Ли Бардуго – Біснуватий (страница 65)
— Вибач?
Памела витерла рукавом зашмарканий ніс. Плечі в неї обвисли, але сльози висохли. Погляд був ясний.
— Доки ви й ваші члени правління залюбки вдавали, буцімто Дарлінґтона неможливо врятувати, ми знайшли спосіб. Алекс боролася за нього, ми боролися за нього, коли ніхто інший цього не робив.
— Ви наразили цю організацію і життя всіх людей у цьому кампусі на небезпеку. Ви бавилися із силами, яких не в змозі збагнути чи контролювати. І не думайте корчити із себе героїв, коли порушили всі правила, впроваджені для захисту…
Доус повільно хлюпнула носом.
— Лайно — ці ваші правила. Ходімо, Алекс.
Алекс подумала про Халупку з усією її потертою розкішшю, старе підвіконня, пейзажі з пастухами й полюванням на лисиць на стінах. Подумала про «Іль-Бастоне», його тепле лампове світло, передню вітальню, де вона марнувала літо, дрімаючи на канапі, читаючи книжки в м’яких палітурках, уперше в житті почуваючись безпечно й безтурботно.
Вона відсалютувала Ансельмові обома середніми пальцями й рушила за Доус на вихід із Райського саду.
29
Коли Алекс прокинулася наступного ранку, усе тіло боліло, а опанувати цокотіння зубами не вдавалося, попри те що на ній була ціла гора ковдр. Уся зухвалість і злість випарувалися, їх змили нічні жахіття про те, як Дарлінґтона завалює уламками «Чорного В’яза», Геллі тане в неї на очах, і закривавлене маленьке тіло кролика Беббіта.
Після того, як Ансельм вигнав їх, Алекс запросила Доус залишитися з нею та Мерсі в гуртожитку. Звідти було ближче до Халупки, ніж із її квартири. Але Памелі хотілося побути на самоті.
— Мені просто потрібно трохи часу для себе самої. Я… — Голос у неї зламався.
Алекс повагалася, а тоді нагадала:
— Хтось мусить піти до «Чорного В’яза».
— Усі камери чисті, — заспокоїла Доус. — Але завтра я перевірю, як у нього справи.
«Те, чим я став, вирветься у світ». Алекс на власні очі бачила, як змигнуло захисне коло.
— Тобі не слід іти туди самій.
— Я попрошу Тернера.
Алекс знала, що мала б запропонувати свою кандидатуру, але не була певна, що може зустрітися віч-на-віч із Дарлінґтоном — у будь-якій формі. Чи знав він, наскільки близько вони були? Він був там. Він знову врятував її, пожертвувавши власним шансом на свободу. Вона не була готова подивитися йому у вічі.
— Ти ходила побачитися з ним, — додала Доус. — Увечері напередодні ритуалу.
Мабуть, її помітила якась із камер.
— Мені потрібно було забрати посудину.
— Зі мною він не розмовляв. Просто сидів там і медитував чи що це він робить.
— Він намагається вбезпечити нас, Доус. Так само, як завжди робив.
От тільки цього разу загрозою був він сам. Доус кивнула, та вигляд у неї не був переконаний.
— Будь обережна, — попросила Алекс. — Ансельм…
— «Чорний В’яз» не є власністю Лети. І хтось має попіклуватися про Космо. Про них обох.
Алекс дивилася, як Доус розчинялася в струменях дощу. Вона сама не була створена для того, щоб піклуватися про когось і щось. Доказом цього була Геллі. Кролик Беббіт. Дарлінґтон.
Вона завалилася додому в мокрому одязі, перевдягнулася в суху піжаму, з’їла чотири «Поп-Тартси» і впала в ліжко. А тепер перевернулася, тремтячи від холоду, зголодніла.
Мерсі сиділа на ліжку з примірником «Орландо»[62] на колінах, а на поставленій сторчки вінтажній валізі, яку вона використовувала замість тумбочки, парувало горнятко із чаєм.
— Чому ми не можемо просто спробувати ще раз? — поцікавилася вона. — Що нас зупиняє?
— І тобі добрий ранок. Як давно не спиш?
— Кілька годин.
— От лайно. — Алекс занадто різко сіла, і в голові негайно запаморочилось. — Котра година?
— Майже полудень. Понеділка.
— Ага. Ти пропустила іспанську.
Яке це мало значення? Без стипендії від Лети вона не зможе залишитися в Єлі. Вона втратила шанс вирватися з Ітанових лап. Втратила шанс на нове життя для матері. Чи дозволять їй закінчити рік? А хоча б семестр?
Та всі ці думки були занадто жалюгідними.
— Я помираю від голоду, — повідомила вона. — І чому тут так холодно?
Мерсі покопирсалася в сумці.
— Я принесла тобі два сендвічі з беконом зі сніданку. І тут не так аж холодно. Тобі так здається через те, що ти торкнулася
пекельного вогню.
— Ти чарівний янгол, — відповіла Алекс, вихопивши сендвічі в подруги й розгортаючи один із них. — А тепер поясни, що за хрінь ти городиш.
— Ти ніколи не вчилася.
— Не ніколи, — пробурмотіла Стерн із повним ротом.
— Це було те синє полум’я?
— Що?
Алекс мала б пам’ятати, що Мерсі й гадки не мала, що відбувалося в потойбічні.
— На що схожий пекельний вогонь?
— Точно не знаю, — відповіла Мерсі. — Але його вважають матерією демонічного світу.
— І чим лікуватися?
Дівчина згорнула книжку.
— Це не дуже зрозуміло. Радять суп із нічого та біблійні вірші.
— Так, будь ласка, і ні, дякую.
Алекс виповзла з ліжка й покопирсалася в комоді. Натягнула гуді на спортивний костюм. Чи можна їй узагалі ще носити спортивні костюми з логотипом Лети? Чи треба їх повернути? Вона й гадки не мала. У неї було чимало запитань, які слід було поставити Ансельмові замість того, щоб показувати йому середні пальці, та це однаково було дуже приємно.
Вона знайшла невеличку пляшечку з бас-беладоною, затиснуту під спинкою комода, і вичавила краплі в обидва ока. Без невеличкої допомоги вона б ніяк не пережила цей день.
«Що нас зупиняє?» — запитала Мерсі. Відповідь була: нічого.
Алекс не хотілося знову проходити крізь пекло. Але якщо вони зробили це одного разу, то знатимуть, чого чекати другого. Доус обрала б знаменну ніч, — це якщо припустити, що вона й решта захочуть удруге ввійти до Рукавички — лат для Мерсі в них більше не буде, але вони могли б скористатися безліччю інших захистів і знайти спосіб обійти сигналізацію, якщо більше не зможуть зварити бурю. Чому б не спробувати ще раз? Що їм втрачати?
Вона перевірила телефон. Учорашнє повідомлення від Доус.
«У “Чорному В’язі” все чисто».
«Без змін?» — написала вона у відповідь.
Після довгої паузи нарешті надійшло нове повідомлення: «Він точнісінько там, де ми його залишили. Захисне коло має кепський вигляд».
Тому що стало слабшати.