Ли Бардуго – Біснуватий (страница 60)
Алекс наморщила носа. Геллі любила те, якою милою вона була, і те, що нескінченний потік лайна, яким було її життя з Леном, не зіпсував цього.
— Доброго ранку, Геллі-З-Підземелля.
Геллі туманно збагнула, що виблювала вночі. Мабуть, так вона й задихнулася. Вона точно не знала. У крові було забагато фентанилу. Вона потребувала його. Хотіла знищити себе. Гадала, що почуватиметься чистою, але тепер, коли все скінчилося, однаково страждала від тягаря смутку.
— Ушиваймося звідси, до сраки все, — запропонувала Алекс. — Назавжди. Ми покінчили із цим місцем.
Геллі кивнула, і біль перетворився на хвилю, яка насуває, погрожуючи здійнятися ще вище. Адже Алекс говорила щиро. Алекс досі вірила, що щось хороше просто мусить статися, неодмінно станеться з ними. І, можливо, Геллі теж вірила — не в схиблені мрії про заняття в коледжі й роботу на неповний день, у яких так любила губитися подруга. Але… невже Геллі сподівалася, що це лайно не причепиться до неї? Принаймні не назавжди. Уся ця трагедія аж ніяк її не стосувалася. Це була халепа, яку вона випадково прихопила, але вона могла б знову відкласти її, повернутися до справжнього завдання — бути людиною, — до життя, яке їй судилося мати. Це помешкання, ці люди, Лен, Полюбе, Ітан, Аріель і навіть Алекс — усі вони були паузою, транзитною станцією.
Проте не вдалося, еге ж?
Алекс потягнулася до неї, потягнулася крізь неї. Тепер вона схлипувала, вигукувала її ім’я, і Геллі теж плакала, але відчуття були геть інші, ніж за життя. Обличчя не палало, дихання не робилося уривчастим, здавалося, наче вона розчинилася в дощі. Щоразу, коли Алекс намагалася торкнутися її, вона бачила яскраві уламки подружчиного життя. Стіл у її дитячій спальні, ретельно прикрашений засушеними квітами, і шпильки для волосся з бабками. Он вона сидить на паркувальному майданчику зі старшими підлітками й передає по колу бульбулятор. На вогких кахлях лежить розтоптане крило метелика. Щоразу здавалося, наче заходиш із сонця до прохолодної темної кімнати, наче пірнаєш під воду.
Лен увірвався до їхньої кімнати, від нього не відставав Полюбе. Тепер, побачивши їх віддалік, Геллі відчула ніжність. У Полюбе
футболка натягнулася на животі. У Лена на чолі розсип вугрів. А тоді Лен заграбастав Алекс, затиснувши їй долонею рота.
Усе розвивалося, як завжди: від поганого до ще гіршого. Вони радилися, що робити з її тілом, і Лен дав Алекс ляпаса, а Геллі подумала: «Гаразд, цього досить». Досить цього життя. Там більше не було чого бачити. Жодних щасливих спогадів, які можна залишити. Вона відчула, як попливла, і це було неприємно, але краще за все, що було досі.
Геллі прослизнула крізь стіну й дісталася коридором до вітальні. Побачила Аріеля в самих лише трусах на канапі. Але їй не хотілося думати про нього чи те, що він із нею скоїв. Сором здавався далеким, наче належав комусь іншому. І це було нормально. їй це подобалося.
Чого вона чекала? Ніхто не збирався стати на її захист, нічого не могло змінитися. Не буде справжнього прощання, навіть знаку не буде, що колись вона жила на цьому світі. Її батьки. Господи. Батьки прокинуться від дзвінка з поліції чи моргу, і їх повідомлять, що її знайшли в провулку. Їй було так прикро, так страшенно прикро, але почуття провини теж скоро минеться, наче єдине, що від неї залишилося, — посмик плеча.
Лен і Полюбе копирсалися з дверима квартири, доки Алекс кричала, а Аріель щось сказав. Він засміявся, захихотів верескливо, і Геллі немов заштовхнули назад у тіло, вона чула цей сміх, коли він силоміць брав її. Усе не мало так закінчитись.
Алекс витріщилася на неї. Вона досі могла бачити Геллі, нехай більше ніхто не міг. Хіба ж це не завжди було так із ними?
Та чи бачила Геллі колись справжню Алекс?
Адже тепер вона дивилася на неї, дивилася по-справжньому й бачила, що Алекс — не просто дівчисько з теплою шкірою, гострим язичком і блискучим, як дзеркало, волоссям. Навколо неї сяяло кільце синього вогню. Алекс була дверима, і крізь неї Геллі бачила зорі.
«Впусти мене». Ця думка взялася нізвідки, але здавалася природною: вона побачила двері й захотіла пройти крізь них.
Алекс
«Впусти мене». Це вимога?
Алекс простягла руку.
Геллі готова. Вона пірнула в Алекс. Пройшла хрещення синім вогнем. Печаль зникла, і єдина думка про те, як приємно тримати битку в руці.
Дівчина виходить на поле, а члени команди скандують: «Задай їм жару, Геллі!». Її батьки на трибунах, вони такі вродливі, бронзові й добрі. Це остання мить, яку вона пригадує до того, як усе пішло не так і далі йшло не так, мить, коли Геллі ще знала, хто вона така.
Вона стоїть на базі в променях сонця. Знає власну силу. Не відчуває ні збентеження, ні болю. Геллі стискає пальці в рукавичці на руків’ї битки, перевіряючи її вагу. Пітчерка намагається пускати їй бісиків, роздратувати її, а дівчина сміється, адже вона вправна, адже ніхто й ніщо не можуть її зупинити.
— А ти нервуєш? — запитала якось її молодша сестра.
— Ніколи, — відповіла Геллі. — Чого мені нервувати?
Вона не хотіла помирати. Не хотіла по-справжньому. Просто хотілося більше нічого не відчувати, тому що відчуття такі жахливі. Хочеться знайти шлях назад, до цієї миті, до сонця й натовпу, до мрії про власний потенціал. Можна не хвилюватися про коледж, оцінки чи майбутнє. Усе дасться їй легко, як було завжди.
Геллі топчеться на базі, перевіряє свій розмах, вагу битки, дивиться на пітчерку, бачить піт у неї на чолі, знає, що та її боїться.
Бачить відап, кидок. Вона замахується. Хрускіт, з яким битка влучає Ленові в череп, просто ідеальний. Вона уявляє собі, як його голова перелітає паркан. «Летить. Летить. Зникає».
Вона могла б розмахувати биткою цілий день. Без жалю й смутку.
Вони замахуються биткою. Вони замахуються ще раз. Так вони прощаються, і лише промовивши всі останні слова, Геллі помічає посеред кімнати кролика, що сидить на просоченому кров’ю килимі.
— Кролик Беббіт, — шепоче Геллі. Вона підіймає його, бачить червоні плями, які її руки залишають на м’якенькому білому хутрі. — Я думала, ти помер.
— Ми всі мертві.
Якусь мить Геллі переконана, що це кролик озвався до неї, але, підвівши погляд, бачить Алекс. Стара вітальня в «Ґраунд-Зіро» зникла, кров, шматочки мізків, зламана битка. Алекс стоїть посеред саду чорних дерев. Геллі хочеться застерегти подругу, аби та не їла тих фруктів, але вона вже відлітає, розчиняється вдалині.
Тепер вона — навіть не посмик плеча. Зникає. Зникає.
27
Алекс точно не знала, що сталося. У її руках було щось тепле й м’яке, і вона знала, що це кролик Беббіт. Геллі…
— Усе гаразд, — прошепотіла вона кроликові Беббіту.
Але руки були порожні. Він зник.
«Його там ніколи не було, — нагадала вона собі. — Збери своє лайно докупи». Проте однаково відчувала його в обіймах, теплого й живого, його маленьке тільце було неушкодженим і в безпеці, як і мало бути, так наче вона впоралася зі своїм завданням і захищала його від самого початку.
Земля під долонями здавалася м’якою, укритою вологим опалим листям. Дівчина підвела погляд і збагнула, що дивиться крізь гілля дерева, багатьох дерев. Вона опинилася в якомусь лісі… ні, у фруктовому садку з блискучими чорними гілками, що гнулися від темно-фіолетових фруктів. Там, де шкірка луснула, виднілося червоне насіння, що блищало, мов коштовності. Небо вгорі кольором скидалося на набряклий синець. Алекс почула дзижчання й помітила, що навколо дерев повно золотавих бджіл, які прямують до чорних вуликів високо у вітті. «Я була Геллі». Мертвою Геллі. Геллі на базі. Смуток тієї ночі в «Ґраунд-Зіро» в’ївся в неї, мов запах диму. Вона ніколи його не позбудеться. Алекс помітила, як щось промайнуло між рядками дерев. Звелася на хисткі ноги.
— Тернере! — негайно пошкодувала про те, що вигукнула його ім’я.
Що, як та штука із саду лише скидається на Тернера?
Та за мить з-за дерев вийшов детектив, а потім Доус, а потім Тріпп. Ніхто не мав звичного вигляду. Доус була вбрана в мантію пергаментного кольору з поплямованими чорнилом манжетами, а руде волосся було заплетене у вигадливі товсті коси. Тернер був у плащі з блискучого чорного пір’я, що переливалося, наче спинка якогось жука. Тріпп був убраний у лати, але скидалося на те, що вони ніколи не бачили бою: біла глазур, на лівому плечі горностаєва накидка, закріплена смарагдовою брошкою завбільшки з кісточку від персика. Учений, священник і принц. Алекс витягнула руки. Вона теж була вбрана в лати, але це була кована сталь, виготовлена для бою. Солдатські лати. Вони мали б здаватися важчими, натомість дівчина не відчувала жодної ваги, наче була вбрана у футболку.
— Ми померли? — поцікавився Тріпп і так витріщив очі, що Алекс побачила досконале біле коло навколо райдужки. — Мусили померти, чи не так?
Він не дивився на неї; правду кажучи, ніхто не дивився. Ніхто з них не зустрічався поглядом. Вони провалилися крізь життя одне одного, побачили вчинені кожним дрібні та значні злочини.