Ли Бардуго – Біснуватий (страница 82)
— Він просто простягнув вам ключ-картку й заради розваги відтарабанив розклад їхньої роботи?
— Нічого він не тарабанив. Мені овен розповів. — Енді поплямкав губами, провів язиком по зубах, наче йому не подобався смак власних слів.
Алекс уклякла.
— Овен?
Енді завів очі під лоба. Та це не було презирство. У його русі було щось дике, наче звір, що втрапив у пастку, намагається вирватися на волю.
Та хай там як, голос у нього залишався розсудливим.
— Невелике було діло знайти їх, змусити впустити мене.
— Я не збираюся підставляти вашого батька. Лише намагаюся зрозуміти, що тут сталося. — Тернер уважно подивився на Енді. — Розкажіть мені про Карла II.
— Короля?
— Чому ви розгорнули Біблію Марджорі Стівен? Чому Судді?
Тепер на обличчі Енді промайнула злість.
— Вона позбавила мого батька всього. І через що? Через помилку когось іншого?
Тернер витягнув руки, наче просто викладав речові докази.
— Я так розумію, що він був відповідальним за лабораторію. Недогляд на його совісті.
— Вони зайшли занадто далеко.
— Він залишився на посаді. Не втратив роботу.
Енді розреготався з якимось грубим зазубленим звуком.
— Він пережив би втрату роботи, але ж він перетворився на посміховисько. Дослідження чесності, у якому використали сфальсифіковані дані? Він навіть носа не міг поткнути на конференції. Втратив репутацію, гідність. З нього глузували. Ви… Ви не знаєте, чим це для нього було. Він більше не хотів викладати. Не хотів узагалі нічого робити. Здавалося, наче якась частина його померла.
— Вони судили його, — озвалася Алекс. — Підписали смертний вирок і мало не стратили. Вам кортіло помститися.
— Мені… так.
— Вам кортіло принизити їх.
— Так.
— Збити з їхніх високих тронів.
— Так, — просичав чоловік, і звук зазміївся приміщенням.
— Але ви не хотіли їх убивати.
Енді здавався здивованим.
— Ні. Авжеж, ні.
Тернер примружився.
— Але ви їх
Енді кивнув, а тоді похитав головою, наче то була загадка для нього самого.
— Убив. Він спростив це завдання.
— Овен? — перепитала Алекс.
Повіки Енді швидко затріпотіли.
— Він був добрий.
— Невже? — натиснула дівчина.
— З ним було легко розмовляти. Він… так багато знав.
— Про що?
Енді знову озирнувся через плече.
— Про це місто. Містян. Він знав так багато історій. На все мав відповіді. Але він не був… Він не попихав мною, розумієте? Просто хотів допомогти. Виправити все. Він був увічливий. Справжній…
— Джентльмен, — закінчила його думку дівчина.
Вона вкрилася холодним потом і намагалася не тремтіти.
«Овен мені розповів». Алекс подумала про Дарлінґтонові роги, що закручувалися над чолом, сяяли під захистом золотавого кола — його в’язниці.
Та, може, коло було ілюзією. Може, Дарлінґтон змусив їх вірити, наче воно утримує його, а насправді то був лише чарівний порошок.
Вона знала, що на місцях злочинів щось було не так, вигадливі декорації загрузли в нью-гейвенському фольклорі. Гра, яка сподобалася б демонові.
Тернер дивився на неї.
— Є щось, чим ти хотіла б поділитися з класом, Стерн?
— Ні… я… я мушу йти.
— Стерн, — повів був детектив, та Алекс уже вийшла з дверей і рвучко рушила коридором. їй потрібно було дістатися до «Чорного В’яза».
Дарлінґтон, який знав усе про історію Нью-Гейвена, котрий «упізнав» цитату з проповіді Давенпорта. Що він сказав того дня? «Я завжди захоплювався доброчесністю. Але мені вона ніколи не давалася». Алекс вбила цю фразу в телефон. Результати пошуку спливли негайно: Карл II. Дарлінґтон називав себе самітником у печері. І, звичайно, мав на увазі Печеру суддів. Ансельм попереджав її: «Те, що вижило в пеклі, більше не буде знайомим тобі Дарлінґтоном».
Демони любили ігри. І він бавився з ними від самого початку.
ЧАСТИНА II
ПОДІБНЕ ТОМУ, ЩО ВНИЗУ
35
— Ми не самі, — прошепотів Сірий, притиснувши палець до вуст, наче актор у п’єсі.
Алекс доїхала на таксі до воріт «Чорного В’яза».
Гравійну доріжку вона подолала сягнистим кроком, гнів перетворився на двигун, на локомотив, що штовхав її поперед здорового глузду.
Вона запхала ключ у двері, прибрала пошту, помила руки. Побачила двері до підвалу, роззявлену рану, розкопану могилу.
Вона мала тисячу миттєвостей, щоб подумати, поміркувати. Стояла на вершечку сходів, вдивляючись у темряву з ножем у руці, та досі вважала себе обачною.
Падіння було дуже швидким. Але так буває завжди.
У холодній темряві підвалу Алекс оцінювала власні помилки.
їй слід було залишитися з Тернером і закінчити розмову з Енді Лембтоном. їй не слід було повертатися до «Чорного В’яза» самій. Вона могла розповісти про свої підозри Доус, або Тернерові, або хоч комусь.
їй ніколи не слід було довіряти її демонові-джентльменові. Але вона хотіла вірити, що з Дарлінґтоном усе буде гаразд, що все вистраждане в пеклі не залишить свій слід, що він пробачить їй і знову запанує порядок. Він знову стане єдиним цілим, а разом із ним — і вона.
Та що, як тепер вона доходила хибних висновків? Що, як не- Геллі чи один із решти демонів штовхнув її зі сходів або якийсь сквотер, якого не помітили камери Доус?
Що, як Ітан і Цві відстежили її? Або Лінус Райтер зі своєю білою парасолькою?
Забагато тіней, забагато історій, забагато складених стосом тіл. «Забагато ворогів». І побороти всіх не вдасться.
Принаймні Алекс видно буде на записах камер. Хтось знатиме, куди вона пішла. Якщо вона не повернеться. Від болю в ребрах важко було глибоко дихати. Вона подивилася на Сірих перед собою. То були не просто Сірі. Гарпер Арлінґтон і Деніел Арлінґтон IV. Дарлінґтонові батьки.