Ли Бардуго – Біснуватий (страница 66)

Можливо, їм не вдасться дочекати знаменної ночі. Чергова проблема. Ансельм насварив їх за те, що вони наразили Лету й кампус на небезпеку. Але він не розумів сповна гру, у яку вони грали. Не знав, що Дарлінґтон застряг між світами, що створіння, яке сиділо в бальній залі «Чорного В’яза», було водночас демоном і людиною. І Алекс не збиралася йому цього розповідати. Щойно Ансельм зрозуміє, що вони зробили, то знайде якесь заклинання, аби назавжди вигнати Дарлінґтона до пекла, аби тільки не ризикувати й не мусити знову користуватися Рукавичкою.　

— Мені прикро, що минула ніч виявилася такою гівняною, — сказала Алекс.　

— Жартуєш? — перепитала Мерсі. — Це було чудово. Я переконана, що бачила Вільяма Честера Майнора[63]. Щиро кажучи, я думала, що буде значно гірше.　

«От якби ти поборолася з вовками разом із нами».　

— Думаю, мене вижбурнуть з універу, — бовкнула Стерн.　

— Це… прогноз чи план?　

Алекс мало не розреготалася.　

— План.　

— Тоді ми мусимо повернути Дарлінґтона. Він зможе захистити твої інтереси перед Летою. А може, налякає їх юридичними переслідуваннями чи ще чимось таким.　

Можливо, він міг би. А може, після тривалого перебування в пеклі на думці в нього буде щось інше. Але вони не дізнаються, доки ще раз не зайдуть у Рукавичку. Але, господи, як Алекс стомилася. Спуск не був приємною прогулянкою, і боліло в неї не тільки тіло.　

Дівчина написала в груповий чат: «З усіма все гаразд?».　

Першою надійшла Тріппова відповідь: «Я мов шматок лайна. Гадаю, застудився».　

Тернер відповів лише: «Все ок».　

«Якщо в когось є кухня, я можу зварити суп. Це мало б допомогти», — відгукнулася Доус, і після цього Алекс відчула нову хвилю провини. У тісній квартирці Доус були мікрохвильовка й невеличка електроплитка, але не було справжньої кухні. Вони мали б зібратися в «Іль-Бастоне» й зализати рани перед наступним боєм, скласти план. Дівчина подумала про будинок, який чекав на них. Чи знає він, що саме вони спробували? Чи дивується, чому вони не повертаються?　

Алекс потерла руками обличчя. Почувалася втомленою й розгубленою. Сумувала за мамою. Мерсі вона любила, але вперше за довгий час по-справжньому захотіла побути на самоті, їй хотілося з’їсти той другий сендвіч із беконом, а тоді скрутитися калачиком і добряче, без поспіху поплакати. Хотілося повернутися до «Чорного В’яза», побігти простісінько нагору сходами й розповісти Дарлінґтонові, чи демонові, чи хай там хто він такий, усе про її бійку з Лінусом Райтером, про проблеми з Ітаном. Хотілося розповісти всі найгірші подробиці й подивитися, чи не відсахнеться він.　

— Ти в нормі? — запитала Мерсі.　

Алекс зіхтнула.　

— Ні.　

— Може, нам прогуляти заняття?　

Стерн похитала головою. Вона мусила якомого довше затриматися в цьому світі. А ще їй хотілося кілька годин не думати про Дарлінґтона, Лету чи пекло. Якщо Лета не дозволить їй закінчити семестр, що вона робитиме? Зорієнтується. Складе　план. Вона більше не та дівчина, якою була раніше. Вона не безпомічна. Знає, як давати собі раду із Сірими. Вона знайде роботу. Вступить до державного коледжу. Дідько, трохи послухає привидів і найметься до якогось багатенького недоумка з Малібу. Ґелексі Стерн — зірковий екстрасенс.　

Вона довго стояла під гарячим душем, потім перевдягнулася в джинси, черевики та найтовстіший светр, який мала. їхнє заняття з курсу «Шекспір і метафізика» відбувалося в аудиторії Лінслі- Читтенден-голлу, і Алекс замислилася, що буде, якщо вона наштовхнеться на Претора. Невже професор Велш-Вітлі подивиться на неї жалісливо? Удасть, що вони незнайомі? Та якщо професор і був десь посеред юрби студентів, вона його не побачила.　

Вони заходили до аудиторії, коли Алекс почула, як її хтось гукнув. Помітила в натовпі знайому голову з темним волоссям.　

— Зараз повернуся, — попередила вона Мерсі й ковзнула в людську гущавину.　

— Мішеле?　

Невже Претор уже відправив Мішель Аламеддін, аби та замінила її?　

— Здоров, — привіталася дівчина. — Як тримаєшся?　

«Краше, ніж зізнаюся тобі».　

— Насправді сама не знаю. У тебе зустріч із Велшем-Вітлі?　

Після ледь помітної паузи Мішель відповіла:　

— У мене завдання від Батлера, мушу побігати.　

— Тут?　

Вигляд у Мішелі насправді був такий, наче вона зібралася на робочу зустріч: темна спідниця, сірий гольф, замшеві черевики й така сама сумочка. Але вона працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Завдання могло привести її до Байнеке чи Стерлінга, але не до кафедри англійської.　

— Тут було зручніше зустрітися.　

Алекс не могла похизуватися Тернеровим відчуттям правди, тим свербежем, який вона відчула, опинившись у нього в голові, та однаково знала, що Мішель бреше. Невже вона шкодувала її почуття? Чи мала зберігати в таємниці всі справи Лети після того, як Алекс від них відлучили?　

— Мішеле, зі мною все нормально. Ти не мусиш ходити околяса.　

Дівчина всміхнулася.　

— Гаразд, ти мене впіймала. Жодних зустрічей в Лінслі- Читтенден-голлі. Я була в Нью-Гейвені та захотіла перевірити, як ти тут.　

«Ніхто, крім нас самих, не попіклується про нас». Так Мерсі сказала, коли намагалася застерегти Алекс від використання Рукавички. Та навіть так…　

— Усі ці роз’їзди туди-сюди напевно виснажують. Як вечеря з батьками твого хлопця?　

— О, нічого, — тихенько засміялася Мішель. — Я з ними вже зустрічалася. Вони чудові, якщо уникати розмов про політику.　

Алекс обміркувала свої варіанти. їй не хотілося відлякати Мішель, але й продовжувати ці танці теж не хотілося.　

— Я знаю, що ти не повернулася до міста того вечора.　

— Ти про що?　

— Ти сказала мені, що повертаєшся до Нью-Йорка. Сказала, що мусиш устигнути на поїзд. Але поїхала аж наступного ранку.　

Мішель зашарілася.　

— І яке тобі до цього діло?　

— Два вбивства в кампусі підказують, що я повинна бути скептично налаштованою.　

Утім Аламеддін уже опанувала себе.　

— Не те щоб це тебе стосувалося, але я де з ким тут зустрічаюся й намагаюся приїжджати до міста кілька разів на місяць. Мого хлопця це влаштовує, а навіть якби не влаштовувало, я не заслуговую допитів. Я переживала за тебе.　

Алекс знала, що мала б перепросити, повестися ґречно. Але занадто втомилася вдавати із себе дипломатку. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу й відчула в ній важке мляве настроювання скрипки, несподіване радісне тріпотіння пташок перед польотом. Якби Мішель бодай трохи висунула голову зі свого панциря, вони могли б краще підготуватися. Вони могли б досягти успіху.　

— Достатньо переживала, аби з’явитися тут з усмішкою, — відповіла Алекс, — але недостатньо, аби допомогти Дарлінгтонові.　

— Я тобі пояснювала.　

— Ти не мусила спускатися з нами. Нам потрібні були твої знання. Твій досвід.　

Мішель облизала губи.　

— Ви спустилися?　

Отже, вона не розмовляла з Ансельмом або членами правління, не бачилася з Претором. Невже вона просто переживала за Алекс? Невже Стерн була такою незвиклою до думки про доброту, що негайно сумнівалася в ній? Чи, може, Мішель Аламеддін була чемпіонкою серед брехунів?　

— Що ти тут робиш, Мішеле? І що ти насправді робила в Нью- Гейвені в ніч смерті декана Бікмена?　

— Ти не детектив, — відрубала дівчина. — Тебе ледве можна назвати студенткою. Іди на лекцію й не пхай носа в моє особисте життя. Я більше не хочу марнувати на тебе свій час.　

Вона розвернулася навколо власної осі й розчинилася в натовпі. Алекс закортіло наздогнати її.　

Натомість вона повернулася на лекцію про Шекспіра. Мерсі зайняла їй місце, і, щойно всівшись, Алекс перевірила телефон. Доус прямувала до Тріппового лофту, щоб приготувати там щось.　

Стерн озвалася в особисті до Тернера: «Мішель Аламеддін у кампусі, і, гадаю, вона щойно збрехала про причини».　

Тернер відповів швидко: «Що вона тобі сказала?».　

«Буцімто бігає, виконуючи завдання для Бібліотеки Батлера».　

Алекс почекала, дивлячись на екран.　

«Сумніваюся. Вона не працює в Батлері».