Ли Бардуго – Біснуватий (страница 85)
— Притримайте його! — узялася благати дівчина, хай навіть гадки не мала, чи розуміють вони її.
Вона побігла до Дарлінґтона. Оголений хлопець лежав на сходах, шрами на його тілі сяяли вже не так яскраво, прикрашене коштовностями ярмо на шиї різко контрастувало зі шкірою. Її змії лежали почорнілими звивистими купами, обпалені Ансельмовим вогнем.
Алекс уклякла на сходах.
— Дарлінґтоне? — Його шкіра була гарячою на дотик, але дівчина відчувала пучками пальців, що вона вистигає. — Ну ж бо, Денні. Залишся зі мною. Розкажи мені, як навести лад.
Золотаві Дарлінґтонові очі розчахнулися. їхнє світіння згасало, робилося каламутним.
— Стерн… — Його голос здавався віддаленим, наче ледь чутна луна. — Коробочка…
Якусь мить Алекс не розуміла, про що він, а потім кивнула. Коробка від «Гумового взуття Арлінґтона» лежала в кишені пальта. Вона завжди носила її із собою.
— Я триматимуся, доки зможу. Прийди до пекла. Поверни мені душу.
— Рукавичка…
— Послухай, Колесоходко. Коло — це двері.
— Але…
— Ти двері.
Геллі так само описала Алекс у ніч своєї смерті. Навіщо чекати? Саме цього Дарлінґтон просив, коли вона розповіла йому, що вони збираються випробувати Рукавичку. А що, як він намагався пояснити, що їй не потрібно йти цим шляхом, що портал видніється просто навпроти неї — тріщина між світами, крізь яку вдасться прослизнути лише їй? «Як хочеш, Колесоходко. Ти вибираєш па в цьому танці».
— Залишайся живий, — попросила вона й змусила власне тіло піднятися сходами.
Без Сірих вона була повільнішою, зболене тіло стало незграбним. Але в кишені пальта лежала сувенірна коробочка, яка здавалася другим серцем, живим органом, що бився в грудях. Дівчина не знала, чи Ансельм рушить за нею. Він не мав на це жодних причин. І гадки не мав, що вона зібралася робити; він зосередився на Дарлінґтоні, на потребі знищити його. Якщо вона не поквапиться, він спалить хлопцеве тіло живцем, перш ніж вона бодай спробує повернути до нього душу. Якщо їй це взагалі вдасться. Якщо це не чергова помилка, яка вб’є їх обох.
Алекс на хитких ногах подолала коридор і побачила мерехтіння кола, тепер тьмянішого й розірваного в кількох місцях. Але там, де воно було яскравішим, вона помітила інший «Чорний В’яз», той, який бачила в пеклі, — зруйновану гору каміння.
У цьому світі, у її світі, там не було нічого, крім роззявленої дірки в підлозі. Якщо вона впаде, то переламає собі ноги, а може, і спину. Часу на роздуми не було. «Для нас відкриті всі світи».
— Сподіваюся, ти не помилився щодо цього, Дарлінґтоне.
Алекс почовгала далі від дверей. Один крок, два. Стрибнула. Жар обпалив її зсередини, коли вона перетнула коло. Та на підлогу дівчина не впала. Натомість виявила, що суне запилюченою кам’янистою землею. Вона досі бачила мерехтіння навколо, але тепер опинилася в демоновому світі.
— Дарлінґтоне! — крикнула вона й висмикнула коробочку з кишені. — Денні, це я!
Цього разу їй не потрібен був голос старого. Він пам’ятав її. Знав, що вона спробує повернути його додому.
Хлопець підвів на неї погляд, далі стискаючи в руках камінь.
— Алекс?
Вона відкрила коробочку.
— Довірся мені. Востаннє. Довір мені витягнути нас звідси.
Та вираз на його обличчі зробився нажаханий.
Стерн занадто пізно збагнула, що то було попередження.
Щось кинулося їй на спину. Коробочка вилетіла з рук.
Здавалося, наче вона спостерігала за рухом під водою. Час уповільнився. Коробочка виписала арку в повітрі й ударилася об землю. Розкололася на друзки.
Алекс закричала. Вона лежала на землі й поповзла до уламків. Відчула, як щось схопило її за сорочку й перевернуло, якась сила вибила дух з її тіла.
Над нею стояв кролик, під два метри заввишки й убраний у костюм — Ансельмів костюм. Одну м’яку білу лапку він поставив їй на груди й штовхнув. Алекс заволала, коли посунулися зламані ребра. Та ніщо із цього не мало значення. Коробочка розбилася. Повернути Дарлінґтона й воз’єднати його з власним тілом було неможливо. Він помре в смертному світі, а його душа назавжди застрягне в пеклі.
Кролик нахилився вниз, червоні очі смикались.
— Злодійка, — презирливо вишкірився він.
Вона по черзі дозволила їм померти. Кроликові Беббіту, Геллі, Дарлінґтонові. І, може, тепер вона теж помре, переможена чудовиськом. Якщо помре в пеклі, то залишиться тут назавжди? Чи перенесеться в якийсь інший світ? Синій вогонь, що облизував її тіло, перекинувся на кроликове хутро, але того це, схоже, не займало.
— Як ти перетнула коло? — закортіло дізнатися тій тварюці, і вона посовалася, переносячи вагу та сильніше тиснучи.
Алекс не могла навіть набрати повітря, щоб закричати. Вона відвернула голову вбік і помітила, що Дарлінґтон дивиться на неї із сумним обличчям і каменем у руках. Він хотів допомогти їй, але як це зробити — знав не краще за неї. Сірих, яких можна було гукнути на допомогу, тут не було.
— Як ти перетнула коло? — знову взявся допитуватися кролик. Він стиснув лапу, і дівчина здригнулася. — Уже не така крута, еге ж? Не така страшна. Що ти без краденої сили? Маленький порожній нулик.
Стерн подумала про обгоріле Дарлінґтонове тіло на сходах, про розбиту на шматки стару порцелянову коробочку, про звільненого ними демона. Ребра боліли, плече пульсувало. Та штука, яка збила її з ніг, мала рацію. Вона таки почувалася порожньою. Спустошеною. Нулик, порожнє горнятко.
Розбита на друзки коробочка.
От тільки вона не була розбита, принаймні там, де це мало значення. Вона була вкрита синцями й подерта, підозрювала, що те ребро простромило їй легеню, але досі була тут, досі жива й мала дар, про який не знав Ансельм, — у будь-якому світі. «Ти й уявити собі не можеш поживність живої душі». Так їй сказала Белбалм. Алекс завжди заявляла власні права на мертвих. Та що, як вона заявить свої права на щось живе?
Вона пригадала, як Дарлінґтон повів її вгору сходами в Халупці, завів до зали в «Іль-Бастоне», спрямував вулицями, які були повні привидів, і таємними переходами. Він був її гідом, її Вергілієм. Скільки разів обертався до неї і казав: «Ходімо зі мною»? Він обіцяв їй дива й жахи, і вона їх отримала.
Стерн витягнула руку, як колись простягнула її Геллі, як робила це з незліченними духами, як знову й знову робив із нею Дарлінґтон.
— Ходімо зі мною, — прошепотіла вона.
Дарлінґтон кинув камінь. Його душа золотим світлом полилася до неї всередину. Зелена, як молоде листя. Яскрава, як ранок нового дня. Наповнена солодкою вібрацією скрипкового смичка.
Дзвінкий переможний звук, з яким б’ється клинок об клинок. Її тіло спалахнуло білим вогнем, розпашілим, сліпучим.
Кролик високо й безпомічно заверещав, коли вогонь обхопив його тіло.
Біль Алекс кудись зник. Вона підскочила на ноги й, доки Ансельм не оговтався, кинулася бігти до мерехтіння кола. Кинулася цілим тілом крізь нього. Світ навколо зробився білий. Вона заплющила очі, рятуючись від яскравого світла, а тоді задихнулася, збагнувши, що падає.
Підлога «Чорного В’яза» піднялася їй назустріч. Та всередині Алекс причаївся дух Дарлінґтона, і це анітрохи не було схоже на силу, позичену Сірими. Якщо сила Сірого була свічкою, запаленою в дівчини всередині, це було тисячею прожекторів, вибухом бомби. Вона м’яко приземлилася на ноги. Почувалася легкою, граційною, а світ навколо пашів кольорами. Алекс відчула прохолоду на шкірі від протягу, що гуляв десь будинком. Вона побачила кожен шматочок розламаного дерева й частинки тиньку, які плавали в повітрі, чарівні, як сніжинки. Помітила Дарлінґтонове тіло на сходах, ярмо досі зблискувало на його шиї, а от решта згоріла до чорноти. Хлопець скрутився калачиком на боці, намагаючись заховатися від Ансельма, котрий кинувся навздогін за Алекс до пекла й повернувся назад.
Кроликоподібна потвора зникла, і Ансельм знову був людиною, дарма що підсмаженою там, де його обпік вогонь Алекс. Він перестрибнув через неї, біжучи до Дарлінґтона, випускаючи помаранчеве полум’я з пучок пальців… але впав купою і засичав, утримуваний чимось.
Космо.
Кіт із вереском злетів донизу сходами, настовбурчене хутро сяяло білим світлом. Дарлінґтонів захисник. Як довго той кіт піклувався про власників цього будинку? Він був соляним духом чи чимось геть іншим? Ансельм зарепетував, розхитуючись туди- сюди на чотирьох. Ще ніколи він не скидався на людину менше.
Алекс чула той дзвінкий дзенькіт сталі, відчувала всередині Дарлінґтонів дух. Тепер вона пізнала втіху, яку відчувала Белбалм, коли жерла духи живих. «Жадібність — це гріх будь- якою мовою». Дарлінґтонів голос, докірливий, приголомшений. Алекс
— Іди, — змусила себе прошепотіти Алекс.
Він виплив із неї золотою річкою. Дівчина досі відчувала в роті смак його душі, гарячий і солодкий. Дарлінґтон поплив до тіла на сходах.
— Злодійка! — заверещав Ансельм, і Космо завив, коли демон випустив струмінь вогню, що охопив Дарлінґтонове тіло.
Алекс без роздумів кинулася до Ансельма, так розпачливо їй хотілося змусити його зупинитися. Після всієї тієї сили дівчина мала б почуватися слабкою. Але болю не було. Ребра не були зламані. У грудях не боліло. Ось на що була здатна сила живих. Дівчина стрибнула на Ансельма, збила його на землю, але він за мить опинився зверху, стиснувши руки в неї на горлі.