, щоб підперти відчинені двері.　

Штука, що сиділа на вершечку вежі Гаркнесса, злетіла в темряву.　

— Ми мусимо відстежити її, — сказала Доус. — Схопити чи…　

— Ця штука перша, — урвав її Дарлінґтон. — Але не остання. Нам слід знайти спосіб замкнути двері назавжди, запечатати Рукавичку до того, як демони здогадаються, як утримувати її відкритою.　

— А це буде аж так погано? — невинно поцікавився Тріпп.　

— Якщо демони жертимуть живих?! — гаркнув Тернер. — Пекло на землі? Так, Тріппе. Це буде погано.　

Алекс дивилася на створіння, що виписувало вгорі кола. Її більше не використовуватимуть Лета й чоловіки на кшталт Ітана.　

— Не треба полювати на нас, — звернулася вона до тієї штуки в небі, до Лінуса Райтера, Ґолґарота і всіх голодних потвор, які могли вистежувати їх. — Не треба використовувати для цього мене. — Вона обернулася до Тернера. — Знайдіть Мерсі. Попередьте її. Переконайтеся, що вона в безпеці. Доус, відведи Тріппа до «Іль-Бастоне»… і не дозволяй йому тебе з’їсти.　

— Алекс, — насторожено озвалася дівчина занепокоєним голосом, — що ти збираєшся робити?　

— Єдине, що мені гарно вдається.　

Алекс рвонула на протилежний бік парку, дозволивши чудовиськові вгорі полетіти за нею.　

Витягнула соляний меч і закликала свій пекельний вогонь, який охопив її тіло. Якщо Райтерові потрібна була мішень, вона дасть її йому. Дарлінґтон уже наздогнав дівчину й біг у ногу, роги в нього світилися, у грудях розкочувався низький рик.　

Трохи магії. Талант до халеп. І демон на її боці.　

Це було все, що Алекс мала, проте, можливо, більшого вона не потребувала.　

Ходімо, Дарлінґтоне, — сказала вона. — Влаштуймо їм пекло.　

ПОДЯКА

Ще раз дякую за спільний спуск. Як і в «Дев’ятому Домі», майже всі будівлі та споруди в цій книжці справжні, їх можна знайти на мапі Нью-Гейвена, окрім «Чорного В’яза», на який мене надихнули деякі будинки з району Вествіллю. «Джерело» теж вигадане, але я не раджу роз’їжджати Олд-Ґринвічем у пошуках чогось схожого. Принаймні не робіть цього вночі.　

Усі написи та елементи декору, описані в Єлі, у Нью-Гейвені та Меморіальній бібліотеці Стерлінга, справжні, включно з таємними дверима університетської бібліотеки. Я дала собі трохи свободи з магічним квадратом Дюрера, що висить за кілька кроків від виходу на подвір’я Селіна, позначеного Даниїлом і лігвом левів, а не простісінько над ним. (Яків І мав на увазі Бодліанську бібліотеку, та якби мені довелося вибирати бібліотеку, яка стала б в’язницею, Стерлінг був би чудовим варіантом.) Колекція ставкових вод у підвалі Музею Пібоді теж справжня (утім я певна, що під час реставрації її ретельно запакували й заховали). Аметистова мапа несправжня, та слід зауважити, що чимало студентів Єлю й викладачів володіли рабами, зокрема Джонатан Едвардс — проповідник вогню та сірки, на честь якого назвали коледж Алекс. Якщо хочете більше дізнатися про зв’язок Ліги Плюща з рабством, погортайте «Ебенове дерево і плющ: раси, рабство і буремна історія американських університетів» Крейга Стівена Вайлдера та дослідження робочої групи «Єль та рабство» (https://yaleandslavery.yale.edu).　

Хочу висловити особливу подяку Камілі Зорріллі Тесслер за неоціненну допомогу в доступі до таємниць Стерлінга та їх розкритті. Дякую, що відповідали на мої дивні запитання й поділилися багатьма здогадками про Єль і бібліотеку. Також дякую Тіні Лю і Сюзетт Куртманше з Коледжу Паулі Мюррей, які організували мої останні дослідницькі відвідини кампусу; дякую Девідові Гайзеру з Музею Пібоді, який був такий люб’язний і під час мого першого візиту влаштував екскурсію невеличкою частиною надзвичайної музейної колекції. Ще раз дякую Майклові Моранду, Маркові Бренчу, Клер Заллі й геніальній Дженні Чавірі, які познайомили мене з багатьма чудовими людьми та матеріалами. Д., дякую тобі за те, що поділився досвідом з обох боків закону.　

До створення світу «Дев’ятого Дому» та «Біснуватого» причетні чимало книжок, але особливо я хочу підкреслити «Видіння раю та пекла до Данте» під редакцією Ейлін Ґардінер; «Єль: історія» Брукс Мазео Кіллі; «Єль у Нью-Гейвені: архітектура та містобудування» Вінсента Скаллі; «як завжди» — «Єльський університет: архітектурна екскурсія» Патріка Піннелла; «Блюз зразкового міста: міський простір та організований супротив у Нью-Гейвені» Менді Ісаакс Джексон; «План для Нью-Гейвена» Фредеріка Лоу Олмстеда та Кесса Ґілберта; «Видатну втечу Едварда Воллі та Вільяма Ґоффе» Крістофера Палюко; «Публічний мистецький ландшафт Нью- Гейвена: тематика у створенні міського іміджу» Лаури А. Макалусо; і «Вулиці Нью-Гейвена: походження назв» Доріс Б. Таунсгенд. Якщо вона досі чинна, щиро рекомендую фантастичну виставку Нью-Гейвенського музею про фабрику «Нью- Гейвенської годинникової компанії». А якщо ні, я чула, що Ґорман Бечард працює над документальним фільмом.　

У Flatiron я хочу подякувати Бобові Міллеру, Кукуві Ашуну та моїй редакторці Меґан Лінч, яка взялася за цей роман з винахідливістю та любов’ю. Також дякую моїм геніальним командам маркетингу та реклами: Ненсі Трайпак, Кетрін Турро, Маріс Тасаці, Ерін Ґордон, Марлені Біттнер, Амелії Поссанці та Кет Кіні; Донні Нотцель, Кітові Гаєсу й Келлі Ґейтсмен, які зробили цю книжку такою гарною; Емілі Волтере, Морґан Мітчелл, Лєні Шехтер і Елізабет Габбард із випускового відділу. Я назавжди вдячна Дженн Гонзалес, Малаті Чавалі, Луїсові Ґріллі, Крістен Бонанно, Патріції Догерті, Бредові Вуду та всім із відділу продажів Macmillan за підтримку моїх історій.　

У New Leaf хочу щиро подякувати Вероніці Ґріхалві, Вікторії Гендерсен, Дженні Картер, Емілі Берґе-Тільманн, Ебіґейл Доног’ю, Гілларі Пешн, Мередіт Барнс, Джо Вольпе, Кетрін Кертіс, Пуї Шахбазяну, який допоміг мені пройти долиною тіней під час підготовки книжки; Джорданові Гіллу — просто фантастичному читачеві, стратегові й спільникові; і, звичайно, Джоанні Вольпе, яка понад десять років залишається моєю чемпіонкою і якій вдається якось бачити шлях у штормі, коли я вже ладна розбити корабель на друзки.　

Численні подяки Девідові Петерсону та Джастінові Менсфілду за їхню допомогу з латиною й арабською, Сарі Месле за знайомство з «Мушлею й кістками», Емі Кауфман за її знання у вітрильному спорті та допомогу зі створенням Тріппової історії; моїм сусідкам по кімнаті з Коледжу Гедвіґа — Емілі, Леслі та Німі за те, що поділилися зі мною спогадами, і моїм великодушним та мудрим партнерам-критикам Деніелові Хосе Олдеру, Голлі Блек, Келлі Лінк і Сарі Різ Бреннан за їхні креативність, інтелігентність і гарне почуття гумору. Дякую Меліссі Роґал за те, що була дипломатом і генералом, Пітерові Ґрасслу за те, що займався математикою і гасив численні пожежі, та Морган Фахей за те, що завжди розбиралася в якісній магії. Джеффе, дякую, за те, що з тобою так кумедно складати підступні плани. Адріанно, дякую, що забезпечувала коктейлями, добротою і мудрістю, коли я найбільше цього потребувала. Алекс, дякую, що позичив мені дивовижний розум письменника й маркетолога. Суз, дякую за допомогу з усім: від анотації до мого дивного вхідного мозку. Також дякую Ноєві Ікеру, який перший дав шанс Алекс та її подорожі.