Ли Бардуго – Біснуватий (страница 61)
«Нікому не слід знати іншу людину настільки добре, — подумала Алекс. — Це вже занадто».
— Де ми? — запитав Тернер. — Що це за місце?
Очі в Доус були червоні, губи набрякли від плачу. Вона витягнула руку, щоб торкнутися гілки, а тоді передумала.
— Не знаю. Дехто гадає, що фрукт із Дерева Пізнання був гранатом.
Тернер вигнув брову.
— Це не схоже на жоден гранат, який мені доводилося бачити.
— Але вигляд у нього чудовий, — втрутився Тріпп.
— Нічого не їжте! — вибухнула Доус.
Тріпп насупився.
— Я не тупий. — Потім вираз його обличчя змінився. На ньому застигло щось між подивом і страхом. — Святе лайно, Алекс, ти…
Доус сильніше прикусила губу, а Тернерів похмурий рот стиснувся ще дужче.
— Алекс, — прошепотіла Доус. — Ти… ти гориш.
Стерн опустила погляд. Її тіло було охоплене синім полум’ям, слабеньким вогнем, що танцював, як буває, коли навмисно підпалюють лісовий ґрунт. Вона торкнулася його пальцями й побачила, як полум’я смикнулося, немов тікаючи від її дотику. Вона пригадала цей вогонь. Бачила його, коли зустрілася віч-на- віч із Белбалм. «Для нас відкриті всі світи. Якщо нам стане нахабства увійти до них».
Вона потягнулася до свого нагрудника й відчула холодну оболонку притиснутої до ребер коробочки від «Гумового взуття Арлінґтона». Хотілося одного — лягти й горювати за Геллі та кроликом Беббітом. Вона присіла над тілом незнайомця, на вулиці йшов дощ. Вона вчепилася в загорожу човна, море під палубою здиблювалося й провалювалося в порожнечу. Вона стояла на вершечку сходів в «Іль-Бастоне», відчуваючи вагу каменю в руках і жахливу силу вибору. Алекс міцніше стиснула коробочку. Вона зайшла так далеко не для того, щоб оплакувати вчинені помилки чи плекати старі рани. Змусила себе зустрітися з кожним поглядом — Тернер, Тріпп, Доус.
— Гаразд, — промовила. — Ходімо знайдемо Дарлінґтона.
Світ знову похитнувся, і Алекс уже приготувалася потрапити в чиюсь голову, гупнутися в чиїсь огидні спогади, наче потрапити в найгірший у світі плейліст. Вона не була пасажиром чи спостерігачем. Вона
Вони вийшли із садка до чогось схожого на просторий торговельний центр, який покинули, а може, не змогли добудувати. Споруди були гігантськими, деякі — зі скругленими вікнами, інші — з квадратними. Усе було бездоганно чистим і якогось кольору між сірим і бежевим.
Алекс озирнулася: садок досі був там, чорні дерева шелестіли на вітрі, якого вона не відчувала. У вухах досі гуло від бджолиного дзижчання.
Вона почула спів і зрозуміла, що долинає він від дзеркала, вставленого у великий еліптичний басейн із гладенького сірого каменю. Ні, це не дзеркало, вода в басейні була така тиха й нерухома, що здавалася дзеркалом; а в ньому Стерн побачила Мерсі на варті над їхніми тілами — усі вони лежали горілиць у неглибокій воді у внутрішньому дворику бібліотеки, плавали на поверхні, наче мерці.
— Це справді вона? — запитав Тріпп.
Уся його бравада зникла, її вичавив спуск. І це був лише початок.
— Думаю, так, — озвалася Алекс. — Вода — перекладацька стихія. Посередник між світами.
Дівчина цитувала Нареченого, слова, які він сказав їй, коли вони стояли по пояс у річці на прикордонні.
Мерсі співала собі під носа:
— «І якщо я помру сьогодні, мій привид буде щасливий..»[56]
Гарний вибір. Ціла пісня була смертельними словами. Алекс чула, як на тлі мелодії Мерсі розмірено цокає метроном.
— Із чого розпочнемо? — запитав Тернер.
Вираз обличчя в нього був кам’яний, наче після всіх страждань залишалося тільки закритися. Тепер він дістав свою відповідь про те, що Алекс накоїла в Лос-Анджелесі. А вона мала відповіді на запитання, яких ніколи навіть не збиралася ставити Тернерові. Скаут-орел. Убивця.
Алекс примружилася й подивилася на невиразний сірий день. Чи був це взагалі день, якщо сонця не видно?
Схожі на синець небеса тягнулися й тягнулися, і хай би де вони були… ані вогняних ям. Ані стін з обсидіану. Це місце скидалося на нове передмістя населеного пункту, якого не існувало. Вулиці були бездоганні, будівлі — майже ідентичні. Зовні вони нагадували торговельні центри, яких було повно в долині, ті, з манікюрними салонами, хімчистками й перукарнями.
Але тут над дверима не було вивісок і не було відвідувачів. Вітрини були порожні.
Алекс повільно описала коло, намагаючись відігнати запаморочення, що накрило її хвилею. Усе навколо було того самого піщаного, вицвілого бежевого відтінку, не лише будівлі, але й трава та хідники. Вона відчула, як шкіра вкрилася неприємними сиротами.
Доус повільно кивала. Вона теж склала два плюс два.
Вони стояли перед Стерлінгом. От тільки Стерлінг тепер був садком, а басейн із водою — «Жіночим столом» у їхньому світі. А це означало, що решта…
— Ми в Нью-Гейвені, — сказав Тріпп. — Ми в Єлі.
Чи в чомусь такому. У Єлі, позбавленому його помпезності та краси.
— Добре, — промовила Алекс упевненіше, ніж почувалася. — Тоді ми принаймні знаємо місцевість. Ходімо.
— Куди саме? — перепитав Тернер.
Алекс зустрілася поглядом із Доус.
— Куди ж іще? — сказала вона. — До «Чорного В’яза».
Щоб дістатися пішки з кампусу до «Чорного В’яза», їм знадобилася б година. Але тут час здавався облудним. Тут не було ні погоди, ні руху сонця над головами.
Вони перетнули бетонне подвір’я і рушили вулицею, яку вважали Ельм-стріт, але тепер вона була оточена високими багатоквартирними будинками. Коли Алекс озирнулася, здавалося, наче вулиця змінилася. З’явилося перехрестя, якого раніше не було, і праве відгалуження на місці лівого.
— Мені це не подобається, — повідомив Тріпп.
Він тремтів. Алекс пригадала, як ковзала мокра мотузка, як дибилося під ногами море.
— З нами все гаразд, — заспокоїла вона. — Рухаймося далі.
— Нам слід… кидати хлібні крихти чи щось таке. — Голос у хлопця звучав майже розлючено, і Алекс припускала, що він має на це гарну причину. Це не була пригода. Це було нічне жахіття. — Про той випадок, якщо ми заблукаємо.
— Нитку Аріадни, — додала Доус, голос у неї зламався.
Тиша була занадто цілковитою. Світ — занадто безмовним. Здавалося, наче вони подорожують нутрощами мерця.
Алекс не знімала руки з порцелянової коробочки. «Я йду, щоб знайти тебе, Дарлінґтоне». Але вона не могла відігнати думок про Геллі. Досі відчувала кролика Беббіта в руках. Він був живий. На якусь мить усі вони знову були разом.
Алекс не знала, як довго вони йшли, але наступне, що помітила, — вони стоять перед сітчастим парканом. На велетенському знаку було написано: «Майбутня домівка Вествілля: Розкішне житло». Картинка зображувала лискучий скляний будинок, що височів над мальовничим моріжком, зі «Старбаксом» на першому поверсі; щасливі люди махали одне одному, якась жінка вигулювала собаку. Проте Алекс знала цю доріжку, груди каміння колись були колонами, а берези тепер перетворилися на пеньки.
— «Чорний В’яз», — прошепотіла Доус.
Розмовляти пошепки здавалося мудрим рішенням. Будинки на вулиці на вигляд були порожніми: вікна забиті, а газони сірі та голі. Однак Алекс краєм ока помітила якийсь рух. Хтось відсунув завісу на горішньому поверсі? Чи нічого не було?
— За нами спостерігають, — повідомив Тернер.
Алекс намагалася не зважати на страх, який охопив її.
— Якщо збираємося потрапити за паркан, нам знадобиться гвинторіз.
— Упевнена? — перепитав детектив.
Дівчина опустила погляд. Полум’я навколо коробочки «Гумове взуття Арлінґтона» зробилося яскравішим, майже білим. Вона підійшла до паркана й пройшла крізь нього — метал розплавився й зник.
— Круто, — оцінив Тріпп.
Але голос у нього звучав так, наче йому хотілося плакати.
Під’їзна доріжка до «Чорного В’яза» здавалася довшою, дорога простягнулася між пеньками, наче шлях на шибеницю. Але самого будинку не було видно.
— О ні, — застогнала Доус.
«Авжеж». Будинку не видно, тому що він уже був не будинком, а просто покинутою горою уламків. Алекс помітила, як між купами каміння щось рухалося.
— Мені це не подобається, — повторив Тріпп.
Він схрестив руки на грудях, наче намагався захиститися. Стерн відчула до нього якусь ніжність, якої раніше не було. Вона досі мала в горлі гострий присмак хлору, Спенсерову ногу, що втискалася їй у пах, і тягар Тріппового сорому, який навіки пришпилив його до дна під водою.