Ли Бардуго – Біснуватий (страница 73)

— Зажди, — попросив Тріпп. — Там є ще щось.　

Він знову перегнувся через вінця тигля й витягнув із залишків шосту соляну фігурку.　

— Кіт? — запитав Тернер, розглядаючи скульптурку на хлопцевій долоні.　

Доус схлипнула й затисла рота рукою.　

— Це не просто кіт, — пояснила Алекс, відчуваючи глибоко в горлі непроханий біль.　

Одне з котових очей прикрашав шрам, а обурений вираз морди неможливо було сплутати. Ритуал обрав Космо Дарлінґтоновим захисником, утім Алекс сумнівалася, що кота справді так звали. Вона пригадала білого кота, якого побачила в спогадах старого. Як довго це створіння тут ошивалося?　

— І вони нас справді захистять? — запитав Тріпп.　

— Мали б, — повідомила Доус. — Якщо вам щось загрожує, лизніть зап’ястя, руку чи… думаю, будь-яке місце, куди дотягнетесь.　

— Прекрасно, — озвалася Мерсі.　

Доус стиснула губи.　

— Альтернативні чари вимагають, щоб я видалила комусь гомілкову кістку й розмішувала нею.　

— Ні, дякую, — промовив Тернер.　

— Я можу зробити це цілком безболісно.　

— Ні, дякую.　

Алекс пригадала поштових нічних метеликів, якими Дарлінґтон скористався, щоб позбавити її татуювань; то був його подарунок, спроба показати їй, що неприродне може згодитися для чогось іще, крім того, щоб змушувати її страждати. Це була затишна магія дитячих фантазій. Дружні духи, що пропонували захист. Коти, змії та крилаті створіння, які охоронятимуть їхні серця. Вона запхала Космо до кишені поряд із коробочкою з написом «Гумове взуття Арлінґтона», яку тепер повсюди носила із собою, їй потрібно було, щоб магія врешті-решт спрацювала. Якщо вони могли повернути Дарлінґтона додому, якщо могли потягнути за собою тих демонів назад туди, де було їхнє місце… ну, хтозна, що ще було можливо? А раптом її більше не переслідуватимуть Геллі, Дарлінґтон та взагалі будь-хто. Може, правління Лети пошкодує її. Вона могла б запропонувати їм те саме, що Ансельмові. Алекс залюбки обміняє свої дари, якщо навзаєм їй залишать ключі до цього королівства.　

— Як скоро ми зможемо спробувати повернутися? — поцікавилася вона.　

Доус поклацала язиком, роблячи розрахунки.　

— Місяць у повні за три дні. Нам слід дочекатися цього. Двері для нас відчиняться. Але цього разу буде нелегко.　

— Нелегко? — недовірливо перепитав Тернер. — Я не хочу ще раз переживати кожну кляту хвилину найгірших миттєвостей ваших життів. Красно дякую.　

— Я мала на увазі, що відкрити портал буде складніше, — пояснила Доус. — Тому що ми не матимемо переваг Гелловіну.　

— Я так не думаю, — заперечила Алекс. — Він просто розчахнеться перед нами.　

— Чому?　

— Тому що щось із протилежного боку тиснутиме на нього, намагаючись вирватися. А от закрити його знову буде складно.　

— Нам слід… — Доус пожувала щоку зсередини, наче зробила там запаси слів на зиму. — Нам слід бути готовими до… чогось гіршого.　

Тріпп стягнув із голови бейсболку з емблемою Єлю, випустивши на волю скуйовджене волосся. Алекс помітила, що воно вже почало сягати нижче лоба.　

— Гіршого?　

— Демони люблять загадки. Вони люблять хитрощі. Вони не пустять нас назад до свого світу просто так, двічі розігравши той самий сценарій.　

Тріпп мав такий вигляд, наче йому хотілося залізти до тигля й ніколи звідти не вилазити.　

— Не знаю, чи я зможу ще раз зробити все це.　

— У тебе немає вибору, — нагадала Мерсі.　

Голос у неї був хрипкий, і Тріпп смикнувся, наче йому дали ляпаса. Та Алекс нарешті зрозуміла, чому він так страшенно не подобався Мерсі. Він був занадто схожий на Блейка. Тріпп не був хижаком: його єдина жорстокість була пересічною — лезом більших, ніж у решти, статків без розуміння, яку зброю він тримає в руках, — але напозір він був зшитий із того самого чепурного матеріалу.　

— Усі ми маємо вибір, — заперечив Тернер.　

Алекс розтулила рота, щоб посперечатися, — що вони не мають вибору, якщо хочуть жити далі без мук каяття, які досі мають не сплачені борги, — аж раптом відчула запах диму.　

— Щось горить, — сказала вона.　

Вони помчали донизу сходами.　

— Кухня! — крикнув Тернер.　

Та Алекс знала, що Доус не залишила плитку ввімкненою.　

Перший поверх наповнювався димом, і коли вони спустилися до підніжжя сходів, Стерн побачила, як світяться у відблисках полум’я вітражі. Демони підпалили вхід до «Іль-Бастоне».　

— Вони намагаються викурити нас! — сказав Тернер. Він уже тримав телефон у руці й набирав пожежну службу. — Де ваш вогнегасник?　

— На кухні, — відповіла Доус, закашлявшись, і побігла за ним.　

Алекс повернулася до Мерсі та Тріппа.　

— Виходьте через затильні двері. / тримайтеся вдвох. Зачекайте мене на вулиці, гаразд?　

— Гаразд, — погодилася Мерсі, рішуче кивнувши. — Рухайся, — наказала вона Тріппові.　

Пожежна сигналізація «Іль-Бастоне» зайшлася вереском — жалібним, зболеним блеянням. Алекс дочекалася, доки Мерсі з Тріппом рушили коридором, а тоді помчала до кухні. Обігнала Доус і схопила вогнегасник. Якось їй уже доводилося скористатися ним, коли Лен готував бекон і в них на кухні зайнявся жир, але однаково тепер довелося помарудитися.　

Тернер вихопив його в неї з рук.　

— Уперед, — кинула Алекс.　

Вона розчахнула вхідні двері. Вогонь пожер траву й живопліт. І з гуркотом облизував колони перед входом. Алекс здалося, наче вона теж горить, наче вона чує, як кричить будинок.　

Демони стояли, освітлені вогнем, а їхні тіні позаду них, здавалося, дуркували й танцювали. Стерн почула, як засвистів вогнегасник, коли Тернер узявся боротися з полум’ям. Проте Алекс не зупинилася. Вона рішуче подалася до демонів.　

— Алекс! — крикнув детектив. — Якого дідька ти робиш? Це саме те, чого вони хочуть!　

Та штука, що вдавала із себе Геллі, вишкірилася. Тепер вона здавалася худішою, голоднішою. Більше подібною до Алекс. Проте не зовсім. Її пальці закінчувалися пазурами. Очі були темні та дикі, а в роті було тісно від зубів.　

— Ти хочеш мене, дешева підробко? — закортіло довідатися Алекс. Вона лизнула язиком зап’ястя. — Ну, то ходи й візьми.　

Та штука побігла до неї і заверещала, кинулася назад, її неоковирна посмішка зникла. Алекс помітила, як її власна тінь засовалася, наче в неї виросла сотня рук — ні, не рук, а змій.　

Вони сичали й борсалися довколо неї, кидалися на демонів, що позадкували далі.　

— Алекс, — озвалася та штука, яка називала себе Геллі — і вона знову стала Геллі, очі були синього кольору розбурханого моря й наповнені слізьми. — Ти обіцяла, що захистиш мене.　

В Алекс серце защеміло в грудях, журба була занадто потужною, занадто знайомою. «Вибач мені. Вибач мені».　

Змії звивалися, наче відчули її вагання. А тоді Алекс вдихнула й закашлялася, відчуваючи дим у повітрі й попіл, що залишався від її спаленої домівки. Вона почула тріскотіння гадюк, їхні хвости здригалися від люті, слугуючи попередженням.　

— Останній виклик, — кинула вона не-Геллі. — Ви повертаєтеся туди, звідки прийшли.　

Очі Геллі примружилися.　

— Це моє життя. Ти самозванка.　

Гаразд. Можливо, Алекс була не ким іншим, як злодійкою, що поцупила чийсь другий шанс. Але вона була жива, а Геллі — мертва, і Алекс збиралася захистити те, що належало їй, хай навіть не заслужила цього, хай навіть воно вже недовго залишатиметься її.　

— Це не твоє життя, — відповіла вона тій штуці, яка не була Геллі. — І ти влізаєш на чужу територію.　

Одна зі змій кинулася вперед, вона вкусила так швидко, що Алекс побачила не більше за туман, а тоді демон смикнувся, схопившись за щоку, від якої підіймався дим.　

— Ти не зможеш так просто нас вигнати, — зарюмсала Геллі. Тепер вона майже скидалася на Лена — волосся скуйводжене, на лобі прищі. — Ми тебе знаємо. Ми знаємо твій запах. Ти просто засіб для досягнення мети.　

— Можливо, — погодилася дівчина. — Але просто зараз я викидайло, і вам краще драпати звідси.　

Алекс знала, що далеко вони не пішли. їхнім демонам потрібна була свіжа скорбота, щоб вижити в цьому світі. Вони повернуться й будуть краще підготовані.