Ли Бардуго – Біснуватий (страница 86)
Зуби в роті виросли, довгі та пожовклі. Дарлінґтонове тіло на сходах поруч із ним перетворилося на обпалену оболонку. Він був подібний до зображення мешканців Помпеї, котрі згорталися клубочком, доки світ обертався на попіл. Занадто пізно. Звідти вже ніхто не зможе повернутися.
Аж раптом Алекс збагнула, що коштовне ярмо зникло.
Його шрами засвітилися, світло полилося крізь тріщини в обпаленій плоті. Алекс знову відчула смак меду на язиці.
Ансельм засичав, і вона побачила, як синє полум’я облизує його долоні, руки, як вогонь проковтує його. Її вогонь. Пекельний вогонь. Як? Раніше він існував лише у світі демонів.
Чоловік із вереском відсахнувся, і здавалося, наче замерехтів, його силует посовався, і дівчина збагнула, що бачить його справжню подобу, щось пазуристе й неоковирне, з вигнутими під дивними кутами кістками.
— Ґолґарот, — знову той Дарлінґтонів рев, але цього разу Алекс зрозуміла, що це демонове ім’я.
Те, що височіло над нею на сходах, водночас було чимось більшим і чимось меншим за Дарлінґтона. Його голос лунав правильно, луна зникла, але роги досі закручувалися над скронями, а тіло здавалося завеликим, не зовсім людським. Шрами теж змінилися. Символи позникали, та навколо зап’ясть, шиї та щиколоток з’явилися золоті браслети.
— Убивця! — крикнув Ансельм, його тіло в костюмі звивалося й пульсувало. — Брехунка! Матеревбивця! Ви…
Останнє слово він не встиг викрикнути. Дарлінґтон схопив Ансельма велетенськими руками й відрвав від землі. Коротко й розлючено загарчавши, хлопець розірвав демона навпіл.
Його плоть піддалася, наче папір, розсипавшись купою звивистих личинок.
Алекс відстрибнула назад.
Здалося, наче Дарлінґтонове тіло знову посовалося, переформовуючись. Роги зникли, а з ними й золоті браслети. Він здавався смертним. Якусь мить постояв там, витріщаючись на Ансельмові рештки, а тоді розвернувся й пішов нагору сходами.
— Дарлінґтоне? — Алекс затнулася. — Я… Куди ти йдеш?
— Знайти якийсь одяг, Стерн, — відповів він, підіймаючись сходами й лишаючи по собі криваві відбитки ніг. — Без штанів швидко починаєш почуватися ненормальним.
Алекс витріщилася на нього, схопившись однією рукою за бильце. Джентльмен із Лети повернувся.
Проклятий горобець (також кривавий птах, або чорнокрилий провісник)
Родипа: Горобцеві
Походження: Пепал; дата походження невідома
Дарівпик: «Святий Ельм», 1899
Невідомо, чи були ці горобці виведені, начакловані, а може, їхні особливі риси розвинулися в дикій природі. Перших ідентифікували приблизно 700 року, коли колонія горобців оселилася в гірському селі, населення якого пізніше отруїлося, учинивши масове самогубство. Чисельність світової популяції цих птахів також невідома, та принаймні дванадцять живуть у неволі.
Рекомендації щодо догляду та харчування: горобця тримають у стані чарівного застою, але годують щотижня; у цей час йому також дозволяють політати, інакше крильця атрофуються. Птах надає перевагу темним прохолодним місцям, а на сонячному світлі впадає в летаргію. Якщо доглядаєте за горобцем, залийте вушні канали воском або заткніть ватою. Недотримання цього правила може призвести до апатії, депресії або, за умови тривалого впливу, навіть смерті.
Невже ніхто не помічав, що товариства «дарують» Леті всю магію, яку вважають занадто небезпечною чи нікудишньою для власних колекцій? Рештки, катастрофи, помилки, зношені артефакти й непередбачувані предмети. Попри те що наш арсенал може бути одним із найвидатніших магічних сховищ при університеті, водночас він сумнівно тяжіє до того, щоб вважати його одним із найнебезпечніших.
37
Дарлінґтон спав, і йому снилося, що він став чудовиськом. А тепер він прокинувся й страшенно змерз. А може, досі залишався чудовиськом.
Він піднявся нагору сходами, туманно помічаючи, що залишає по собі доріжку кривавих слідів. Його власна кров. В Ансельма не було крові, яку можна було лишати. Він розламався навпіл, наче був набитий тирсою, не людина, а факсиміле. Кожен крок віддався барабанним дробом: злість, жага, страх, жага. Хотілося трахатися. Хотілося битися. Хотілося проспати тисячу років.
Дарлінґтон знав, що якоїсь миті йому мало б стати соромно від власного оголеного тіла. Та, можливо, він так багато часу провів одночасно у двох місцях, що його скромність загубилася десь між ними. Дивитися на скоєний у бальній залі безлад не хотілося. Щиро кажучи, після такого довгого полону він не був певен, що ще колись захоче побачити бальну залу. Натомість хлопець рушив простісінько до своєї спальні на третьому поверсі.
Здавалося, наче він дивився крізь товсте скло чи в один із тих старих стереоскопів — натисни кнопку, поверни слайд. Кольори здавалися якимись неправильними, книжки — чужими. Колись він любив цю кімнату. Любив цей будинок. Чи хтось інший любив. А тепер він не дарував йому жодного задоволення.
«Я вдома».
Він мав би радіти. То чому не радів? Можливо, через те що Алекс звільнила його душу, та якась його частина назавжди застрягла в пеклі, де тягатиме брилу за брилою, складатиме камінь на камінь, благатиме зупинитися, перепочити, але не зможе цього зробити. Він увесь час почувався розпачливо — людина, що намагається оживити небіжчика, намагається вдихнути життя в захололе тіло, шукає якогось проблиску надії, упевнена, що кожен камінь — саме той, який поверне «Чорному В’язові» колишню славу. Було, звичайно, і ще дещо. У пеклі він був багатьма одночасно: тюремником і в’язнем, катом і тим, хто піддавався тортурам, але думати про все це Дарлінґтон не був готовий, а ще міг лише радіти, що залишилося кілька секретів, котрі йому вдалося зберегти від Ґелексі Стерн.
Він відчував, як вона, вагаючись, стоїть біля підніжжя сходів, і соромився думок, що виникали в його голові.
Чи можна звинувачувати демона за такі хтиві картинки? А може, він просто чоловік, який рік провів у в’язниці. Прутень не надто переймався цією дилемою, і Дарлінґтон радів, що залишився на самоті. І що його ерегований член більше не сяяв, ніби маяк у Новій Англії. Хлопець натягнув джинси, світшот, старе пальто й терпеливо дочекався, доки згасне жага. Запакував невеличку торбинку для ночівлі не вдома — старий дідів шкіряний наплічник. І аж тоді до нього дійшло.
Його батьки мертві. І певним чином це він їх убив. Ґолґарот живився його душею в пеклі, обідав його соромом і безнадією. Він зжер Дарлінґтонові спогади, найгірший смуток і невдоволені потреби. Він убив Майкла Ансельма заради своїх планів, вважаючи його підручним засобом для досягнення мети. Та вбивство Дарлінґтонових батьків припало йому до смаку не лише через те, що Ансельм насолоджувався болем, але тому, що якась висхла, гірка частина хлопця бажала їм смерті, до того ж страшної, а Ґолґарот про це знав. Хлопчик, якого покинули на камінні «Чорного В’яза», не міг запропонувати матері й батькові любові чи милосердя, а тільки жорстокість.
Дарлінґтон сів на край ліжка, і усвідомлення всього, що сталося, накрило його хвилею. Якщо він дозволить собі занадто довго зосереджуватися на одній думці, то збожеволіє. А може, він уже збожеволів. Як після всього побаченого й накоєного він мав знову стати людиною?
Нічого не змінилося. Усе змінилося. Його спальня мала точнісінько такий вигляд, якою він її залишив, і, крім величезної дірки в підлозі бальної зали, яку він ніколи не спроможеться залатати, будинок здавався неушкодженим.
Його батьки померли.
Ніяк не вдавалося осягнути цей факт, дозволити йому вкорінитися й змиритися.
Тож він рухатиметься далі. Думатиме про торбу, візьме її. Думатиме про двері, відчинить їх. Думатиме про кожний крок, який ступав коридором. То були безпечні речі, якими можна захиститися.
Дарлінґтон спустився сходами. Купка звивистих личинок, що залишилися від Ансельма, мали б викликати відразу, та, можливо, його демонічна шкіра відмовлялася вкриватися сиротами. Алекс чекала в кухні, де їла сухі пластівці просто з коробки. Вона була така, як завжди: кощава, із землистим обличчям, ладна замахнутися на будь-що, що косо на неї подивилося.
«Вона вбивця». Колись це здавалося важливим, темним відкриттям.
Він пригадав, як дівчина стояла в підвалі Розенфельд-голлу, як завмерла тоді, коли слід було діяти; мовчазна дівчина із чорними скляними очима, її погляд був так само незворушний і насторожений, як зараз. «Я гукав тебе від самого початку».
Вони дивилися одне на одного в кухонній тиші. Вони знали все одне про одного. І не знали нічого. Дарлінґтонові здавалося, що між ними настало нестійке перемир’я, та навіть не міг сказати, що то була за війна. Алекс була вродливішою, ніж йому запам’яталося.
Ні, не правда. Річ не в тім, що вона змінилася чи його зір загострився. Просто тепер він менше боявся її вроди.
Після довгої паузи Алекс простягнула йому коробку з пластівцями. Химерна пропозиція миру, та він прийняв її, запхав руку всередину й кинув жменю подушечок до рота. І негайно пошкодував про це.