Ли Бардуго – Біснуватий (страница 75)

— Ага.　

Тернер сказав, що самотужки впорається з облаштуванням захисту в себе вдома. Алекс відчувала, що він не хоче бачити її у своєму домі, квартирі чи де там він жив. Чоловік не хотів, щоб Лета й усе неприродне просочилися до його справжнього життя. Наче можна було згорнути цю книжку, прочитавши огидний розділ.　

— Якщо з’явиться Кармайкл, не слухайте його. Не дозволяйте йому засісти у вас у голові.　

— Не повчай мене, Стерн.　

— Тернере, дивіться не пожмакайте той модний костюм.　

Він запустив двигун.　

— Побачимося завтра ввечері.　

Дівчата не дочекалися, доки зникнуть його задні фари. Не хотіли залишатися на вулиці довше, ніж треба.　

Гуртожиток здавався навдивовижу нормальним, кожну спальню заливало золотисте світло, до подвір’я линули музика й балачки.　

— Як так, що життя тут досі вирує? — запитала Мерсі, коли вони минали загорнутих у шарфи людей із горнятками гарячого чаю чи кави в одягнутих у рукавиці долонях.　

Здавалося, дерева скинули літню зелень за ніч, жовте листя закручувалося, наче шкірка, зчищена з місяця.　

Зазвичай Алекс подобалося відчуття нормального світу, розуміння, що тут було до чого повертатися, що існувало щось більше за Лету, магію і привидів, що після дивної роботи на неї, можливо, чекатиме життя. Але сьогодні вона могла думати лише про те, що всі ці люди — легка здобич. Повсюди причаїлася небезпека, а вони її не бачили. Сміялися, сперечалися та складали плани на світ, якого навіть не розуміли, гадки не маючи, що на них полює.　

Лорін була у вітальні, де скрутилася на кріслі зі збіркою задач і «Джой дивіжн» на програвачі.　

— Де вас, трясця, носило? — поцікавилася вона. — І чому від вас пахне лісовим вогнищем?　

Стомлені мізки Алекс узялися шукати якусь побрехеньку, але відповіла Мерсі:　

— Ми мусили допомогти закінчити з обміном цукерок, а на Орандж зайнявся якийсь будинок.　

— Знову церква? Народ, ви збираєтеся всі вуха мені продзижчати Ісусиком?　

— Мені там подобається безкоштовне вино, — докинула Алекс. — У нас закінчилися «Поп-Тартси»?　

— На холодильнику лежать «Тістікейкс». Мама надіслала. Народ, ви мене неабияк налякали, ясно? Якщо просто збираєтеся зникнути, краще повідомте мене. У кампусі сталося вбивство, а ви просто розгулюєте серед ночі, наче нічого не сталося.　

— Вибач, — перепросила Мерсі. — Ми не простежили за часом і були вдвох, тож не подумали про це.　

Лорін сьорбнула води з великої пляшки, яку повсюди тягала із собою.　

— Нам слід подумати про те, де ми хочемо жити наступного року.　

— Зараз? — перепитала Алекс, закидаючи до рота «Крімпет».　

Вона не була готова просто цієї хвилини обмірковувати, що не має майбутнього. Хай там як, друзів у неї було небагато й думка про те, що Лорін насправді хоче провести з нею ще рік, була приємною, і скидалося на те, що їй, можливо, необов’язково носити свої рани як попереджувальний знак.　

— Ми хочемо жити в кампусі чи за межами кампусу? — не вгавала Лорін. — Можемо вмаслити когось зі старшаків і дізнатися, які квартири мають гарний вигляд.　

— Можливо, я поїду на семестр за кордон, — бовкнула Мерсі.　

«Відколи це?» — здивувалась Алекс.　

А може, подруга просто шукає відмовку, аби забратися подалі від неї та Лети?　

— Куди? — не здавалася Лорін.　

— До Франції, — непереконливо озвалася Мерсі.　

— О Господи, до біса ту Францію. Там у всіх венеричні хвороби.　

— Ні, не у всіх, Лорін.　

Алекс узяла ще один «Крімпет» і сіла біля Мерсі на канапу.　

— Хочеш сказати, що ти сама обрала б не Париж, а Нью- Гейвен?　

— Угу, — відповіла Лорін. — І це називається відданістю.　

Розпитати Мерсі про Францію вдалося, лише коли вони вже збиралися вкладатися.　

— Ти справді їдеш закордон?　

— Тепер, коли я дізналася, що магія справді існує? — Мерсі вдягнула вінтажну піжаму й мастила обличчя кремом. — Нізащо. Та хіба не зручніше буде приходити і йти на всі ці завдання Лети, якщо не доведеться турбуватися про розпитування Лорін?　

— Я більше не в Леті, — нагадала їй Алекс. — Ти теж. І на нас полюють демони.　

— Я знаю, але… я не можу просто забути те, що дізналася.　

«Це більше від нас не залежить». Алекс не промовила цього вголос, але довго лежала без сну, вдивляючись у темряву. Вона жила з магією все своє життя, хай навіть ніколи так її не називала. Тож не мала права голосу в таких справах. Єдине, що вона змогла вдіяти, — пристати на пропозицію Сендоу, коли він з’явився біля її лікарняного ліжка й запросив до Лети. А тепер у неї забрали й цей вибір. Як довго вона бігатиме від чоловіків на кшталт Ітана? Від демонів на кшталт Лінуса Райтера? Від чудовиськ у минулому, котрі стали такими сучасними?　

Алекс не пам’ятала, як заснула, але це, мабуть, сталося, адже телефонний дзвінок вирвав її зі сну.　

Доус.　

— З тобою все гаразд? — запитала Стерн, намагаючись отямитися.　

Вона знову проспала. Уже була дев’ята ранку.　

— Щойно телефонував Претор. Він хоче зустрітися з тобою сьогодні.　

Що це було? Офіційне відрахування? Формальне «йди в дупу»? — Що він сказав? — натиснула Алекс.　

— Лише те, що, зважаючи на події минулої ночі, Преторові знадобиться Вергілієва присутність у його приймальні години.　

Не в «Іль-Бастоне» чи Халупці.　

— Він досі називає мене Вергілієм?　

— Так, назвав. — Доус утомлено зітхнула. — А мене назвав Окулусом. Можливо, існує якийсь процес, що його ми маємо пройти, перш ніж… Не знаю. Звільнити свої робочі місця.　

Алекс визирнула з вікна на подвір’я. Ранкове небо було темним, хідник — вологим. Хмари сланцевого кольору віщували новий дощ. Для сидіння надворі було занадто холодно, але на лавиці внизу зіщулилася дівчина в самій лише футболці та джинсах. Не- Геллі подивилася вгору на Алекс і вишкірилася — покручена посмішка, зуби занадто довгі. Як у вовків, з якими вони боролися в пеклі. Так, наче що довше вона залишалася голодною, то важче їй було зберігати людську подобу. Утім Алекс протнув жах, коли вона побачила чоловіка біля дівчини. Волосся в нього було довге й біляве, костюм білий, а витончене обличчя — майже лагідне в сірому осінньому світлі. Лінус Райтер витріщився на неї, вираз　обличчя в нього був зачудований, наче хтось розповів анекдот, який йому не надто сподобався.　

Алекс засмикнула завіси. К бісу доступ до Сірих. їй треба захистити подвір’я. А може, і цілий кампус.　

— Алекс?　

Доус досі була на зв’язку.　

— Він тут, — вдалося витиснути із себе Алекс напруженим шепотом. — Він…　

— Хто?　

Стерн гупнулася поруч із ліжком, коліна задерлися, серце несамовито гупало. Вона не могла вдихнути на повні груди.　

— Лінус Райтер, — прохрипіла вона. — Вампір. На подвір’ї. Я не… я не можу…　

Вона чула, як стукотить у вухах кров.　

— Здається, я зараз зомлію.　

— Алекс, назви п’ять речей, які ти бачиш у кімнаті.　

— Що?　

— Просто назви.　

— Я… мій стіл. Стілець. Блакитний тюль на ліжку Мерсі. Мій постер із «Палаючим червнем»[69]. Ті клейкі зірочки, які хтось почепив на стелю.