Ли Бардуго – Біснуватий (страница 83)
Ніхто з довгого переліку ворогів Алекс не мав мотиву побачити їх мертвими. Ніхто, крім Дарлінґтона, маленького Денні, якого вони кидали знову й знову. «Рай вигнав їх, щоб зберегти свою красу, та навіть пекло не хотіло їх приймати»[72].
— Як давно ви тут? — запитала дівчина.
Погляд Деніела майнув у куток, наче він очікував, що щось пройде крізь стіни.
— Не знаю.
Гарпер згідливо кивнула.
— Ви не можете вирватися? — поцікавилася Алекс.
Сірі ніколи надовго не залишалися зі своїми тілами, якщо не мали на це причини. Як Геллі, котрій хотілося попрощатися. Справжня Геллі, яка любила її.
— Він наказав нам залишитися.
— Хто?
Вони не відповіли.
Алекс нахилилася, щоб подивитися на тіла. Холод уберіг їх від швидкого розкладання, та сморід однаково був жахливий. Дівчина обережно перевернула їх. У грудях обох людей виднілися роззявлені канави. Сліди пазурів. І вони були глибокі. На місці грудної клітини та ребер залишилися два темні м’ясисті кратери. Він вирвав їхні серця.
— Хто це з вами зробив?
Гарпер розтулила рота, а тоді затулила його, наче маріонетка в руках незграби.
— То був наш син, — сказала вона, — але не наш син.
Деніелів погляд знову ковзнув у куток.
— Він залишив це тут. Сказав, що й з нами може таке статися. Сказав, що з’їсть наші життя.
Алекс не хотілося знати, що там, у кутку. Тіні там здавалися темнішими, холод — пронизливішим. Вона махнула телефоном у тому напрямку, освітлюючи його, але не змогла осягнути побаченого: купа стружки? Клапті паперу? За якусь мить дівчина зрозуміла, що дивиться на тіло, на рештки чийогось тіла. Вона дивилася на когось, кого зжерли, залишивши саму порожню оболонку. Невже таке саме скоїв би з нею Лінус Райтер? Невже це Дарлінґтон почав робити з Марджорі Стівен, залишивши її понівеченою та старою, однак досі впізнаваною?
Алекс знала, що це намарно, та однаково спробувала зателефонувати Доус. Екран завис на номері. Зв’язок у «Чорному В’язі» був у кращому разі уривчастим, а в підвалі взагалі не існував. Вона знову посвітила екраном на сходи. Що там на неї чекало? Невже Дарлінґтон приберіг її, щоб поласувати вночі? Був він досі якось прив’язаний до «Чорного В’яза» чи вже скрадався Нью-Гейвеном, щоб улаштувати свої невеличкі убивства? Це мало сенс. Дарлінґтон вижив у пеклі, залишаючись одночасно демоном і людиною. Якась частина їх обох повернулася до світу мертвих, щоб посидіти в золотавому колі. А якась частина того демонічного хлопця досі любила Нью-Гейвен і завдяки химерним знанням була знайома з історією трьох суддів, залюбки влаштувавши моторошну гонитву за скарбами для неї і Тернера.
Та невже все сходилося? Невже весь його розпач був виставою? Дарлінґтон був радше демоном, ніж людиною? А може, так було завжди?
Хай би чим був хлопець, він не знав, на що вона насправді здатна і що вона, нехай слабка й травмована, але може використати залишені ним речі, котрі мали б нажахати її, як зброю у своїх руках. Ребра боліли щоразу, коли вона вдихала повітря, а плече — у тому місці, де вона зустрілася зі сходами, пульсувало, однак бувало й гірше. Хай там як, двері нагорі були доволі важкі, щоб вона не змогла вибити їх самотужки. Дівчина торкнулася зап’ястя, де соляна зірочка позначала місце, через яке під шкіру увійшла змія. Залишалося сподіватися, що вона готова напасти.
— Хто хоче допомогти нам вибратися звідси? — звернулася Алекс до Сірих.
— Ти можеш воскресити нас? — запитав Деніел.
То, виходить, родинна кмітливість Арлінґтонів перестрибнула одне покоління.
— Ні, — відповіла дівчина. — Але принаймні я можу зробити так, щоб вам не довелося сидіти в підвалі цілу вічність.
— Я піду, — оголосила Гарпер.
— На залишай мене тут самого! — скрикнув Деніел.
— Ну, до дідька все, — кинула Алекс, хай навіть гадки не мала, чи можливо взагалі те, що вона задумала. — Пірнайте.
Вона простягнула руки, і Дарлінґтонові батьки майнули всередину. Здавалося, наче вона опинилася на людній вечірці, сотні голосів перекрикувалися, галас був нестерпний. Вона відчула в роті бульбашки шампанського, запах конюшини, туберози й бурштину.
Потім вона пішла обійстям «Чорного В’яза». Усе навколо було охайнішим, зеленим і пишним серед літньої спеки. Вона дивилася на літнього чоловіка, що йшов із тим самим хлопчиком за кілька кроків від неї. Він любив їх обох. Він ненавидів їх обох. Він ненавидів свого батька, свого сина. Якби ж він лише зміг знайти опору, якби лише міг знайти шлях до невеличкого успіху, то не почувався б так, наче був ніким, хоча він
Алекс струсонула головою. їй здавалося, наче вона захлинається ненавистю до себе самої.
— Вам двом неодмінно слід подумати про те, як ви збираєтеся провести час у потойбіччі. Я раджу терапію.
Вона кинула погляд на тіла на землі. Пригадала Дарлінґтона уві сні, звичайну людину з розбитим серцем. «Я не вмію не любити їх». Схоже, навчився.
А тоді дівчина помчала вгору сходами. Відчуття сили було майже приголомшливим, наче вся вона не вміщалася в тілі. Дівчина більше не відчувала болю в плечі чи ребрах. Серце гучно гупало в грудях. Вона перестрибувала по дві сходинки за раз, скинула вгору руки, щоб захистити обличчя, і налетіла на замкнені на засув двері.
Алекс почула, як хтось закричав, і побачила біля відчинених задніх дверей Майкла Ансельма, що сидів навпочіпки зі сполотнілим обличчям і витріщеними від жаху очима.
— Алекс? — писнув він.
— Що ви тут робите? — закортіло дізнатися їй.
— Я… що
— «Чорний В’яз» не власність Лети. І хтось має попіклуватися про Космо.
— І саме тому ти щойно висадила з петель двері підвалу?
Алекс зраділа, що Ансельм не перетворився на їжу для демона, але це не означало, що вона довіряє йому.
— Чого ви хочете? І де ви були?
Ансельм підвівся й обтрусився. Поправив манжети, спробував повернути собі трохи гідності.
— У Нью-Йорку. Жив своїм життям, ходив на роботу, грався з дітьми й намагався забути про Лету. Сьогодні вранці я зустрічався з членами правління. Прийшов поговорити з тобою про їхні правила.
— Сюди?
— Доус сказала, що ти тут. Вона теж мала прийти. Я не хочу повторювати це двічі.
Мабуть, Доус побачила її на прихованих камерах. Могла навіть зателефонувати, щоб попередити Алекс про наближення Ансельма, але Стерн застрягла в підвалі. Сірі в голові достобіса галасували, аж думати не вдавалося, утім їй поки не хотілося відмовлятися від їхньої сили. Чи міг Ансельм зіштовхнути її зі сходів? Які причини він міг мати? Єдине, що Алекс знала, — його варто спекатися. Може, настрій у Дарлінґтона був убивчий, та вона не збиралася дозволяти Ансельмові вирішувати, що з ним буде далі.
— Заберімося звідси, — запропонувала вона. — Тут холодно й моторошно.
Ансельм примружився.
— Що відбувається?
«У підвалі два небіжчики, а може, й три, і я закинулася Сірими, адже переконана, що джентльмен із Лети вирішив, буцімто чарівно буде вчинити кілька вбивств і зжерти когось».
— Чимало всього, — відповіла Алекс, адже навіть вона не зуміла б відкупитися простим «нічого». — Але мої проблеми вас не стосуються, еге ж?
— Стосуються, якщо вони перетворюються на проблеми Лети. — Чоловік роззирнувся й потер руки. — Але ти маєш рацію. Ми знайдемо якесь інше місце для розмови. Цей будинок слід знести.
«Гуп».
Стіни здригнулися від гуркоту, наче хтось підірвав бомбу на другому поверсі.
— Що це було?! — скрикнув Ансельм, хапаючись за кухонну поверхню, немов потопельник.
Алекс знала той звук: щось гупало у двері, які ніколи не слід було відчиняти, намагаючись потрапити до світу смертних.
«Гуп».
Ансельм витріщився на неї.
— Чому здається, що це тебе не лякає?
Вона була налякана. Але не була здивована. І припустилася помилки, продемонструвавши це.
— Якого біса ти накоїла, Алекс?
Тепер він розлютився й промчав повз неї, наштовхуючись на меблі в їдальні, у бік сходів.
— Стійте! — сказала дівчина, наздоганяючи Майкла. — Нам слід піти. Ви не знаєте, із чим маєте справу.
— А ти? Я вочевидь недооцінив твої неуцтво й нахабство.
— Ансельме. — Вона схопила чоловіка за руку й розвернула на сто вісімдесят градусів.