Ли Бардуго – Біснуватий (страница 62)

— Алекс, — тихо озвався Тернер. — Озирнися. Повільно.　

Дівчина озирнулася через плече й мусила докласти неабияких зусиль, щоб далі розмірено ступати.　

За ними йшли. Великий чорний вовк трусив назирці, тримаючись на відстані сотні метрів. Коли дівчина озирнулася вдруге, їх уже було двоє, і вона помітила третього, який скрадався між деревами, щоб приєднатися до товаришів.　

Вигляд у них був якийсь неправильний. Ноги занадто довгі, спини згорблені, витягнуті щелепи, озброєні завеликою кількістю зубів. Морди були мокрими від слини й укриті якоюсь коричневою кіркою — брудом або кров’ю.　

Алекс із рештою оминули велетенську калюжу, що з’явилася навпроти місця, де колись були вхідні двері, і в каламутній воді дівчина побачила Мерсі, яка тинялася подвір’ям бібліотеки. «З нею все гаразд. Це вже щось».　

— Онде! — скрикнула Доус.　

Вона показувала на руїни «Чорного В’яза», і там був Дарлінґтон — такий Дарлінґтон, яким вона його запам’ятала, наче вві сні: вродливий і геть людський, у довгому темному пальті. Ні рогів. Ні сяйливих татуювань. У руках він тримав камінь і під їхніми поглядами поволік його до якоїсь недобудованої чи зруйнованої стіни, де обережно поклав на інше каміння.　

— Дарлінґтоне! — крикнула Доус.　

Він не зупинився, не перевів погляд.

— Він нас чує? — запитав Тріпп.　

— Деніеле Арлінґтоне, — гримнув Тернер, наче збирався зачитати хлопцеві його права.　

Дарлінґтон не сповільнив кроків, та Алекс бачила, що його груди здимаються й опадають, наче він із зусиллям ковтає повітря.　

— Прошу, — процідив він. — Не можу… зупинитися.　

Алекс різко втягнула повітря. Коли Дарлінґтон заговорив, вона побачила, як сколихнулася вся картинка: руїни «Чорного В’яза», схоже на синець небо й сам хлопець. Побачила чорну ніч і колодязь жовтого полум’я, почула крики людей і помітила величного золотого демона із закрученими рогами, що височів над усім цим. Вона почула його слова. «Алаґнот ґроронет». Спершу це скидалося на ревіння, але Стерн відчула, який за ним ховається зміст: «Ніхто не звільниться».　

— Як нам допомогти йому? — запитала Доус.　

Алекс витріщилася на неї. Доус нічого не бачила. Ніхто з них не побачив. Тріпп здавався наляканим. Тернер поглядав на вовків. Ніхто з них не відреагував на те, що Алекс побачила, коли Дарлінґтон озвався. Невже вона все вигадала?　

— Пильнуйте за вовками, — пробурмотіла вона Тернерові й ступила крок до уламків.　

Дарлінґтон не підвів погляду, але знову промовив те слово:　

— Прошу.　

Світ здригнувся, і Алекс побачила демона, відчула жар від полум’яної криниці. Дарлінґтон хотів звільнитися так само, як хотів указати їм на Рукавичку, але не мав влади. Вона витягнула з кишені коробочку від «Гумового взуття Арлінґтона» й відкрила кришку. Якась частина дівчини сподівалася, що цього має вистачити, утім Дарлінґтон далі втомлено тягнувся туди-сюди, підіймав каменюки й вкладав із безмежною обережністю. Невже цей предмет не був достатньо дорогоцінним? Невже вона хибно зрозуміла?　

Алекс схопила кришку й пригадала все, що бачила в спогадах старого. Дарлінґтон, коли він ще був Денні, залишився сам у своєму холодному сховку «Чорного В’яза», намагався зігрітися під ковдрами, які знайшов на горищі, їв консервовані боби з комірчини. Денні, який мріяв про інші світи, про справжню магію й чудовиськ, яких можна буде подолати. Вона пригадала хлопця з його нашкрябаним докупи рецептом еліксиру: він стоїть біля кухонної стійки, ладний кинути виклик смерті, аби лише глипнути на потойбіччя.　

— Денні, — промовила Стерн, але пролунав не лише її голос, але й голос старого, зливаючись у хрипкій гармонії. — Денні, ходи додому.　

Дарлінґтонові плечі розслабилися. Голова похилилася. Каменюка випала з рук. Коли він звів очі, їхні погляди зустрілися, й Алекс побачила муки десяти тисяч годин, витрачений на страждання рік. А ще помітила там провину й сором та зрозуміла: золотий демон теж був Дарлінґтоном. Тут, у пеклі, він був одночасно ув’язненим і наглядачем, катував і зазнавав тортур.　

— Я знав, що ти прийдеш, — озвався хлопець.　

Дарлінґтон вибухнув синім вогнем. Алекс задихнулася, почула, як закричав Тріпп і розплакалася Доус. Полум’я облизало уламки, наче річка, що затопила понівечені руїни «Чорного В’яза», і стрибнуло в коробочку. Стерн із гуркотом зачинила кришку. Коробка гримала в руках. Вона відчувала його всередині, долонями відчувала вібрацію. Його душу.　

Вона тримала в руках його душу, і ця могутність пульсувала там, занадто яскрава, аби стримати її. Вона навіть мала власний звук — дзенькіт сталі об сталь.　

— Упіймала, — прошепотіла Алекс.　

— Твої лати! — крикнула Доус, і дівчина опустила погляд.　

Вона знов була у своєму вуличному одязі. Як і решта.　

— Чому вони зникли? — запитав Тріпп. — Що відбувається? Доус потрусила головою, наче намагалася відігнати страх.　

— Я не знаю.　

Алекс притиснула коробочку до грудей.　

— Нам слід повертатися до Стерлінга. У садок.　

Та коли вони звернули на дорогу, нічого не було там, де слід. Під’їзна доріжка зникла, пеньки, паркан, будинки. Алекс дивилася на нескінченно довге асфальтне шосе, удалині виднівся мотель, на горизонті здіймалося невисоке передгір’я, поросле юковими деревами. Усе це не мало жодного сенсу.　

Вовки досі були там і підкрадалися ближче.　

— З Мерсі хтось є, — зауважив Тріпп.　

Алекс різко розвернулася. Тріпп удивлявся в калюжу. Вона бачила чоловічий силует на порозі бібліотеки. Незнайомець сперечався з Мерсі.　

— З ритуалом щось не так, — сказала Доус, — із цілою Рукавичкою. Я більше не чую метронома.　

— Алекс, — озвався тихим голосом Тернер.　

— Ми мусимо…　

Вона хотіла сказати щось про Стерлінг, про завершення ритуалу. Але дивилася простісінько в жовті очі чотирьох вовків.　

Ті заблокували шлях між «Чорним В’язом» і шосе.　

— Чого вони хочуть? — писнула Доус.　

Тернер розправив плечі.　

— Чого хочуть вовки?　

Він витягнув револьвер, а тоді заверещав. У руці був закривавлений кролик.　

Вовки кинулися вперед.　

Алекс закричала, коли щелепи стиснули їй передпліччя, вовк глибше увіп’явся зубами. Почула, як тріснула кістка, відчула присмак жовчі в горлі. Дівчина впала на спину, а тварина — зверху на неї. Алекс бачила брудну пащу, кров і слину, що блищали на зубах, кірку жовтого гною навколо несамовитих золотавих очей. Але вона досі тримала коробочку. Вовк трусонув нею, коли полум’я з її тіла лизнуло його масне хутро. Стерн відчула сморід горілої шерсті. Тварина глухо заревіла. Але не відпускала. В Алекс перед очима попливли чорні цятки. Не можна було знепритомніти. Вона мусила вирватися. Мусила дістатися до Стерлінга. Мусила дістатися до Мерсі.　

— Я теж не відпущу, — гаркнула дівчина.

Вона повернула голову й побачила, що інші змагаються з рештою зграї, і кролика з поплямованим кров’ю білим хутром, який щипав собі бежеву травичку; на боках у нього залишилися криваві відбитки рук, а вовки не звертали на нього жодної уваги.　

Алекс міцніше стиснула коробочку, але відчула, що ось-ось знепритомніє. Чи зможе вона протриматися довше за це чудовисько? Вовка вже охопив вогонь, його плоть підсмажувалася. Він скавчав, але щелепи далі міцно стискали її зламану руку. Біль був приголомшливий.　

Що станеться, якщо вони помруть у пеклі? Чи знайдуть їхні тіла, цілі та неушкоджені, спочинок там, нагорі? А що буде з Мерсі? Алекс не знала, що роботи. Не знала, кого і як рятувати. Вона навіть себе не могла врятувати. Пообіцяла Дарлінґтонові, що витягне його. Вірила, що зможе врятувати всім життя, що це чергове завдання, з яким вона голіруч упорається за допомогою блефу.　

— Я не відпущу. — Однак власний голос звучав якось віддалено.　

А ще дівчині здалося, наче вона почула, як хтось чи щось розреготалося. Це щось хотіло, аби вона була тут. Хотіло бачити її зламаною. Який вигляд матиме для неї пекло? Вона це в біса добре знала. Знову прокинеться в старій квартирі з Леном, наче нічого цього не було, наче все це було якимось божевільним сном. Не було ні Єлю, ні Лети, ні Дарлінґтона, ні Доус. Не було таємних історій, бібліотек, ущерть заповнених книжками, поезії. Алекс знову залишиться цілковито сама й вдивлятиметься в глибокий чорний кратер майбутнього.　

Раптом вовчі щелепи розтиснулися, і Алекс скрикнула голосніше, коли кров знову потекла до руки. Щоб зрозуміти, що саме вона бачить, знадобився якийсь час. Дарлінґтон боровся з вовками, і він не був ні людиною, ні демоном, а став обома одночасно. Коли він відірвав одну з тварюк від Тернера й кинув її геть, його роги зблиснули золотом. Вовк заверещав і впав на землю купою, зламавши хребет.　

«Коробочка». Вона досі була в Стерн у руках, але вже порожня — дзвінка переможна вібрація зникла. Він вислизнув на волю. Щоб урятувати їх. Він відірвав наступне чудовисько від Доус і ззирнувся з Алекс, ламаючи вовкові шию.　

— Іди, — низьким голосом наказав хлопець. — Я їх затримаю.　

— Я тебе не залишу.　

Він віджбурнув вовка, який завдавав страждань Тріппові, на пустельний пісок, і той, заскавчавши й підібгавши хвоста, побіг геть. Але наближалися інші, тіні ковзали між покрученими силуетами юкових дерев.　

— Іди, — наполягав Дарлінґтон.　

Проте Алекс не могла. Тільки не тепер, коли вони були так близько, не тепер, коли вона потримала його душу в руках.　

— Будь ласка, — взялася благати вона. — Ходи з нами. Ми могли б…