Ли Бардуго – Біснуватий (страница 56)
Тепер Тріпп звивався, пришпилений до дна басейна, намагаючись скинути Спенсера. Він знав, що кузен насолоджується цим, і ненавидів себе за те, що реагує, ненавидів те, як свербіла шкіра від дотику ноги з пальцями-нишпорками. Свідомість відмовлялася співпрацювати. У грудях боліло. Він перелякався. Чому він узагалі вирішив, що впорається із цим? «Він відпустить мене. Мусить відпустити». Спенсер був жорстокий, але не психопат. Він не був убивцею. Він був просто придурком. Та що Тріпп насправді знав про те, як задалеко той може зайти? Спенсер полюбляв здіймати безлад. Він насипав чилі в собачу їжу і реготав аж до сліз, коли собака скавчала й плакала. А якось, коли Тріпп іще був дуже маленький, Спенсер не пускав його до вбиральні, знову й знову бив об стіну з криками: «Пінбол! Пінбол!» — аж доки він на намочив штанці. Тож, може, Спенсер був справжнім поганцем на кшталт тих, про яких пишуть у книжках і показують у кіно. Тепер він напевно сміявся, насолоджуючись тим, як Тріпп намагається скинути його.
«Яка дурнувата смерть», — подумав хлопчик, здаючись, коли розтулив рота й вода потекла до горлянки, у носі різко віддало хлоркою, жах став абсолютним, коли він рвонув Спенсерові щиколотки, і запала суцільна темрява.
Наступне, що він пам’ятав, — батькове засмагле обличчя. Тріпп кашляв і не міг зупинитися, біль у легенях був пекучий і тиснув, наче груди зайнялися вогнем і вигоріли всередині.
— Він дихає! — крикнув батько.
Тріпп лежав горілиць на траві, над ним було синє небо, маленькі й ідеально вишикувані, наче в мультику, хмарки. Материні стиснуті в кулаки руки притискалися до рота, щоками струменіли сльози. Над собою хлопчик побачив кузенів, свого дядька, Спенсерового батька, і самого Спенсера з примруженими очима.
Він намагався показати на нього, промовити якісь слова, доки батько саджав його. «Спенсер навмисно це зробив». Але занадто заходився кашлем.
— Усе позаду, друже, — сказав батько. — 3 тобою все гаразд. Просто дихай. Ковтай повітря повільно.
«Він намагався вбити мене».
Але холодний Спенсерів погляд прикипів до нього, і Тріппові здавалося, наче він досі пришпилений до дна басейну. Спенсер був не такий, як він, був не такий, як усі решта. Чого б він тільки не зробив?
Наче у відповідь Спенсер розридався.
— Я думав, він просто жартує, — сказав він, стримуючи схлипування. — Я не зрозумів, що він у халепі.
— Гей, — озвався Тріппів батько, поклавши руку хлопцеві на плече, — це був нещасний випадок. Я просто вдячний, що ти кинувся до нього, коли зрозумів.
Напевно, хтось подивився на басейн, виявив забагато цікавості. Спенсерові довелося діяти швидко, удати, наче він намагався
врятувати Тріппа. Та й хто б подумав інакше? Хто міг собі уявити?
— Може, нам відвезти його до шпиталю? — запитала Тріппова мати.
Спенсер злегка хитнув головою.
Усі витріщалися на Тріппа, переживали за нього. Лише Спенсерова мати стояла поодаль від кола; лише вона спостерігала за сином. Очі в неї були занепокоєні. А може, налякані. «Вона знає, хто він такий».
— Зі мною все гаразд, — хрипко промовив Тріпп, і Спенсерові губи розтягнулися в посмішці, яку він приховав за черговим схлипуванням.
Після того нічого не змінилося. Але Тріпп обачно ніколи більше не залишався з кузеном наодинці.
Навіть у восьмирічному віці Тріпп розумів, що він не такий кмітливий, чарівливий чи гарненький, як Спенсер. Він знав: якби того дня тицьнув пальцем і розповів правду, йому б ніхто не повірив. Сказали б, що він щось не так зрозумів, а може, навіть що з ним щось не так, якщо він про таке думає.
Це сталося швидко. Спенсер полюбляв підкрадатися до Тріппа, лякати його, намагався змусити впустити щось чи просто щосили садонути під ребра. Тому Тріпп завжди стежив за тим, де зараз його кузен, і бачив, як Спенсер упевненим кроком рушив на протилежний бік палуби й пригнувся під гіком. Його тіло ховалося за гротом, лише ноги виднілися, і Тріпп якусь секунду
не міг зрозуміти, що саме він робить. Решта була зосереджена на власних завданнях, на тому, щоб подолати шторм. Тріпп озирнувся на батька, який тепер став за стерно, прикипівши поглядом до горизонту.
Тріпп побачив, як Спенсер потягнувся, перехилився через загорожу, щоб схопити мотузку, яка зіслизнула з палуби й тягнулася водою. Це було погано — не можна, щоб штерт засмоктало під човен, інакше він обплутає румпель чи кіль, — але Спенсерові варто було покликати на допомогу. Натомість він перевісився через загорожу, витягнувши обидві руки. Тріпп устиг подумати: «Одна рука за себе, друга за корабель», перш ніж ударила хвиля — сірий струмінь води, котяча лапка, що збиває іграшку, — і Спенсер зник.
На коротесеньку мить Тріпп заклякнув. Навіть розтулив рота, щоб крикнути. А потім просто… не зробив цього. Роззирнувся, збагнув, що всі досі поглинуті своїми завданнями: люди напружено перекрикувалися, але раділи вітру й рясному дощу.
Повільно, без поспіху Тріпп повторив Спенсерів шлях — пригнувся під гіком, потім випростався, захований від решти, як щойно був його кузен. Він бачив хлопця в сірих хвилях, його червона вітрівка нагадувала попереджувальний стяг, а голова зникала й виринала. І Спенсер його теж бачив. Тріпп у цьому не сумнівався. Він підвів руку, несамовито махаючи, і закричав, але вітер відніс слова геть. Тріпп був так близько, що бачив роззявлений рот, але не був певен, чи почуте було кузеновим плачем чи його власною вигадкою.
Він знав, що кожна секунда важлива, що відстань між човном і Спенсером зростає щомиті. Загорожа під його долонею звивалася, наче гаряче тіло, вкрите м’якеньким хутром. Тріпп відсахнувся, притиснув руку до грудей, але там не було нічого, лише холодний метал.
Ще було трохи часу, щоб виправити все. Він знав це. Пам’ятав вправу «людина за бортом». Його завданням було не відводити погляду від Спенсера й кликати на допомогу, тримаючись однією рукою за загорожу, а другою — показуючи на хлопця. Занадто просто було загубити людину серед усіх тих гребенів і западин між хвилями. Екіпаж підведе човен ближче. Вони кинуть мотузку й витягнуть Спенсера з води, а той штовхне його й захоче дізнатися, чому він не ворушився швидше, якого хріна з ним не так. Тріппів батько теж здивується. Спенсер не буде наляканий, тільки розлючений. Тому що Спенсер завжди перемагає.
Тепер його ледве було видно. Рятівний жилет утримав би його на плаву. Якби він його надягнув. Тріппові довелося примружитися, щоб розгледіти у воді червону вітрівку.
Він узявся за загорожу однією рукою й опустився, щоб сісти, адже так було безпечніше — так його навчали. А потім потягнувся й схопив мотузку, яка звісилася через край, ту, яку намагався затягнути назад Спенсер.
Тріпп востаннє глипнув через плече на свинцеве море, повне голодних хвиль, що тільки й чекали свого часу.
— Намагайся не відставати, — прошепотів він і взявся перетягати мотузку.
Склав її охайно, відчув, як вона легко рухається в руках, його тіло наповнилося новою грацією, вузли нагадували про добре відому пісню.
Хлопець відчув, як із його серця нарешті впав тягар. Дощ бризкав на щоки, але він не боявся.
Це була лише негода. Море заспокоїлося. Він упевнено стояв на ногах.
— Це лише дощик, — сказав Кармайкл. — Боїшся розтанути, солоденький?
Тернер змусив себе засміятися, адже Кармайкл вважав себе кумедним, і, трясця йому, часом так і було.
День був холодний, вулиці — гладенькі й чорні, наче волога шкіра вугра, підперезані кучугурами брудного снігу, що осідали під дощем. Це навіть не був справжній дощ, просто мжичка, від якої Тернерові розпачливо хотілося до гарячого душу. Якби гівняні ранки Східного узбережжя продавалися на ринку, Нью- Гейвен вистрілив би до небес.
Кармайкл розвалився поруч із ним, убраний в один зі своїх потріпаних костюмів із магазину «Менз вергауз», і вистукував пальцями ритм «Ві вілл рок ю», як робив завжди, коли йому кортіло закурити. Його дружина, Андреа, вимагала, аби він покинув, і Кар докладав усіх зусиль.
— Вона навіть не цілувала мене, доки я не протримався місяць без курива, — жалівся він, закидаючи до рота жуйку. — Каже, це брудна звичка.
Тернер погоджувався, і йому хотілося надіслати Андреа букет за те, що вона змусила Кармайкла покінчити із цим. Він навіть не був певен, чи вивітриться колись дим із його сидінь. Тернер міг би сказати «ні» того першого дня, коли підібрав Кармайкла перед його охайним жовтим будиночком із порослим дерном газоном. Йому просто забракло духу.
Кріс Кармайкл був практично живою легендою. Він працював в органах двадцять п’ять років, став детективом у тридцять, а відсоток розкритих ним справ був такий високий, що рядові називали його Піщаною Людиною[54], адже, читаючи той перелік, можна було заснути. Кармайкл не ловив грьобаних ґав.