Ли Бардуго – Біснуватий (страница 59)
Гарний. Чистий.
Але все це здавалося неправильним. Не лише постріл. Не лише тіло, що охололо на підлозі в нього під ногами.
— Що він тут робив, Каре?
— Звідки мені в дідька знати. Я отримав підказку й прислухався до неї.
Але все це не трималося купи. Чому вони тижнями ганялися за власним хвостом, якщо це мало бути рутинне розслідування серії крадіжок? І де весь той крам, який буцімто накрав Таттл? Чому він не втік, коли почув, як Кармайкл гупає у двері? Тому що чекав на нього. Тому що Кармайкл його підставив.
— Ти зустрічався з ним тут. Він тебе знав.
— Не починай удавати із себе розумника, Тернере.
Тернер подумав про нову веранду, яку Кармайкл звів біля будинку минулого літа. Вони сиділи там, влаштовували барбекю, пили пиво з пляшок по 0,33, теревенили про Тернерову кар’єру. Кар казав, що його зять — підрядник, і запропонував йому гарну ціну. Тернер знав, що він бреше, але це його не займало. Більшість поліціянтів, котрі давно були в справі, не відмовлялися від невеличких хабарів, але це не робило їх злодіями. І він уже бачив, що Карова дружина носить кращий одяг, ніж могла собі дозволити дружина будь-якого детектива. Тернер розумівся на брендах, полюбляв гарне вбрання, а жінки, з якими він зустрічався, цінували його вміння розмовляти цією мовою. Він міг відрізнити справжню сумку «Шанель» від підробки, а Карова дружина завжди мала в руках лише справжні речі.
Хабарник, але не злодій. Та, може, Тернер помилявся щодо цього. Десь віддалік заскавчала сирена. Машина була за хвилину чи дві від них.
— Тернере, — сказав Кармайкл. Його погляд був спокійний. — Ти знаєш, який тут вибір. Якщо я піду на дно, ти підеш зі мною. Якщо виникнуть запитання щодо мене, щодо тебе вони теж будуть. — Він простягнув зброю. — Це все для нас виправить. Ти занадто хороший, аби все втратити через мій провал.
Щодо цього він мав рацію. Тернер помітив, що тягнеться до пістолета, побачив зброю в себе в руках.
— А що, як я скажу «ні»? — поцікавився він, коли Кар більше не міг дотягнутися до пушки. — Що, як я скажу, що в Таттловій справі не було жодних ознак того, що він достатньо слизький, аби численні зломи з проникненням зійшли йому з рук без сторонньої допомоги.
— Ти притягуєш за вуха, Тернере.
Так і було. Він не знав, який зв’язок Кар мав із грабіжками. Можливо, лише брав трохи грошенят або запасний ноутбук, щоб прикрити очі. Але той свербіж підказував Тернерові, що помилки не було. То не був провал. То була схема. Тутанхамон був лише коліщатком.
Кармайкл здвигнув плечима.
— Твої відбитки на тій штуці, малий. Твоє слово проти мого. У тебе світле майбутнє. Я зрозумів це, коли вперше тебе побачив. Але неможливо тягнути все самотужки. Кожному потрібні друзі, люди, яким можна довіряти. Я можу тобі довіряти, Тернере?
Свербіж розповзався черепом, перетворюючись на гуркіт лісової пожежі. Якщо Кар плутався з Таттлом і крадіжками, чому не прибрати його тихенько? Навіщо приводити Тернера, аби він став свідком пострілу?
І тоді він усе збагнув. Кар обрав його своїм прикриттям не через те, що Тернер темношкірий. Він зробив це через те, що Тернер мав амбіції — так спрагло рухався вперед, що його можна було злегка підштовхнути. Використати. Таттлове мертве тіло було Кармайкловим шансом приборкати Тернера. Убити двох зайців одним пострілом. Щойно Тернер витре пушку й притисне до гачка Таттлів палець, щойно повторить Кармайклову брехню — і він належатиме Великому Карові.
— Ти все влаштував. Ти
Вигляд у Кармайкла був майже вражений.
— Я піклуюся про тебе, малий. Завжди піклувався. Це не якесь видатне рішення. Вчини правильно — і пройдеш поза чергою, незабаром станеш моїм наступником. Ніщо не заважатиме тобі на шляху. А можеш спробувати вдати із себе героя і подивишся, куди це тебе заведе. У мене чимало друзів, Тернере. І обпечешся не лише ти. Подумай про свою маму, про свого дідуся, котрі так тобою пишаються.
Тернер спробував зрозуміти, як саме втрапив у таку велетенську купу лайна. Чому цього разу проґавив наближення проблем? А може, просто був занадто самовдоволеним? Він так довго чекав катастрофи, так звик до страху. Його сигналізація спрацьовувала так часто, що він став ігнорувати її. А тепер зігнувся над мерцем, і йому погрожує чоловік, який може знищити його кар’єру, прошепотівши одне-єдине слово, який, недовго думаючи, завдасть болю людям, яких Тернер любить, якщо той його підведе. Він ось-ось перетне межу земель, знати яких не хотів. І вже ніколи не повернеться додому.
— Я не хочу цього робити, — сказав Тернер. — Я… я не злочинець.
— І я теж. Я чоловік, який у скрутній ситуації докладає всіх зусиль так само, як ти. Погані вчинки не роблять тебе поганою людиною.
Але ж могли зробити. Тернер не був настільки тупим, щоб повірити, що це буде остання послуга, остання брехня. Це лише початок. Кар завжди матиме більше друзів та кращі зв’язки. Він завжди буде загрозою для Тернерової родини й кар’єри. Якщо вчинити неправильно, він стабільно ростиме, доки берегтиме Карові секрети й виконуватиме його команди. А якщо вчинити правильно, кар’єрі кінець, а родина опиниться в Кармайкла під прицілом. Ось такі були варіанти.
— Малий, якого ти вбив, — озвався Тернер, — це був невдалий постріл, еге ж?
— Він не був малим. Він був злочинцем.
— Отже, ти знаєш, як виплутатися. І не дозволиш нам ускочити в халепу з якимось непрофесійним лайном.
— Тож ти зі мною.
Отака була Тернерова відповідь вустами Кара, голосна й чітка. Щойно він був на боці закону, аж раптом міцно вкорінився на протилежному. Скільки часу це забрало? Тридцять секунд? Хвилину?
— Ти з хороших, — нагадав Кар, і погляд у нього був добрий. — І ще отямишся від цього.
— Твоя правда, — погодився Тернер, ступаючи перші кроки подалі від правил, які завжди розумів і які його підтримували.
Він не знав, чи отямиться після такого. А от Кар уже точно ні.
Тернер підвівся й двічі вистрілив Крісові Кармайклові в груди.
Великий Кар навіть на здивувався. Здавалося, наче він завжди це знав, наче чекав так само, як Тернер, що станеться щось погане. Навіть не впав, а радше сів, а тоді завалився на бік.
Тернер витер зброю, як Кар його й просив. Вклав її Таттлові в руку, вистрілив ще раз, аби сліди від пороху принаймні здавалися правдоподібними, хоча на місці злочину літало стільки всього, що криміналісти однаково плюватимуться жовчю.
Він чув, як верещать сирени, скреготять шини, перегукуються, оточуючи будинок, поліціянти.
— Вибач, — прошепотів Тернер Деланові Таттлу. — Він стане героєм.
Побороти сльози не вдалося. Це було нормально; щойно прибулі поліціянти думатимуть, що він оплакує Великого Кара, свого напарника й наставника. Кріса Кармайкла, легенду.
«Я гратиму в їхню гру, доки їм не набридне», — таку обіцянку дав він собі колись. Тернер був гарним детективом, і ніхто не заперечить цього. Байдуже, скільки лайна йому доведеться пережити, байдуже, скільки крові залишиться в нього на руках.
Лише тоді Авель помітив, що погане передчуття зникло. Ні свербежу. Ні страху. З ним уже зробили все, що могли.
Тернер заплющив очі й порахував до десяти, прислухаючись до гупання черевиків на сходах. Сирени стихли, і залишився тільки звук його власного дихання — вдих, видих. Дощ припинився.
Вона більше не дихала. Саме тому зрозуміла, що все пішло не так.
Геллі хотілося залишитися там, лежати на боці й спостерігати, як спить Алекс. Коли чоловіки спали, здавалося, з них випаровується вся жорстокість, усі амбіції, усі спроби. їхні обличчя робилися м’якими та лагідними. Але не в Алекс. Навіть уві сні між її бровами пролягала зморшка. Щелепи міцно зчеплені.
«Нема нечестивцям спочинку», — хотіла сказати Геллі. Але слова померли, ще навіть не зірвавшись із язика. Вона знала, що їй хочеться засміятися, але, здавалося, сміх не має місця, де можна було б укорінитися. Ні живота, щоб там назріти, ні легень, щоб ковтнути повітря.
Тепер, не маючи більше тіла, за яке можна було вчепитися, Геллі відчувала, як розпадається на шматки. Сама достеменно не знала, коли це сталося.
«Недостатньо швидко». Недостатньо хутко, аби позбавити її всього минулого болю. Минула ніч була однією із цілої низки поганих ночей.
Вона звідкись знала, що спогади стануть вицвітати, щойно вона покине цей світ. Вона не муситиме думати про Аріеля, Лена чи взагалі все це. Сором зникне, як і печаль. Усе, що їй було потрібно зробити, — піти. Вона спорожніє, наче перевернуте горнятко. Розкішна порожнеча, обіцянка забуття вабили так, що майже неможливо було протистояти. Вона скине шкіру. Стане світлом.
Але вона не могла. Наразі. Геллі потрібно було ще раз побачити свою дівчинку.
Алекс розплющила очі. Швидко повіки не затріпотіли, шлях зі сну не був простий.
Вона подивилася на Геллі й усміхнулася. Здалося, наче квітка зацвіла, — настороженість ураз зникла, лишивши по собі саму радість. І Геллі зрозуміла, що припустилася жахливої помилки, зоставшись, затримавшись, аби востаннє сказати «прощавай», адже, господи, як це було складно. Значно гірше, ніж дізнатися, що ти померла. Хотілося вірити, що вона не сумуватиме за жодною частиною свого сумного, змарнованого життя, але сумуватиме за цим; вона сумуватиме за Алекс. Жага побачити Алекс, отримати ще одну мить тепла, ще один видих завдавала такого болю, якого Геллі не знала за життя.