Ли Бардуго – Біснуватий (страница 64)
почуваюся так, наче на мене хтось кинув цілий будинок, — пожалівся Тернер.
— Пекельне похмілля, — відгукнувся Тріпп.
Він витер сльози, і щоки поступово вкривалися рум’янцем.
— Зніміть черевики! — кинув Ансельм. — Ви не розводитимете багнюку на цих підлогах.
Вони вилізли із черевиків і шкарпеток, а тоді босоніж зайшли до бібліотеки за Ансельмом, і кам’яна підлога здавалася брилою льоду.
У тьмяному світлі від генераторів чоловік повів їх до заднього виходу, що вів на Иорк-стріт, а там дозволив сісти на невисокі лавиці й знову натягнути мокрі черевики.
— Детективе Тернере, — озвався Ансельм. — Вас я попрошу залишитися. — Потім тицьнув пальцем у Мерсі та Тріппа. — Ти і ти. Я викликав таксі.
— У мене немає готівки, — відповів Тріпп.
Вигляд в Ансельма зробився такий, наче він збирався дати йому добрячого стусана. Він витягнув гаманець і втиснув у Тріппову мокру долоню двадцятку.
— їдьте додому.
— Я майже вдома, — мовила Мерсі. — ДжЕ зовсім близько.
— Лати, — нагадав Ансельм. — Вони тобі не належать.
Мерсі зняла нагрудник, рукавиці та нагомільники й залишилася незграбно стояти.
— Міс Стерн, — промовив Ансельм, і Алекс забрала в подруги лати.
— Іди зігрійся, — прошепотіла вона. — Я повернуся додому, щойно зможу.
Вона на це сподівалася. Може, її ось-ось вивезуть за межі міста Нью-Гейвен і викинуть у канаву.
Алекс запхала лати в промоклі ткані торби, які вони принесли із собою. Побачила, що свічада вже там. Мабуть, Ансельм забрав їх.
Попрямувавши до дверей, Тріпп помахав. Мерсі повільно позадкувала, наче чекала, що Алекс подасть їй якийсь знак залишитися, але та могла лише здвигнути плечима. Ось і все. Саме те, чого вони з Доус найбільше боялися. Проте розуміння потенційних втрат не змогло втримати їх. А тепер вони в прямому сенсі пройшли крізь пекло й повернулися з порожніми руками.
Принаймні вона не загубила коробочку з написом «Гумове взуття Арлінґтона». Алекс погладила її пальцями у вологій кишені. Вона тримала в руках Дарлінґтонову душу. Відчувала силу його життя, зелену, як молодий листочок, яскраву, як ранок нового дня. І вона провалилася.
Стерн очікувала, що Ансельм відведе їх до Халупки або до кабінету Претора, де вони дістануть якусь офіційну догану. Утім виявилося, що він не збирається давати їм можливість висохнути.
— Тріпп Гельмут — Кістяник, — нагадав Тернер, притулившись до стіни. — Він знає про Лету.
Ансельм перевів холодний погляд на нього.
— Мені чудово відомо, хто такий Тріпп Гельмут і ким були його батько та дід, якщо вже на те пішло. А ще мені відомо, що було б, якби з ним сьогодні щось сталося. А вам?
Тернер не відповів.
Алекс намагалася зосередитися на Ансельмових словах, але не могла чітко думати. Щойно вона помирала від голоду, наче кілька днів не їла, а вже за мить світ нахилився, і її занудило. Вона досі боролася з вовками. Досі була в Геллі в голові, де розмахувала биткою. Вона відчувала жахливу втрату, прощаючись зі світом, у якому не була певна, чи хоче залишитись. Скорбота була нестерпною. Усе мало статися інакше. Це Алекс мала не прокинутися, померти на старому матраці, загубитися серед хвиль, залишитися лежати на підлозі тієї квартири. Це Алекс мали поховати під уламками «Чорного В’яза» в пеклі.
Доус стиснула кулаки, витягнувши руки по швах. Вона скидалася на розталу свічку. Темно-руде волосся поприлипало до блідої шкіри, наче напівзгаслий вогонь. Тернерове обличчя залишалося незворушним. Він так само міг стояти в черзі за кавою.
— Вам якось удалося знайти Рукавичку, — продовжив Ансельм тим самим виваженим, майже не стримуваним тоном, — у
— Але ми знайшли його. — Ці слова Доус промовила тихо, не відриваючи погляду від підлоги.
— Перепрошую?
Вона підвела очі, підборіддя смикнулося вперед.
— Ми знайшли Дарлінґтона.
— Ми повернули б його назад, — погодився Тернер. — Якби ви нас не перервали.
— Детективе Тернере, відтепер вас звільнено від виконання обов’язків Центуріона.
— О ні, — без жодної інтонації відповів детектив, — що завгодно, тільки не це.
Ансельм розчервонівся.
— Якщо ви…
Тернер звів руку.
— Не марнуйте повітря. Мені бракуватиме додаткової зарплатні, оце й усе. — Він затримався біля дверей і знову обернувся до них. — Це перша справжня річ, яку на моїй пам’яті спробував зробити хтось із Лети чи її членів, що розмахують чарівними паличками й одягаються в мантії. Що не кажіть, а ці двоє не здадуться без бою.
Алекс дивилася, як він іде. Його прощальні слова змусили її випростатися, але тепер гордість їй нічим не допоможе. Якщо вже на те пішло, вона ніколи не бачила, щоб хтось у товариствах розмахував чарівною паличкою, утім дівчина підозрювала, що в арсеналі Лети було кілька штук. Яких вона, можливо, більше ніколи не побачить. І це чомусь було найгіршим — не те, що її витурять з Єлю й позбавлять усіх пов’язаних із цим можливостей, а те, що її виженуть з «Іль-Бастоне» — місця, яке вона наважувалася вважати домівкою.
Вона пригадала Дарлінґтона з каменюкою в руці, який вічно намагався врятувати щось, чого не можна було врятувати. Невже через це вона не могла повернутися спиною до золотого хлопчика Лети? Через те, що він не здавався навіть перед безнадійною справою? Але що доброго вона зробила їм усім? Що сталося б із Дарлінґтоном, якби в Леті не залишилося нікого, хто боровся б за його порятунок? І що тепер буде з її матір’ю, після того як Алекс викинула псу під хвіст нагоду відхопити собі через Ансельма трохи грошенят Лети?
Хвиля гніву допомогла Алекс забути про безпомічність.
— Закінчуймо із цим швидше.
— Тобі так кортить стати вигнанкою з Райського саду? — поцікавився Ансельм.
— Я не шкодую про свій вчинок. Шкода лише, що ми провалилися. До речі, як ви нас знайшли?
— Пішов до «Іль-Бастоне». Там повсюди були ваші записки. — Ансельм витер краплі дощу з підборіддя, вочевидь, силою намагаючись залишатися спокійним. — Наскільки близько ви були?
Вона досі відчувала вібрацію Дарлінґтонової душі в долонях, її силу, що вирувала всередині. Досі відчувала той подзвін, удар сталі об сталь.
— Близько.
— Я казав вам обом, що будуть наслідки. Мені не хотілося опинитися в цьому становищі.
— Ні? — перепитала Алекс. Чоловіки на кшталт Ансельма чомусь весь час опинялися в
— Від цієї миті вам обом заборонено користуватися майном та активами Лети, — постановив Ансельм. — Після сьогоднішнього вечора, якщо ви поткнете носа бодай у якийсь із наших безпечних будинків, це вважатиметься злочинним проникненням. Якщо ви спробуєте скористатися якимось із рахунків, артефактів чи ресурсів, пов’язаних із Летою, вас звинуватять у крадіжці. Ви зрозуміли?
Ось чому він не повів їх до Халупки — місця, де Алекс колись уже знайшла притулок, де неодноразово перев’язувала рани, де Доус якось захистила її від Сендоу. Вона чула, як на вулиці під дощем їздять автівки, як галасують гуляки, повертаючись додому з якоїсь гелловінської вечірки.
— Мені потрібне усне підтвердження, — не вгавав Ансельм.
— Я зрозуміла, — прошепотіла Доус, щоками в неї струменіли сльози.
— Вам слід визначити для неї випробувальний термін, — сказала Алекс. — Уперед, виженіть мене. Нам усім відомо, що паршива вівця тут я. Лета не може дозволити собі втратити Доус.
— На жаль, міс Стерн, я не вважаю, що Лета може дозволити собі зберегти когось із вас. Рішення ухвалено.
Тепер у його голосі з’явилося щось різке: спокій бюрократа, що завжди дотримується правил, здавався перед злістю.
Алекс ззирнулася з ним.
— Так, сер. Я зрозуміла.
— Я не заслуговую твого презирства, Алекс. Я пропонував тобі допомогу, а ти дивилася мені в очі й брехала.
У дівчини вирвався гіркий сміх.
— Ви не пропонували мені допомогу, доки не дізналися, що в мене є дещо потрібне вам. Ви користувалися мною, а я ладна була стати вашою шльондрою за гарну ціну, тож не вдаваймо, що в цій угоді було щось шляхетне.
Ансельмові губи скривилися.
— Тобі тут не місце. І так було завжди. Груба. Неотесана. Неосвічена. Ти паразитувала на Леті.
— Вона боролася за нього, — прохрипіла Доус.