Ли Бардуго – Біснуватий (страница 57)

Якщо він був твоїм «ребе», ти отримував гучні справи, підвищення, а може, навіть грамоти. Кар із друзяками повели Тернера випити, коли він заслужив своє місце в команді, і якоїсь миті тієї ночі, розпливчастої від алкоголю та бекання гурту, який погано переспівував «Джорні», Кармайкл гупнув Тернера по плечу, нахилився й наполегливо поцікавився:　

— Ти з хороших?　

Тернер не попросив пояснень, не сказав йому забиратися зі своїми нісенітницями подалі. Тільки всміхнувся й відповів:　

— Достобіса правильно, сер.　

Кармайкл — Великий Кар — розреготався, схопив Тернера за потилицю м’ясистою рукою і сказав:　

— Так я і думав. Тримайся біля мене, малий.　

Це був дружній жест. Так Кармайкл повідомив усіх, що Тернер заслужив його схвалення й протекцію. Це було добре, і Тернер казав собі, що має радіти. Але його не покидало бентежне відчуття, що світ роздвоївся, що в якійсь іншій реальності Великий Кар кладе руку йому на голову й штовхає на заднє сидіння поліційної автівки.　

Цього ранку він підібрав Кармайкла, і вони сходили за кавою до «Данкін». Тобто Тернер сходив. Він був молодшим детективом, а це означало лайняну роботу в лайняну погоду. Він завжди носив із собою парасольку, що завжди змушувало Кара хихотіти.　

— Це лише дощик, Тернере.　

— Це лише шовковий костюм, Каре.　

— Нагадай мені познайомити тебе з моїм кравцем, аби ми підшили твої завищені стандарти.　

Тернер усміхнувся й поспішив до крамниці з пундиками, де прихопив дві чорні кави й кілька сендвічів на сніданок.　

— Куди прямуємо? — поцікавився, знову прослизнувши до машини й віддавши напарникові каву.　

Кармайкл посовався на сидінні, намагаючись улаштуватися зручніше. У молоді роки він був боксером, і нікому досі не хотілося підставлятися під його правий хук, але кремезні плечі вже трохи похилилися, а черевце нависало над ременем.　

— Отримав наводку, що Тутанхамон може ховатися в дуплексі на Очед-стріт.　

— Знущаєшся? — перепитав Тернер, а серце вже скаженіло в грудях.　

Це пояснювало, чому Кар був сьогодні вранці такий дратівливий. Вони працювали над серією зломів і проникнень у районі Вустер-сквер та весь час поверталися з порожніми руками. Здавалося, наче вони б’ються головами об стінку, доки один із Кармайклових інформаторів не вказав їм на Делана Таттла, дрібного злодюжку, котрий вийшов з Осборну[55] за кілька тижнів до того, як розпочалися проникнення. Його стиль пасував до цих　крадіжок, але за адресою, де його зареєстрував наглядовий офіцер, нікого не було, а всі сліди давно захололи.　

Тепер Тернер принаймні міг трохи розслабитися. Кармайкл того ранку був заведений до межі, очі аж палали від збудження. Спочатку Тернер подумав, що Кар під кайфом. Так траплялося — не з Кармайклом і рідко з детективами, але коли працюєш патрульним декілька змін поспіль, нюхнути трохи адеролу (або коксу, якщо вдавалося роздобути) не було чимось нечуваним; лише так можна було протриматися й не тягнутися дванадцяту годину підряд, наче сновида.　

Тернер, звичайно, завжди був чистий. Йому й так доводилося викручуватися, без того щоб ще перейматися через аналіз сечі. І він ніколи не мав проблем із тим, щоб залишатися бадьорим на службі. Найкраще це описав його батько: «Якщо взяв собі за звичку піклуватися про щось, то вже ніколи її не втратиш». Еймон Тернер володів майстернею з ремонту електротехніки й кінець-кінцем помер перед рядком уживаних стереосистем і дівіді-програвачів — не від рук підлітків, котрі час від часу налітали на майстерню, сподіваючись знайти там плаский телевізор чи якісь приховані скарби, а від серцевого нападу, що підкосив його без зайвого галасу. Справи в майстерні вже давненько були не дуже, тож батькове тіло знайшли аж надвечір, коли Наомі Лашен прийшла забрати свій древній прес для паніні. Тернер казав собі, що це не аж така погана смерть, та насправді мучився думками про те, що його батько самотньо помирає в кімнатці, напхом напханій старим одороблом, долаючи шлях, який кінець-кінцем пройде кожна людина.　

А тепер Тернер зі скреготом вилетів із паркувального майданчика й помчав до Кенсінґтону.　

— Як ти хочеш це влаштувати?　

Кар відкусив від сендвіча чималий шматок.　

— Поїдьмо по Ельм, повз автомайстерню. Там зорієнтуємося. — Він скоса глипнув на напарника й усміхнувся; підборіддя було масне від жиру. — Твоя маленька грозова хмарка на сьогодні повернулася додому?　

— Ага-ага, — засміявся Тернер.　

Тернер був людиною настрою. Так було завжди. Він мусив стежити за цим. Якщо люди занадто часто піддаються поганому настрою, від них раптом починають триматися подалі, запрошення перехилити чарочку зникають, ніхто не кличе на поміч, коли потрібна додаткова пара рук. Цього достатньо, щоб покласти край кар’єрі. Тож Тернер намагався всміхатися, розслабити плечі та спростити життя всім навкруги. Але сьогодні він прокинувся, відчуваючи, як тисне той тягар, свербіж на потилиці, відчуття, що насуває щось лихе. Гівняна погода й слабенька кава теж не допомогли.　

Тернер ще з дитинства відчував наближення проблем. Він без жодних зусиль помічав людину під прикриттям, завжди знав, коли з-за рогу мав виїхати патруль. Його друзі вважали це моторошним, але батько казав, що це лише означає, що він природжений детектив. Тернерові подобалася ця думка. Він не мав особливих талантів до спорту, мистецтва чи навчання, але відчував людей та їхні наміри. Він знав, коли хтось хворів, наче міг відчути це нюхом. Знав, коли хтось брехав, хай навіть сам не розумів, звідки йому це відомо. Просто з’являвся той свербіж на потилиці, який підказував йому бути уважнішим. Тернер навчився прислухатися до того відчуття й знав: якщо продовжуватиме всміхатися, приховуючи темні закутки серця, людям подобатиметься базікати з ним. Він міг витягнути з мами, брата чи друзів або навіть учителів трохи більше, ніж вони збиралися розповісти.　

А ще Тернер дізнався, що варто очікувати присоромленого виразу на їхніх обличчях, коли вони збагнуть, як багато розповіли. Тож тренувався не виявляти забагато симпатії чи й узагалі забагато цікавості. Так люди могли переконати себе, що не сказали нічого такого, чого варто соромитись. Не почувалися слабкими чи приниженими й не мали причин уникати його. І ніхто не підозрював, що Тернер запам’ятав кожнісіньке слово.　

В органах його називали Чарівним Принцем, зводячи всю його роботу зі свідками та інформаторами лише до зовнішнього вигляду. Але колеги не розуміли, що чари, які змушували злочинця розповідати про свою маму, про собаку, про допомогу другові, який щойно вийшов із тюрми, були тими самими чарами, через які поліціянти базікали про життя й проблеми за чарчиною в «Джеронімо».　

Свербіж зазвичай з’являвся перед тим, як дзвонив телефон і надходили погані новини або хтось неприємний стукав у двері. Але відколи Тернер почав службу в органах, він постійно залишався на сторожі, наче завжди був певний, що ось-ось станеться щось погане. Він не знав, як відрізнити таку параною від справжньої небезпеки.　

— Передовсім, — сказала його мати, коли він повідомив, що вступає до академії, — навіщо просити турботи залишитися надовше?　

Вона хотіла, щоб він став правником, лікарем, дідько забирай, хай навіть власником похоронного бюро. Що завгодно, тільки не поліція. Друзі його висміювали. Але він завжди був відособленим, розумником, черговим.　

— Наглядач, — якось сказав йому брат. — Що не кажи, але видно, що тобі подобаються той жетон і пушка.　

Тернер не думав, що це правда. Здебільшого. Він чимало балакав про потребу змінити систему зсередини, про те, що служить добру, і говорив щиро. Він любив свою родину, любив свій народ. Він міг бути їхнім мечем і їхнім захисником. Мусив вірити, що міг би. Дошка пошани в академії просто таки мріяла про нього, аби ще дужче покращити статистику. На ній було достатньо чорних та коричневих облич, і кожен поводився взірцево. Але поведінка змінювалася, щойно вдягаєш форму. Тоді все перетворювалося на «нас проти них», Тернер відчував постійних жах, щоразу перетинаючи невидиму лінію між роботою і своїм рідним районом. Коли він став детективом, ситуація ще погіршилася — змінилася на постійне відчуття застереження, ніколи не доведеного та не спростованого.　

І чимало халеп таки сталося, але Тернер заповзявся не дозволити їм допекти собі. «Це тривала гра», — казав він собі,

потерпаючи від грубощів «дідів». Переживи кепські завдання заради видатної кар’єри, заради того, щоб дістатися вершечка гори, звідки насправді буде видно, що саме слід зробити, де він матиме владу для цього. Тернер знав, що зможе стати легендою, як Великий Кар, навіть кращим за Великого Кара. Але для цього доведеться страждати. Йому в черевики клали лайно, і він вступав простісінько в нього й тинявся роздягальнею, удаючи, наче не помітив, і змушуючи всіх реготати. Якось найняли шльондру, котра задерла сукню й трахалася з кийком на капоті його машини, а він сміявся, викрикував щось підбадьорливе й удавав, наче насолоджується ситуацією. Він гратиме в їхню гру, доки їм не набридне. Таку угоду Тернер уклав із самим собою.　

Йому вернулося сторицею, коли напарник Кармайкла пішов на пенсію, а Тернер отримав його місце. То була робота Великого Кара. Тернерові хотілося вірити, що він заслужив місце, ретельно ставлячись до своїх обов’язків, або тому, що був по-справжньому видатним детективом, або через те, що Кар поважав його амбіції. І все це могло бути правдою, але водночас хлопець знав, що завдячує тому, що Кармайклові хотілося, аби люди бачили, як він товаришує з Чорношкірим. Кар старішав, наближався до пенсійного віку, а його особова справа не була бездоганною. Там був запис про сумнівний постріл — малий був озброєний, але однаково дитина, — і кілька скарг від підозрюваних, котрі звинувачували детектива в грубості. Усе це було в минулому, але такі штуки мають звичку повертатися й кусати тебе за дупу, якщо не поводитимешся обережно. Тернер був прикриттям. І це було нормально. Якщо партнерство з Кармайклом допоможе піднятися вгору кар’єрними щаблями, він залюбки гратиме роль його коричневого щита.