Ли Бардуго – Біснуватий (страница 68)

Геллі озирнулася через плече, а тоді подивилася повз подругу, наче чекала, що в сутінках щось причаїлося.　

— Алекс, — так само пошепки озвалася вона, — не думаю, що це так.　

— Я попіклуюся про тебе. Обіцяю. Тепер я сильніша, Геллі. Я здатна на різне.　

— Лен…　

— Не переймайся ним.　

— Він за тобою сумує.　

Алекс відчула всередині щось слизьке й холодне.　

— Я не хочу про нього говорити.　

— Тобі слід дати йому ще один шанс.　

— Він мертвий. Я його вбила. Ми разом його вбили.　

— Я теж була мертва, чи не так?　

— Ага. — Тепер Алекс теж шепотіла. — Була. І я щодня за тобою сумувала.　

— Тобі слід було прийти по мене, — відповіла Геллі, у тьмяному світлі її очі зробилися темнішими, і на них заблищали сльози. — Ти мала допомогти мені.　

— Я не знала, що можу. — Алекс не хотілося плакати, але боротися зі слізьми не мало сенсу. — Усе гаразд. Обіцяю. Я можу тебе захистити.　

Від недовірливого вигляду Геллі робилося боляче.　

— Раніше не могла.　

То була правда. Лише вона пережила «Ґраунд-Зіро», Лена, Аріеля.　

— Тепер усе інакше.　

— Лен може нам допомогти.　

Алекс витерла сльози Геллі з очей.　

— Припини говорити про нього. Він мертвий. Він не може нам нашкодити.　

— Він міг би приглянути за нами. Самі не впораємося.　

Алекс хотілося кричати, але вона змусила голос звучати спокійно.　

Вона не знала, через що Геллі пройшла після смерті. Не знала, якою була ціна за повернення до світу смертних.　

— Я

кажу тобі, що тепер усе не так. Ти можеш залишитися зі мною. Я можу допомогти тобі знайти роботу, вступити кудись, робити те, що тобі заманеться. Усе буде так, як ми завжди казали. Він нам не потрібен.　

— Ми можемо це лише вдавати, Алекс. — Геллі так рішуче та знайомо насупилася, що Стерн відчула, як усередині заворушилися сумніви. А що, як нічого із цього не було справжнім? Внутрішній двір. Вежі Джонатана Едвардса й «Кістки». Єль. Що, як усе це — якась дурнувата фантазія, яку вони вигадали під кайфом?　

Алекс похитала головою.　

— Це правда, Геллі. Ходімо. — Вона підвелася й смикнула подругу за руку. — Я тобі покажу.　

— Ні. Ми мусимо залишитися тут. Маємо дочекатися Лена.　

— До дідька Лена. До дідька їх усіх.　

У кущах щось зашелестіло. Алекс розвернулася навколо власної осі, але там нічого не було. Вона підвела погляд на гілля дерева. Привид маленького хлопчика тихенько скавчав, скрутившись калачиком серед гілок. Це не гра, не хованки. Він був нажаханий. Але чим?　

Алекс смикнула Геллі за руки, змушуючи підвестися.　

— Ми мусимо йти, гаразд? Можемо поговорити про Лена чи будь-що інше, але забираймося звідси. Я можу знайти тобі щось поїсти… чи що тобі знадобиться. Будь ласка.　

— Ти казала, що можеш нас захистити.　

— Можу, — повторила Алекс. Але почувалася вже не так упевнено. Від Сірих? Авжеж. Від поганих хлопців? Вона могла з біса добре постаратися. Але також знала, що спускається ніч і десь у темряві тиняються створіння на кшталт Лінуса Райтера. — Мені потрібно, щоб ти довірилася мені.　

Очі в Геллі були сумні.　

— Я довірилась.　

Якщо подруга повернулася розлючена, мстива чи спрагла крові, Алекс могла із цим упоратися чи навіть зраділа б цьому. Вони б разом підпалили світ. Але цього болю провини та сорому було забагато. Вона могла потонути в ньому.　

— Скажи мені, що зробити, щоб усе виправити, — попросила вона. — Скажи, які слова промовити.　

Геллі поклала долоню їй на щоку. Погладила великим пальцем нижню губу Алекс.　

— Ти знаєш, що рот добре годиться для одного, Алекс. І це точно не балачки.　

Алекс заціпеніла. Геллі так не розмовляла. Це був Лен.　

Проте пальці Геллі увіп’ялися їй в обличчя й тягнули ближче.　

— Геллі…　

— Він гарно до нас ставився, — просичала дівчина. — Піклувався про нас.　

— Відпусти мене.　

— Ми не мали нічого, крім нього, а ти його вбила.　

— Він хотів викинути тебе, наче мішок зі сміттям.　

— Ти дозволила мені померти.　

Геллі кинула її не землю, і Алекс упала коліньми в багнюку. Відчула, як її копнули в бік, обличчя раптом ковзнуло землею, ніс наповнив запах прілого листя й дощової води.　

— Ти дозволила мені померти, Алекс. Не Лен.　

Вона мала рацію. Якби вона прокинулася тієї ночі, коли Геллі увійшла, якби швидше прийшла додому, якби перш за все не заснула в театрі, якби відмовила Ленові, усе б скінчилося. Якби вона затримала їх у Вегасі, вони могли б бути там просто зараз, витріщатися на всі ті гарненькі скляні штучки в тому великому готелі, вдихати аромати парфумів і застарілого цигаркового диму.　

Геллі тиснула Алекс на потилицю, але вона не боролася, вона плакала, адже підводила Геллі знову, і знову, і знову.　

— Так буде правильно. — Геллі перевернула її й запхала до рота жменю прілого листя. — Я вдавилася власним блювотинням, лежачи поруч із тобою. Але ти звинувачуєш у цьому Лена? Я дозволила Аріелеві трахнути мене. Він засунув у мене якийсь　електричний дріт. Йому здавалося кумедним, як я підстрибувала, коли він трахав мене в зад. Я зробила це заради нас. Я жертвувала всім, але он ти де зі своїми новими друзями й новим одягом, удаєш, наче любила мене.　

«Я тебе любила, — намагалася сказати Алекс. — Я досі тебе люблю».　

— Це ти мала померти, а не я. З нас двох я закінчила школу. З нас двох я мала справжню родину. Ти дозволила мені померти й вкрала життя, яке мало бути моїм.　

— Мені шкода. Геллі, будь ласка. Я можу виправити це…　

Геллі вдарила її, удар ковзнув — недостатньо сильний, щоб завдати болю, але достатній, щоб змусити Стерн стулити пельку.　

Тіло подруги, що сиділа на Алекс верхи, було теплим. Занадто теплим. Руки були теплими, коли Алекс стиснула їх. Щоки були теплими, коли Алекс торкнулася.　

Навіть попри те, що вбрана вона була лише у футболку.　

Навіть попри те, що в Нью-Гейвені була листопадова ніч.　

Алекс потягнулася під комірець, до низки перлин із солі. Зникли, вони десь упали… Ні, порвана мотузка досі була на місці, а на ній висіли дві перлини. Дівчина стиснула одну й розчавила в кулаці, а тоді кинула порошок у вологе повітря.　

Створіння, що осідлало її, відсахнулося, з рота вирвалося різке високе нявчання. Очі в нього були чорні, а не синього, як Тихий океан, відтінку, що його так любила Алекс. Адже чудовисько не було Геллі. Адже магія ніколи не робила нічого доброго. І за всі твої страждання не буде винагороди. Єдиний твій подарунок — можливість вижити. А мертве залишається мертвим.　

— Так я і думала, — сказала Алекс, випльовуючи листя й грязюку з рота й непевно зводячись на ноги. А скільки разів до того вона не могла вставати?