Ли Бардуго – Біснуватий (страница 84)

Із Сірими всередині це було просто, і він кліпнув, здивуватись її силі, а відтак витріщився на пальці, що стискали його руку.　

«Гуп». Зі стелі у вітальні гупнувся шматок тиньку. Тепер вони стояли точнісінько під бальною залою, під захисним колом.　

— Забери свою руку, — наказав Ансельм, проте його голос звучав налякано.　

— Ансельме, якщо мені доведеться вас виволокти звідси, я так і вчиню. Тут небезпечно, і нам слід негайно забиратися.　

— Ти можеш це зробити, чи не так? — перепитав Ансельм, намагаючись налякано зазирнути їй у вічі. — Я на скільки важчий за тебе? Майже на сорок п’ять кілограмів? Та ти можеш просто висмикнути мене звідси. Що ти таке?　

«Гуп».　

Від потреби відповісти Алекс урятувала обвалена стеля.　

КІТЧЕР: Є теорія, що вся магія за своєю суттю демонічна, що кожен ритуал одночасно закликає та стримує демонові сили. Невже ви ніколи не замислювалися, чому за магію доводиться так дорого платити? Наші дотики до неприродного — зустрічі з тими паразитичними силами. Демон живиться нами, хай навіть його сили стримувані. Що потужніша магія, то сильніший демон. І нексуси — це просто двері, крізь які на коротку мить можуть пройти демони.　

НАУНЕС: Ваші гіпотези збочені, як не крути.　

КІТЧЕР: Але ви не кажете, що я помиляюся.　

36

Алекс з Ансельмом упали горілиць, коли підлога бальної зали посипалася на них згори водоспадом тиньку й дерева. Дарлінґтон сидів серед уламків навпочіпки, роги в нього світилися, а золотаві очі скидалися на два прожектори. Він здавався більшим, ніж був раніше, спина була ширшою.　

Він заревів, і Стерн почула в цьому звуці якесь слово — може, ім’я, — але збагнути його не змогла.　

Алекс проштовхнулася між Дарлінґтоном й Ансельмом.　

— Дарлінґтоне…　

Він рикнув, і цей звук був схожий на гуркіт потяга метро. Ударив навідліг по підлозі, залишивши в дереві глибокі канави. Дівчина подумала про сліди від пазурів на грудях його батьків.　

— Біжіть! — крикнула вона Ансельмові. — Я можу його затримати!　

Ансельм був притиснутий до стіни, костюм укривав тиньк, а очі зробилися завбільшки з два місяці.　

— Це… він… що…　

Дарлінґтон почвалав до них.　

Алекс лизнула зап’ястя — і соляні змії вискочили з її тіла, засичавши й кидаючись уперед. Ансельм закричав. Те, чим став Дарлінґтон, пригальмувало, коли змії поповзли до нього підлогою.　

Ансельм заскиглив.　

— То… то Деніел Арлінґтон?　

Гримучі змії стрибнули на Дарлінґтона, щелепи стиснулися на ногах і руках. Він заволав і спробував струсити їх, потупцявши задки до сходів.　

— Це… це мерзенно, — проторохтів Ансельм. — Зупини його негайно! У тебе є перевага.　

— Просто забирайтеся звідси! — крикнула через плече дівчина.　

— Навіть не думай, що здатна його врятувати! Він може знищити Лету, нас усіх!　

Дарлінґтон гупнув одну соляну змію об бильце, а тоді пришпилив її рогами.　

— Подивися на нього, — наполягав чоловік. — Подумай бодай раз у житті, Стерн.　

«Подумай, Стерн».　

— Не пускай його до кола! — крикнув Ансельм. — Відправ те чудовисько назад у пекло, і я знайду спосіб повернути тебе до Лети!　

Але чого б це Дарлінґтонові захотілося повертатися назад до в’язниці? І звідки Ансельмові було відомо про захисне коло?　

«Подумай, Стерн». Для Ансельма вона завжди була Алекс. Міс Стерн, коли він сердився. Це Дарлінґтон називав її Стерн. Вона завагалася, неможливий здогад пробивав собі шлях крізь трясовиння думок. Вона пригадала, як Ансельм розповів історію про трьох суддів — якою мірою тоді він нагадував їй Дарлінґтона.　

Дарлінґтона без магії, без «Чорного В’яза». Без душі. Алекс пригадала, як здивувалася, коли він запитав її про матір. «Ти її соромишся?» Хвилю сорому, що накрила її, якою виснаженою вона почувалася після зустрічі. Пригадала, як Ансельм потягувався на сонечку, наче вгодований кіт. «Я майже почуваюся людиною».　

Алекс знала, що їй не слід повертатися спиною до пораненого демона, але скидалося на те, що вона вже й так припустилася помилки. Дівчина рушила, повільно, сторожко, намагаючись не втрачати з поля зору одночасно Дарлінґтона й Ансельма.　

Ансельм притискався до стіни у своєму пожмаканому костюмі.　

Дівчина провела язиком по зап’ястю. Соляні змії розгорнулися.　

Помітивши демона, вони впізнавали його. Навіть якщо він прикривався людською шкірою та владою Лети. Змії стрибнули.　

Ансельм змахнув руками — і уперед майнуло коло помаранчевого вогню.　

Соляні змії немов потріскалися й засичали від жару, вибухаючи градом іскор.　

— Гаразд, — озвався чоловік, обтрушуючись уже вдруге за день. — Я сподівався, що про вбивство попіклуєшся ти. Хотів подивитися, як ти ще довгенько картатимеш себе за вбивство любого наставника.　

«Ти її соромишся?» Це запитання вразило Алекс, наче удар під дих, залишивши збентеженою та зв’язаною почуттям провини. Він живився нею. Вона пригадала, як він стояв у Стерлінгу й хитав головою, дивлячись на неї, наче стурбований татусь у якомусь телешоу. Наче вдавав із себе людину.　

— Ти його демон, — промовила Алекс, і розуміння раптом затопило її. — Ти проскочив потайки, коли ми вперше спробували витягнути Дарлінґтона з пекла. Коли ми з Доус схалтурили на ритуалі в «Сувої та ключі». І відтоді ти нас намахував. — «То був наш син, але не наш син». — Ти вбив Дарлінгтонових батьків.　

Ансельм розправив плечі; здавалося, його тіло поворушилося під шкірою.　

— Вони з’явилися в «Чорному В’язі», коли я намагався розібратися, як витягнути мою меншу половину з того клятого кола.　

«Те, чим я став, вирветься у світ». Дарлінґтон використовував не лише силу волі, щоб залишатися в колі; він зібрав усі залишки людського, щоб досягти цього. Того самого людського, яке докладало зусиль, аби дати їм підказки, ба навіть спробувати попередити її. Уві сні їх було двоє: демон і людина. «Так і мусить бути, — сказав він. — Хлопчик і чудовисько».　

Проте Ансельмові не вдавалося живитися Дарлінґтоном у світі смертних, адже того захищало коло. Тож демон мусив прибрати іншу подобу.　

— Ти й Майкла Ансельма вбив, — сказала Алекс.　

Це була оболонка в підвалі. Демон живився Ансельмом і вкрав його життя.　

Коли Алекс обідала з ним на березі, вона навіть помітила, яким інакшим він здавався: молодим, розслабленим, вродливим, наче з біса гарно проводив час. Адже так і було. Він нажерся людських страждань. Вона потиснула йому руку. Уклала угоду на материне життя. Як він, мабуть, сміявся з її розпачу.　

Дарлінґтон на сходах загарчав, досі оточений зміями Алекс, але вона й гадки не мала, як гукнути їх назад. І чому Ансельмові краще вдавалося боротися з її соляними духами, ніж не-Геллі, не- Блейкові чи решті демонів?　

— Убивства, — промовила дівчина, — усе це про суддів та професора Лембтона, вони лише мали відволікти.　

— Гра, — виправив її Ансельм, лагідно всміхнувшись. — Загадка.　

Аби вони не знайшли й не скористалися Рукавичкою, аби не звільнили Дарлінґтонову душу з пекла.　

— Двоє людей померло, а Енді Лембтон у психлікарні.　

— Це була гарна гра.　

У ніч їхнього катастрофічного ритуалу в «Сувої та ключі» в «Іль-Бастоне» був справжній Майкл Ансельм — роззлючений, холодний, налаштований уберегти Лету від проблем. Перше вбивство в кампусі сталося пізніше тієї ночі. Демон поживився Марджорі Стівен, зістарив її, мов жахлива отрута, але зупинився, не перетворивши жінку на оболонку. Він не хотів прибирати її подоби. З неї не було зиску. До того ж там він побував лише для того, щоб оздобити невеличку сценку. Убивши декана Бікмена, він був обачніший, опанував свій демонічний голод, скористався Енді Лембтоном для брудної роботи.　

— Мені потрібно було розірвати Дарлінґтонів зв’язок зі світом смертних до того, як ви, плутаники, звільните його душу з пекла й поєднаєте з тілом, — зізнався Ансельм. — Та, перебуваючи в колі, він був захищений. Утім приманка весь час була в мене під носом. Треба було просто створити халепу для його любоньки. Звичайно, тут він і прибіг. — Демон підвів руку. — А тепер завдання просте.　

Уперед вирвалася арка розпеченого помаранчевого вогню. Алекс відчула, як той вогонь, засичавши, пролетів повз плече, обпікаючи плоть. І прицільно влучив у Дарлінґтона.　

— Ні! — закричала дівчина.　

Вона кинулася до Ансельма, дозволивши силі Сірих наповнити себе. Кинула чоловіка на стіну й почула, як тріснула його шия.

Сірі в голові заверещали. Адже Ансельм був демон. Адже він був їхній убивця. Адже вона теж була вбивця. Гарпер і Деніел Арлінґтони вискочили з її тіла, залишивши дівчину слабкою та захеканою.　

Ансельмова голова повисла на зламаній шиї, та він лише вишкірився й знову підвів руку — полум’я стрибнуло вперед. Алекс покопирсалася в кишенях і кинула в нього хмарку солі, насолоджуючись демоновим репетом, коли його шкіра вкрилася пухирями. Принаймні до цього він був уразливий. Вона витратила на нього решту запасів солі, але знала, що нізащо не зможе по-справжньому знищити Ансельма. Без кілка або соляного меча це не вдасться — а може, навіть вони не спрацювали б. Цей демон був не такий, як решта.　

Змії Алекс стрибнули вперед і вчепилися тремкою збуреною масою в Ансельмове тіло.