Ли Бардуго – Біснуватий (страница 71)
— Вампіри — теж демони, — тихо втрутилася Доус. — Принаймні є така теорія.
Це здавалося Алекс із біса обґрунтованим. Райтер живився смутком, а кров була лише транспортом. І, звичайно, не був він ніяким Райтером. Він був демоном, який присмоктався до справжнього Райтера, доки не навчився ходити, як він, говорити, як він, мати його вигляд. Точнісінько як демони на хіднику.
Лайонель Райтер був сином заможної коннектикутської родини. Вони виготовляли бойлери. Збудували повний достатку дім. Відправили свого сина й спадкоємця до Нью-Гейвена, де він міг практикуватися в латині та грецькій мові та налагоджував бізнесові зв’язки. Лайонелеві все чудово вдавалося, він навіть вступив до одного з найпрестижніших товариств університету. Заприязнився з юнаками, котрих запрошував додому пограти в підковки[66] й теніс на траві влітку, а взимку покататися на санчатах і поколядувати. Юнаків з іменами на кшталт Горбун і Гарольд.
Його силоміць загнали до таємничого світу, та він почувався безпечно, навіть коли дивився, як розтинають людей, а в їхніх нутрощах копирсаються Гаруспекси. Він стояв у своїх шатах, промовляв свої рядки, відчував захват від усієї тієї сили та знав, що він захищений власними статками, власним ім’ям, самим лише фактом, що це не він лежить на столі. Однієї доленосної ночі він приєднався до членів «Кісток», «Сувою та ключа» і, можливо, Лети. Пройшов крізь Рукавичку й побачив… що? Якщо Алекс не помилялася щодо цих радісних нічних подорожніх, вони не були вбивцями. То куди ж вони потрапили в пеклі? Який закапелок потойбіччя відвідали й що там побачили? І що вони принесли із собою, коли повернулися?
— Записів немає, чи не так? — перепитав Тернер. — Про їхню невеличку екскурсію до пекла? Книжки вони підчистили.
— Спробували, — виправила його Алекс. Але бібліотека знала, ким був Райтер, імовірно, через те, що колись там зберігалася документація про спробу скористатися Рукавичкою. — Нам слід подивитися в щоденнику часів Лети того, хто був Вергілієм, коли Райтер навчався на старших курсах.
Тернер притулився до стіни, краєм ока далі спостерігаючи за демонами внизу.
— Я хочу пересвідчитися, що зрозумів тебе. Якщо ми не повернемо ці… штуки назад, туди, звідки вони взялися, вони стануть вампірами?
— Я так думаю, — зізналася Алекс.
Вампірами з їхніми обличчями, які живитимуться їхніми душами.
— Вони зжеруть наші серця, — прохрипів Тріпп. — Спенсер був… Він казав…
— Гей, — увірвала його Алекс. — Це не Спенсер.
Тріппова голова смикнулася вгору.
— Авжеж, Спенсер. Спенсер був точнісінько такий. Він знав… він завжди знав,
Алекс не потрібно було переконувати. Вона пам’ятала перелякане й безпомічне відчуття, розуміння, що ніхто не повірить у те, що Спенсер — чудовисько. Здавалося, наче вона знову маленька дівчинка, оточена Сірими, на самоті, без магічних слів, чи чарівних лицарів, чи взагалі будь-кого, хто міг би її захистити.
Алекс сіла поруч із Тріппом на ліжко. Вона підштовхнула його до чогось, на що він не був здатний, і хлопець почувався гірше за решту.
— Гаразд, Спенсер був просто охрініти яким поганцем. Але тобі треба спробувати пригадати, чим живляться ті штуки внизу. Вони намагаються змусити тебе почуватися переможеним ще до того, як ти бодай спробуєш дати відсіч. Вони хочуть, аби ти почувався позбавленим надії та нікчемним.
— Ага, ну, — озвався Тріпп, не підводячи очей від килима. — Це працює.
— Кармайкл явився мені, — повідомив Тернер. — Але не казав багато. Просто налякав до всирачки в кабінеті нашого відділку.
Доус заховала руки у світшот.
— Він щось сказав?
Доус опустила підборіддя. Це вона звично взялася зникати. Голос у неї був тихий і уривистий.
— Чимало сказав.
Алекс не збиралася тиснути, випитуючи деталі, якщо Доус не хотіла їх розкривати.
— То вони всі говорили?
— А що їм іще робити? — поцікавився Тернер.
Стерн не знала, що на це відповісти. Чому Геллі накинулася на неї, якщо інші обмежилися суто словами? Може, через те що Алекс погналася за нею? А може, у неї просто був талант до найгіршого розвитку подій?
— Геллі взялася за мене фізично.
— Вони можуть… вони можуть завдавати нам болю? — Тріпп увіп’явся пальцями в стегна.
— Може, річ лише в мені, — відповіла Алекс. — Я не знаю.
— Ми мусимо підготуватися до найгіршого, — озвався Тернер. — Я не кидатимуся в те, що може виявитися різаниною, сподіваючись, що це буде жвава бесіда.
Мерсі весь час мовчала, але тепер ступила вперед із таким виглядом, наче збиралася виконати соло в акапельному гурті.
— Я… я думаю, що знайшла дещо. У бібліотеці. Дещо помічне.
— Поїмо спершу, — порадила Алекс.
Тріппові був потрібен той суп. І, мабуть, чарка віскі.
31
Алекс здивувалася, наскільки допоміг суп. Уперше, відколи вона вирвалася з потойбіччя під холодний нью-гейвенський дощ, удалося трохи зігрітися. Більше нічого не здавалося таким жахливим. Тільки не з галушками в животі та присмаком кропу в роті.
— Дідько, Доус, — озвався Тріпп, вишкірившись так, наче забув про Спенсера та всі інші неприємності, — будь ласка, можеш лишитися в моєму лофті й зробити мене товстим?
Памела завела очі під лоба, та Алекс помітила, що їй приємно.
Ніхто з них не дивився на вікна, завіси на яких залишалися запнутими.
Вони пошукали щоденник із часів Лети в період, коли Лайонель Райтер навчався в Єлі. Тоді Вергілієм був Рудольф Кітчер, але, попри те що «Демонології» дозволили залишитися, його щоденники зникли. Усе це було частиною замітання слідів.
Та Доус однаково була в захваті від захисного заклинання, яке знайшла Мерсі. Для нього потрібні були лише інгредієнти із запасів Лети, і вона вважала, що його вдасться виготовити в тиглі Гайрама. Памела дала кожному перелік того, що потрібно зібрати, і наступну годину вони провели в тьмяному світлі арсеналу, шукаючи потрібне в шухлядках і скляних шафках; їм не заважало нічого, крім Тріппа, що мугикав якийсь студентський рок і час від часу верещав, торкнувшись чогось, чого торкатися було не слід.
— Навіщо вам узагалі ця штука? — пожалівся він, смокчучи палець після того, як його вкусив медальйон Дженні Черчілль.
— Тому що хтось мусить піклуватися про безпеку, — бундючно відповіла Доус. — Будь ласка, зосередься на своєму списку й спробуй нічого не підірвати.
Тріпп закопилив губу, але повернувся до роботи, а вже за хвилину стерпним фальцетом наспівував «Під мостом». Алекс не вистачило духу, щоб сказати йому, що вона залюбки проведе наступні два семестри в пеклі, якщо це врятує її від потреби слухати «Ред гот чиллі пепперс».
Рецепт був на позір банальний: щедро намішані захисні трави, серед яких шавлія, вербена й м’ята, а також гірки перетертого аметисту й чорного турмаліну, перев’язане розмарином вороняче пір’я і сушені очі галки, які вдарилися в дно тигля із дзенькотом, наче маленькі камінці. З Тернеровою допомогою Доус витягнула з-під тигля кілька паркетних дощок, відкривши купку вугілля. Вона прошепотіла кілька слів грецькою, і воно засвітилося червоним, повільно нагріваючи дно великої золотої посудини.
— Це була найзнаменніша мить мого життя, — легковажно прошепотіла Мерсі.
— Усе це має свою ціну, — попередила Алекс.
Вугілля ніколи не вистигало повністю, ніколи не згасало, ніколи не закінчувалося. «Юніон пацифік»[67] скористалися ним, щоб отримати перевагу на залізниці, а для створення кожного брикету довелося пожертвувати людське життя. Ніхто не знав, чия кров для цього пролилася, але підозрювали, що то були робітники — мігранти з Ірландії, Китаю, Фінляндії. Чоловіки, котрих ніхто не шукав би. Вугілля потрапило до Єлю через руки Вільяма Аверелла Гаррімана[68], Кістяника. Більшість вуглин загубилася або була вкрадена, але ці залишилися; черговий клятий подарунок Леті, чергова захована в підвалі кривава мапа.
— Нам вистачить запасів на один раз, — повідомила Доус, коли Алекс із Мерсі підняли мішки із сіллю з Прахови й таємної кімнати в Сіпакірі та висипали їх до тигля. — Хтось може дістати мені ясеневе весло?
Тріпп фиркнув і поспіхом перепросив, коли Доус метнула на нього погляд.
Алекс знайшла скляну шафку, де висіли всі деталі моделі «вінчестера» 1873 року, який, на думку Сари Вінчестер, віз у собі її фатальний кінець аж до Каліфорнії; ручку мітли, датовану періодом шотландського спалення відьом у 1600-ті, почорнілу, але не зіпсовану вогнем; щось схоже на скіпетр із суцільного золота і тоненьку ясеневу паличку, вирізьблену й відполіровану до досконалої гладкості. Вона трохи скидалася на інструмент чарівника, якби чарівник запланував приготувати піцу в цегляній печі.
— Нам доведеться постійно помішувати, — повідомила Доус, почавши змішувати інгредієнти й рухаючи веслом у розміреному ритмі. — Тепер плюйте.
— Перепрошую? — не зрозумів Тернер.
— Нам потрібно достатньо слини, щоб розчинити сіль.
— Мій момент слави, — зрадів Тріпп і харкнув від душі.
— Це огидно, — повідомила Мерсі, вишукано плюнувши в кітлик.
Вона не помилялася, та Алекс будь-якого дня обрала б радше цей варіант, ніж потребу навідуватися до пташника «Рукопису».