Ли Бардуго – Біснуватий (страница 69)
— Ти покинула мене, — промовила Геллі, і голос у неї зламався.
Байдуже, що Алекс знала, що це не справжня Геллі. Нічого не могло зупинити того болю всередині, того жалю. Вони були справжніми. Але цього разу вона побачила в погляді Геллі не лише біль, а ще щось палкіше. Апетит.
«Демони живляться нашими базовими емоціями». Харчуються хтивістю, чи коханням, чи радістю. Чи нещастям. Чи соромом».
— Ти голодна, чи не так? — запитала Стерн. — А я просто стою тут і втамовую тебе.
Геллі всміхнулася так мило й знайомо.
— Ти завжди була мені до смаку, Алекс.
— Ти не Геллі! — гримнула Стерн.
Її рука смикнулася вперед, і маленький Сірий увійшов усередину з тоненьким жалісним криком на вустах. Вона відчула присмак камфори, почула цокіт кінських підков, упізнала аромат трояндової води — його мати нею користувалася. Алекс обома руками штовхнула демона, але він не позадкував. Натомість заскочив на пристінок, що тягнувся вздовж садка, і вклякнув на позиції.
Свідомість Алекс верещала. Янгол-не-янгол. Геллі-не-Геллі. Але демон мав точнісінько такий вигляд, рухався з її грацією.
— Ти не можеш просто покинути нас, — озвався він голосом Геллі. — Ми твоя родина.
Так і було. Не лише Геллі, але й Лен. Полюбе. Вони так довго були єдиним, що в неї було. Алекс хотілося стерти все начисто, не залишити нічого, крім порожнини, вирви від вибуху на місці старого помешкання. Вона збудувала б простісінько над тією ямою щось нове й блискуче.
— Чому ти здобула другий шанс? — не вгавала Геллі, наступаючи на неї. — Нове життя?
Алекс знала, що слід бігти геть, але виявила, що намагається сформулювати відповідь, якусь причину, чому це була вона, а не Геллі. «Це загадка. Це пастка». Але водночас це було правдою. Геллі мала вижити.
Рука Геллі ковзнула їй на шию і стиснула. Дотик був майже пестливим.
— Це мала бути я, — сказала вона. — Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще.
— Маєш рацію, — видихнула Стерн, відчуваючи на щоках свіжі сльози, бажання боротися покидало її. — Це мала бути ти.
Алекс ніколи на мала свого місця в цьому житті, кожен день був боротьбою, новим шансом на невдачу, війною, у якій вона не могла перемогти. А Геллі з легкістю пропурхнула б через усе це, така вродлива й хоробра.
— Це мала бути ти, — повторила вона; слова ламалися від ридань, коли пальці стиснули останню із солоних перлин. «Але не була». — Життя жорстоке. Магія справжня. А я готова померти.
Вона жбурнула перлину демонові в чоло, відчуваючи, як та вибухнула в долоні. Здалося, наче череп створіння не витримав, обсипався, мов мокрий пісок, і розчинився в кривавому кратері. Демон заверещав, його шкіра сичала й вкривалася пухирями.
Алекс побігла повз сходи на вулицю. Халупка була ближче, але вона помчала до «Іль-Бастоне», дозволивши силам Сірого нести себе. їй потрібна була бібліотека. Потрібно було знову почуватися в безпеці.
Потицявши пальцем у телефон, вона, не зупиняючись, зателефонувала Мерсі.
— Ти де?
— Удома. У мене твоя сумка. Ти…
— Залишайся там. Не відчиняй двері нікому, хто… не знаю… Нікому, кого не мало б бути серед живих.
Вона поклала слухавку й побігла по Ельм-стріт. Навіть попри силу Сірого ноги вже тремтіли, м’язи були виснажені випробуваннями минулого тижня.
Алекс ризикнула озирнутися, намагаючись проскакувати поглядом натовп студентів у шапках і пальтах. Зупинилася, щоб наклацати на телефоні інший номер. Доки Доус відповіла, вона вже бігла.
— Ти досі з Тріппом? — запитала Алекс. Голос був уривчастий і захеканий. — Іди до «Іль-Бастоне».
— Нам заборонено до «Іль-Бастоне».
— Доус, просто шуруй туди. І прихопи із собою Тернера й Тріппа.
— Алекс…
— Просто, трясця, йди!
Алекс знову озирнулася через плече, але й сама не знала, що очікувала побачити. Геллі? Лена? Якесь інше чудовисько?
Нічого не залишалося, крім як бігти далі.
30
Біжучи по Орандж-стріт, Алекс відчувала, як маленький Сірий вимагає, щоб його випустили, калатає в неї в голові, ніби хтось дав йому забагато солодкого. Але вона не збиралася відпускати його, доки не переконається, що зможе потрапити до «Іль- Бастоне».
Дівчина подолала сходи одним незграбним стрибком. Що це означатиме, якщо двері перед нею залишаться зачиненими? Якщо правління Лети вже викинуло її із цього прихистку? Зі спокійного, безпечного й щедрого місця?
Але двері розчахнулися, і Алекс опинилася всередині, перевалившись через поріг. Вона відчула, як привид малого Сірого вирвався на волю, захист не дозволив йому ввійти, хай навіть він ховався в Стерн усередині. Він покинув її із гнітючим поспіхом, забравши із собою силу. Двері за дівчиною зачинилися, гупнувши так, що аж шибки здригнулися.
Алекс відчула, як тремтять від виснаження стегна. Вона потягнулася вгору, тримаючись за бильця, відчула під долонею прохолодне дерево, притиснулася чолом до прикраси, і опуклості соняшникового візерунка боляче увіп’ялися в шкіру. Це була домівка. Не її кімната в гуртожитку. Не ті уламки, що вона залишила по собі в Лос-Анджелесі.
Кілька разів повільно вдихнула й змусила себе визирнути у вікно головної вітальні. Геллі — чи демон, який удавав із себе Геллі, — стояв на хіднику з протилежного боку вулиці. Як Алекс могла переплутати чудовисько із чимось справжнім? Геллі була наділена впевненою грацією спорсменки, врода додавала їй легкості, хай навіть їхні життя вже були потріпані. А он та штука з протилежного боку вулиці поводилася напружено, насторожено, ледве стримувала голод.
«Це я мала повернутися. Я мала покинути тебе напризволяще».
— Заткнися, — пробурмотіла Алекс.
Та вона не могла вдавати, буцімто ці слова були демоновою брехнею. У «Ґраунд-Зіро» померла не та дівчина.
Алекс узяла телефон і написала в чат: «Перед “Іль-Бастоне” стоїть білявка. Схожа на дівчину. ЦЕ НЕ ДІВЧИНА. Скористайтеся сіллю».
Однак краєм ока вона помітила рух на хіднику. Доус і Тріпп. Чи побачили вони її повідомлення?
Алекс завагалася. Вона не мала часу для рейду до арсеналу за сіллю і зброєю. Соляних перлин у неї не залишилося. Гаразд. Вона не могла просто стояти й нічого не робити.
«Ти вкрала моє життя. Ти вкрала мій шанс».
Дівчина здригнулася й розчахнула двері.
— Доус!
Демон стрибнув через дорогу, простісінько до Алекс на ґанку «Іль-Бастоне», його рухи були несамовитими, хаотичними, нелюдськими. Стерн напружилася, чекаючи удару.
Перестрибнувши через невисокий чорний паркан, демон заверещав і купою гупнувся на землю, його плоть укрилася пухирями від жмень солі, які кидали в нього Доус і Тріпп.
їй слід було здогадатися, що Памела Доус прийде підготована.
— Усередину! — крикнула Доус.
Повторювати Алекс двічі не довелося. Вона протупотіла сходами й повернулася до передпокою. Щойно Доус із Тріппом опинилися всередині, вони замкнули двері, а тоді мало не підскочили, коли із затильної частини будинку пролунав дзвоник.
Мерсі й Тернер стояли за дверима.
— Ми тут у безпеці? — поцікавився Тернер, скануючи очима коридор після того, як вони увійшли.
Алекс на думку спало дещо тривожне.
— Що ви бачили?
Тернер ходив із кімнати до кімнати, запинаючи завіси, наче очікував снайперського вогню.
— Мерця.
— О Господи, — задихнулася Мерсі.
Вона стояла біля вікна вітальні, витріщаючись на вулицю.
Геллі була там, але вже не сама. З нею був Блейк Кілі — із цілою, досконалою та чепурною, наче весільний торт, головою. І чоловік середніх років у дешевому з вигляду костюмі теж був там — руки схрестив на грудях і гойдався на п’ятках, наче вже все це бачив і не залишився враженим, — а ще високий сухорлявий хлопчина, котрому було щонайбільше двадцять п’ять.
— Спенсер, — пояснив Тріпп. — Ви… ви, народ, його бачите? Я думав, що в мене глюки.
Алекс упізнала їх усіх. Вона бачила їх у пеклі. Усіх їхніх жертв. Усіх їхніх демонів.
— Ми не зачинили двері, — хрипким наляканим голосом пояснила Доус. — Не завершили ритуал. Ми…