Ли Бардуго – Біснуватий (страница 77)

— Стерн.　

— Але чому, Тернере?　

Детектив охоче залучав її до периферії справи: подивитися на місце злочину, побазікати про теорії', але знайомство з підозрюваним було чимось геть іншим. А тепер, коли Алекс, можливо, назавжди вижбурнуть з Лети та Єлю, вона не була певна, що їй стане сміливості чи бажання пірнати стрімголов у загадкове вбивство.　

— Раніше ви ніколи не хотіли залучати мене до своєї справи.　

— Тут щось не так, і, схоже, решта не погоджується зі мною.　

— У нього є алібі?　

— Його алібі не тримається купи. І він зізнався.　

— То в чому проблема?　

— Ти хочеш побачити цього типа чи ні?　

Вона хотіла. їй подобалося, що навіть після того, як вона впала в немилість Лети, Тернерові було не начхати на її думку. До того ж, якщо Тернер гадав, наче щось не так, то так і було. Алекс побувала в нього в голові, подивилася його очима. Вона побачила світ таким, яким його бачив він, у всіх деталях, усі знаки та сигнали, які решта людей не помічала або ігнорувала. Вона відчула свербіж на потилиці.　

— Сьогодні по обіді я мушу зустрітися з Претором, — повідомила дівчина. — Після цього можу прийти. Але вам доведеться підкинути мене до в’язниці.　

— Він не у в’язниці, — заперечив Тернер. — Він у Єльській лікарні Нью-Гейвена.　

— У лікарні?　

— У психіатричній палаті.　

Алекс не знала, як на це відповісти. Вона достатньо часу провела на реабілітації, у програмах виховання страхом та цілодобових спостереженнях, тож не хотіла навіть носа потикати знову в ті палати. Але так само не хотіла розповідати про все це Тернерові.　

А може, і не мусила. Він бачив її життя очима Геллі.　

— Мені потрібно знати, що ви сказали копам і Преторові про пожежу, — сказала дівчина.　

— Вандалізм, — відповів Тернер. — Видати все за випадковість неможливо. Каталізатора не знайшли, і вогонь не розгорівся, а просто зайнявся. Це загадка, розгадати яку не вдасться.　

Пекельний вогонь? Чи щось інше? Яку саме зброю мали у своєму арсеналі демони? Може, Тернер міг би просто заарештувати Лінуса Райтера та врятувати їх усіх від купи проблем?　

Одягаючись, Алекс намагалася думати про що завгодно, крім Претора й того, що могло статися далі. їй хотілося повернутися до «Іль-Бастоне». Хотілося, щоб Тернер виставив навколо будинку охорону, аби вбезпечити його. Хотілося почути якусь обіцянку безпеки для матері, для друзів, для неї самої. Алекс вважала «Іль-Бастоне» такою собі фортецею, яка захищена магією, історією й традиціями. Вона замислилася, чи не-Геллі знала, наскільки пожежа вибила в неї землю з-під ніг.　

Дівчина торкнулася зап’ястя в тому місці, де навколо шкіри обернулася соляна змія. Вона більше не безпомічна. Принаймні наступного разу, коли зіштовхнеться з тією штукою, яка не була Геллі, або чудовиськом, яке не було справжнім Лайонелем чи Лінусом Райтером, це більше буде схоже на чесний бій.　

Алекс ледве відсиділа ранкові заняття, намагаючись відігнати страх, який надійно влаштувався в шлунку. Невже це її остання лекція? Останній сніданок поспіхом між парами? Вона востаннє сидить в аудиторії Вільям-Ел-Гаркнесс-голлу й намагається вигадати, що такого розумного сказати перед групою?　

Приймальні години професора Велша-Вітлі тривали від другої до четвертої по обіді, й Алекс подумала, що дочекається останньої хвилини зі своїм візитом, але занепокоєння її здолало. Краще покінчити із цим і дізнатися, як низько вона впала, щоб розпочати дряпатися назад у височінь.　

Стерн зазирнула до «Синього штату» за кавою і бубликом, щоб трохи підбадьоритися. Там перед порожньою будівлею за стіною завжди тинявся молодий Сірий, убраний у картату фланелеву сорочку; іноді він зависав біля вікна, за яким колись стояв музичний автомат, коли там була піцерія. Час від часу Алекс здавалося, наче вона чує, як він наспівує рядки з «Готелю “Каліфорнії'”». Але сьогодні Сірий сидів на сходах, наче чекав, доки двері відчинять, щоб купити собі піци. Алекс відвела від Сірого погляд і затнулася, коли щось несподівано штурхнуло її ззаду.　

Вона ледве втримала рівновагу й розлила на пальто каву.　

— Якого дідька? — поцікавилася Алекс, розвертаючись.　

Якусь мить вона не впізнавала Цві, не могла осягнути присутність Ітанового тілоохоронця тут, у Нью-Гейвені, але сплутати його жилаве тіло, охайну борідку та кам’яний вираз обличчя було неможливо.　

— Привіт, Алекс.　

Ітан стояв позаду Цві в потворному шкіряному пальті, волосся було коротко підстрижене й пахло дорогим лосьйоном після　гоління. На шиї зблискував золотий кулон у формі чай[70].　

Перша думка була «біжи». Друга — «убий їх обох». Ніщо із цього не було слушним варіантом. Якщо побіжить, вони її

знайдуть. А вбивство двох людей серед білого дня на вулицях Нью-Гейвена не здавалося стратегічним ходом.　

Вони стояли й витріщалися одне на одного на залюдненому хіднику, перехожі проштовхувалися повз них, поспішаючи на заняття чи зустрічі.　

— Ходімо, — озвалася Алекс.　

Не хотіла, щоб її бачили з кимось із них. Вони виділялися — пальта, волосся. Річ була не в тім, що вони злочинці, а в тім, що вони лос-анджелеські злочинці. Занадто гладенькі й блискучі, як на Нью-Гейвен. Дівчина повела їх до під’їзної доріжки, що звивалася між музичною школою та Єлизаветинським клубом.　

— Тут добре місце, — зупинив її Ітан, і Алекс із сумішшю засмученості та гордості збагнула, що він не хоче покидати людну вулицю.　

Дівчина не знала, чи Ітан і Цві бояться її, але вони були насторожені. Такою завжди була проблема з Ітаном. Він чудово вмів виживати.　

— Ти бувала в Єлизаветинському клубі?　

Алекс похитала головою.　

— Тобі слід оформити членство. У них є Шекспірове перше…　

— Видання, — не роздумуючи, підказала Алекс. — І першодрук «Утраченого раю».　

Усі можливі літературні скарби заховано в підземеллі. До того ж найважливіше — вони подавали по обіді розкішний чай. Дарлінґтон був членом клубу, але ніколи не брав її із собою.　

— Так! Видання, — погодився Ітан. — Ідеш на заняття?　

Алекс поміркувала, чи не збрехати. Достатньо просто було запевнити його, що вона працює в їдальні. Вона казала Ітанові, що переїжджає на схід із вигаданим хлопцем. Якось він навіть запропонував їй халтурку в одному з місцевих казино. Алекс сподівалася, що Ітан дасть їй спокій, та натомість на Східному узбережжі трапилася саме та робота, яку вона покинула на Західному. В Ітана всюди були бізнес і друзі, яким він залюбки робив щедрі послуги.　

Хай там як, якщо Ітан був тут, це означало, що він знав більше, ніж слід було. Напевно, уже доручив комусь розкопати про неї все, що вийде, і якщо йому вдалося знайти її посеред повного студентів кампусу, то він, мабуть, довгенько вже тут чекав.　

— Ні, — відповіла вона. — На сьогодні я закінчила. Поверталася до гуртожитку.　

— Ми підемо з тобою.　

Це вже було трохи занадто. Вона за жодних умов не приведе цих мудаків до Мерсі та Лорін.　

— Чого тобі треба, Ітане?　

— Залишаймося милими, Алекс. Будь ввічливою.　

— Ти мало не вбив мене. Це якось зіпсувало мої манери.　

— Мені прикро. Ти це знаєш. Ти мені подобаєшся. І гарно працюєш на мене. Райтер був складним випадком.　

Його слова не здавалися щирими. Так шкодував би хтось, з’ївши останній шматок пирога чи запізнившись на вечерю.　

— Ти хоч здогадуєшся, що він таке? — поцікавилась Алекс.　

— Мені не потрібно знати, — відповів Ітан. — Він проблема. Ти рішення.　

— Ти хочеш, щоб я туди повернулася?　

Нізащо. Достатньо вже того, що вона бачила, як Райтер тиняється подвір’ям, і, якщо Доус мала рацію, Райтер слабшав, ховаючись від сонячного світла й залишаючись далеко від свого гніздечка. У своєму кублі він мав перевагу. Від самої лише думки про той великий білий будинок легені стискалися, дух перехоплювало й немов швидко накручувало на шпульку. Як там сказала Сіра-вчителька? Він убив сотні, а може, і більше.　

— Ти тут щаслива, — зауважив Ітан.　

Алекс достеменно не знала, який саме вигляд має щастя. Але ж була переконана, що до його ознак не належать перегони з демонами й втрата стипендії.　

— Досить щаслива.　

— Розберися з Райтером для мене — і ми зможемо попрощатися. Ти здобудеш нове життя. І не муситимеш непокоїтися, що Цві з’явиться в тебе на порозі.　

— Ось для чого ти приїхав сюди? Щоб відправити мене на смерть?　

— У мене справи в місті. І тут гарний ринок. Чимало молоді. Чимало тиску. Усі намагаются розважитися.　

Це скидалося на погрозу. Невже Ітан збирався тиснути на неї, аби вона торгувала в кампусі? Десь мала існувати межа. Усе це мусило колись закінчитися. Алекс занадто переймалася людьми довкола, їхньою вразливістю, їхньою слабкістю. Легка здобич для демонів і чоловіків на кшталт Ітана. Йому тут було не місце так само, як їй. Вони були зміями в Райському саду.　

Алекс оцінила варіанти.　

— Я попіклуюся про Райтера, і ми квити. Згода. Більше жодних завдань. Жодних угод.