Ли Бардуго – Біснуватий (страница 67)
«Відколи?»
«Ніколи не працювала».
Що це було? Чому Мішель збрехала їй — і Леті — про свою роботу в Колумбійському університеті? І чому насправді була в кампусі та стежила за Алекс? А як щодо того, що Мішель навіть оком не повела, коли Алекс згадала в розмові про два вбивства? Наскільки було відомо людям у кампусі, вбивство було лише одне. Марджорі Стівен, жінка, яку Мішель, власне, знала, буцімто померла природною смертю. Але Мішель не мала причин нашкодити жодному з професорів. Принаймні таких, про які було б відомо Алекс.
Вона не могла зосередитися на лекції, попри те що прочитала задане додому. Почасти причина того, що Стерн дозволила Мерсі вмовити себе піти на лекцію, крилася в тому, що вона вже прослухала два семестрові курси про Шекспірові п’єси. їй ще було що прочитати, адже так було завжди, та принаймні не доводилося на кожній лекції вдавати, наче вона щось розуміє.
Може, в усій цій катастрофічній ситуації було щось позитивне. Більше не доведеться страждати на заняттях. Більше не доведеться дивитися, як попдіви ковтають пташине лайно заради нового альбому з хітами. Алекс намагалася уявити, який вигляд має життя на протилежному боці від цього всього, і намалювати собі картинку було нескладно. їй не хотілося повертатися до розпеченого, позбавленого пір року сяйва Лос-Анджелеса. Не хотілося працювати на гівняній роботі з гівняною платнею і триматися на останніх крихтах надії, вихідних, пиві й перепихоні, які зробили б місяць стерпнішим. Не хотілося забувати про «Іль- Бастоне» з малесенькою стереосистемою, оксамитовими кушетками, бібліотекою, яку потрібно було вмовляти поділитися книжками, і завжди повною комірчиною. Вона мріяла про пізні ранки, перегріті аудиторії, лекції з поезії, занадто вузькі дерев’яні парти. їй хотілося залишитися тут.
Тут. Де їхня професорка порівнювала «Бурю» з «Доктором Фаустом», вимальовуючи лінії впливу; її слова піснею лилися крізь аудиторію. «Бо пекло скрізь, а я завжди у ньому»[64]. Тут, під високою стелею, де вгорі невагомо ширяють латунні люстри, серед панелей із рудувато-коричневого дерева й того вітражного вікна зі склом Тіффані[65], що нітрохи не пасувало до лекційної зали — воно аж сяяло темно-синім і зеленим, глибоким багрянцем і золотом: групка янголів, які попри крила були не зовсім янголами, вродливі дівчата в скляних сукнях з німбами, на яких було написано «Наука», «Інтуїція» та «Гармонія», а «Форма», «Колір» та «Уява» гуртувалися навколо «Мистецтва», їхні обличчя здавалися Алекс дивними, занадто закляклими та особливими, наче фотографії, які вставили в пейзаж; «Ритміка» була єдиною, хто визирала за рамки, спрямувавши погляд на спостерігача, і дівчину це завжди цікавило.
Вітраж Тіффані замовили на пам’ять про покійну жінку. Її ім’я, Марі, було написано в книжці, яку тримав один з укляклих янголові-не-янголів. Під час справи «Чорних пантер» шибки прибирали на той випадок, якщо почнуться заколоти. їх неправильно підписали, і вони пліснявіли в ящиках, аж доки хтось наштовхнувся на них через кілька десятиліть, так наче кампус був перенасичений красою та багатством і легко було забути про щось надзвичайне чи просто оплакати його втрату.
«Який у цьому сенс? — замислилась Алекс. — І чи потрібен тут сенс?» Вікна були втіленням краси, задоволення, гладеньких кінцівок, шовковистого волосся, гілок, що аж гнулися від цвіту, і все це ховалося в ученні про чесноти, було пам’яттю про людину. Але Стерн подобалося це життя, наповнене беззмістовною красою. Воно могло розсіятися, наче сон, тільки згадка про нього не зникне, як сон. Вона переслідуватиме дівчину решту її довгого посереднього життя.
Стіну під вітражем Тіффані підпирала якась дівчина, і Алекс намагалася не зважати на напад болю, який охопив її, коли вона помітила золотаве волосся й медову шкіру. Незнайомка скидалася на Геллі. І ніхто не мав такої засмаги напередодні зими.
Щиро кажучи, вона була точною копією Геллі.
Дівчина уважно розглядала Алекс сумними синіми очима. Вона була вбрана в чорну футболку й джинси. Серце в Стерн раптом зайшлося в грудях. Мабуть, у неї галюцинації — черговий симптом буквального похмілля від пекла.
Вона все знала, та нестримна надія оселилася в голові, перш ніж її вдалося зупинити. А що, як Геллі якось знайшла її з того боку Серпанку? Що, як вона відчула присутність Алекс у потойбіччі й вирвалася звідти, аби нарешті знайти її? Але Сірі завжди мали такий вигляд, як у мить смерті, а вона ніколи не забуде землисту шкіру Геллі й підсохле блювотиння на футболці.
— Мерсі, — прошепотіла Алекс, — ти бачиш ту дівчину під вітражем Тіффані?
Подруга вигнула шию.
— Чому вона витріщається на тебе? Ми з нею знайомі?
Ні, тому що Алекс стерла все своє минуле життя, гарні миті разом із поганими. Вона не поставила на комод фотографію Геллі. Ніколи навіть не згадувала її імені в розмовах із Мерсі. І дівчина, котра стояла під усіма тими янголами-не-янголами, не могла бути Геллі, тому що Геллі померла.
Білявка попливла до задніх дверей лекційної зали. Це здавалося тестом, і Алекс із біса добре знала, що має залишитися на своєму місці, взяти ручку, уважно слухати й конспектувати. Але вона не могла не піти назирці.
— Зараз повернуся, — шепнула вона Мерсі та схопила пальто, залишивши сумку й книжки.
«Це не вона». Алекс знала. Авжеж, знала. Вона штовхнула двері, що виходили на Гай-стріт. Уже наповзали сутінки: вечір у листопаді надходить рано. Алекс повагалася, стоячи на краю хідника й дивлячись, як дівчина перетинає дорогу. Асфальт здавався рікою, і переходити її вбрід не хотілося. Міст Гай-стріт немов плавав у повітрі над цією рікою, його крилата кам’яна жінка злегка обперлася на арку. Архітектор був Кістяником. А ще він спроектував і збудував їхню гробницю. Алекс не вдавалося пригадати його імені.
— Геллі, — гукнула вона стримано, непевно, налякано.
Та чого вона боялася? Що дівчина обернеться чи не обернеться?
Дівчина не зупинилася, просто перетнула провулок поруч із «Черепом і кістками».
«Відпусти її».
Алекс вийшла на дорогу й підтюпцем побігла за нею, наздоганяючи блискуче золотаве волосся, що рухалося вгору сходами, до саду зі скульптурами, де Стерн лише минулого тижня розмовляла з Мішеллю.
Геллі стояла під в’язами, мов жовте полум’я в синьому сутінковому світлі.
— Я сумувала за тобою, — сказала вона.
Алекс відчула, як усередині щось обірвалося. Це було неможливо. Мерсі бачила цю дівчину. Вона не була Сірою.
— Я теж за тобою сумувала, — відповіла вона. Голос звучав якось неправильно, хрипко. — Що це? Що ти таке?
— Не знаю. — І Геллі ледь помітно здвигнула плечима.
Це мала бути ілюзія. Пастка. Що вони такого накоїли в пеклі, що це стало можливим? У цьому була небезпека. Мусила бути.
Бажання не втілюються задурно. Смерть остаточна, навіть якщо твоя душа продовжує свою подорож — за Серпанок, до раю, до пекла, до чистилища чи якогось демонічного світу.
Алекс ступила крок, потім ще один. Вона рухалася повільно, наполовину очікуючи, що дівчина —
Краєм ока вона помітила якийсь рух у гілках нагорі. Кучерявий Сірий, маленький мертвий хлопчик, скрутився там калачиком і шепотів щось собі під носа, звук був ледь чутний, мов шелест листя.
Ще один крок. Геллі була сонцем Каліфорніїї, ясні сині очі, дівчина з журнальної обкладинки. Цього не могло бути. Вони попрощалися серед крові та помсти в мілких каламутних водах річки Лос-Анджелес. Сила Геллі віднесла її назад до квартири, де лежало холодне тіло. Вона благала Геллі залишитися, а потім сама лягла, наполовину сподіваючись, що більше не прокинеться. А коли прокинулася, копи світили ліхтариком їй в очі, а Геллі, єдиний сонячний промінчик у її житті, зникла.
— До сраки, Алекс, — сказала Геллі, — чого ти чекаєш?
Алекс і сама не знала. Усередині заклекотів сміх, а може, схлипування. Вона рвонула вперед, і ось її руки вже обіймають Геллі, а обличчя ховається в подружчиному волоссі. Геллі пахла кокосовим шампунем, а шкіра в неї була тепла, наче вона лежала на сонечку. Не Сіра, не якась нежить — тепла, справжня людина, жива.
А що, як це не було карою чи випробуванням? Що, як раз у житті удача побігла назустріч Алекс, а не від неї? Що, як це була її нагорода за весь той біль? Що, як цього разу магія спрацювала як слід, так, як це бувало в легендах?
— Не розумію, — сказала Стерн, коли вони сіли на лавиці під деревом. Забрала шовковисте біляве волосся із засмаглого личка Геллі, замилувалася її ластовинням, майже білими віями, щербинкою на передному зубі, яка залишилася після падіння зі скейта в парку Бальбоа. — Як?
— Я не знаю, — прошепотіла Геллі. — Я була… Я не знаю, де я була. — А тепер я… — Вона знічено роззирнулася. — Тут.
— У Єлі.
— Що?
Алекс розреготалася.
— У Єльському університеті. До якого я ходжу. Я студентка.
— Дурня.
— Знаю, знаю.
— Торгуєш тут?
Алекс похитала головою.
— Я не… я цим більше не займаюся.
— Правильно. — Тепер і Геллі засміялася. — Студентка коледжу. Але мені щось потрібно. Щоб зняти напруження.
Алекс не збиралася казати «ні». Тільки не тепер, коли Геллі сидить навпроти неї. Жива. Золотава й досконала.
— Я щось вигадаю.
— Гаразд.
— Ти не мусиш шепотіти, — сказала Алекс, розтираючи їй руки. — Ми тут у безпеці.