Ли Бардуго – Біснуватий (страница 55)

І в руках Пем теж щось було, щось тепле, з м’якеньким хутром і звивисте, щось живе. Вона відчувала долонями його серцебиття. Ні. То була просто скульптура, холодна й позбавлена життя, погруддя Гайрама Бінґема III. Воно стояло в них на підставці для ціпків біля вхідних дверей. Дівчина не пам’ятала, як узяла його, але знала, що має з ним зробити.　

«Удар його».　

Але вона не могла.　

Вона могла викликати поліцію. Могла втекти. Але камінь у її руках був занадто важкий. Вона не знала, як завдати комусь болю, навіть комусь жахливому на кшталт Блейка Кілі, навіть після того, як він зробив боляче їй. Блейк увірвався до будинку й залишив її стікати кров’ю на підлозі. Він покалічив декана. Він збирався вбити Алекс.　

«Удар його».　

Вона була маленькою дівчинкою на гральному майданчику, занадто високою, із занадто пишними грудьми, сформованою не так, як слід. Одяг не пасував їй. Вона плуталася у власних ногах. Горбилася на автобусній зупинці, намагаючись не реагувати, коли старшокласники проїжджали повз і кричали: «Покажи цицьки». У будь-якому кабінеті вона сідала на ослячу лаву й затискалася в куток. Налякана. Налякана. Усе своє життя налякана.　

«Я не можу».　

Вона була не такою, як Алекс чи Дарлінґтон. Вона була вченою. Вона була кроликом, боязким і безпомічним, без пазурів чи зубів. Єдиний вибір — бігти. Та куди їй бігти, якщо Дарлінґтон зник, і декан, і Алекс? Ким вона буде, якщо нічого не вдіє?　

Вона стояла над ними, дивлячись униз на хлопця й Алекс. Вона бачила їх із неабиякої висоти й тепер була янголом, а може, гарпією, що мчала донизу з мечем у руці. Вона підняла погруддя й опустила його на голову вродливого хлопчини. Його череп піддався з вологим і м’яким звуком, наче був зроблений із пап’є- маше. Вона не хотіла так сильно вдарити його. Чи хотіла? «Маленький зайчику, що ти накоїв?» Вона дивилася, як хлопець завалився на бік. Власні ноги підкосилися, і тепер дівчина заплакала. Не могла дати собі раду. Сама не знала, плаче за Блейком, Дарлінґтоном, Алекс чи самою собою. Памела зігнулася й виблювала. Чому кімната далі крутиться?　

Пем підвела голову, відчула на щоках прохолодне повітря й солоні бризки. Підлога смикалася туди-сюди, човен стрибав на хвилях. Вона вчепилася в мотузки.　

— Намагайся не відставати, Тріппе.　

Шторм не мав стати великою проблемою. Вони перевірили погоду. Як завжди. Температуру. Тиск. Прогнозовану швидкість вітру. Та щоразу, опинившись на човні, Тріпп страждав від　сверблячого відчуття паніки. З хлопцем усе було гаразд, якщо, крім нього, там був лише тато чи інші кузени, але якщо до них приєднувався Спенсер, він робився дивним. Здавалося, наче мозок просто припиняв виконувати накази.　

Руки й ноги здавалися більшими. Він робився повільнішим. Несподівано доводилося замислюватися, по-справжньому замислюватися, де ліво, а де право, лівий борт і правий борт, що було, трясця, просто смішно. Він ходив у море з дитинства. Просто Спенсерові все так добре вдавалося. Він їздив верхи й на квадроциклах. Ганяв на мотоциклах і машинах. Умів стріляти, заробляв собі на життя, мав власні гроші й завжди обіймав найвродливішу дівчину. Якусь чарівну жінку. Усі вони були досконалими й блискучими, а Тріпп почувався поруч із ними хлопчиськом, попри те що сам учився в Єлі, а Спенсер був усього на кілька років старшим.　

Тріпп навіть не розумів, чому це Спеснсер узявся керувати. Вони обоє брали участь у змаганнях із вітрильного спорту, як і його батько, але Спенсер просто приміряв на себе цю роль із широченною білозубою усмішкою. Частково це сталося завдяки його зовнішньому вигляду. Кутастий, цибатий. У нього не було того дитячого личка Гельмутів. Він мав чітко виражену щелепу й вигляд людини, з якою не хочеться зачіпатися.　

Спенсер завжди називав Тріппового батька сером. «Приємно опинитися на борту, сер, керувати цим човником — справжня мрія». Після цього він повісився Тріппові на шию і каркнув: «Тріппе, мужик!» — а тоді нахилився ближче й прошепотів: «Як справи, шматку лайна?».　

Коли хлопець закляк, Спенсер лише розреготався й сказав:　

— Намагайся не відставати.　

І так тривало цілий день. «Хапай ту мотузку! Закидай на лебідку! Верхнє плавуче вітрило готове? Ну ж бо, Тріппе, намагайся не відставати!»　

Шторм, що налетів, не був потужним. Не був страшним. Принаймні він таким, схоже, нікому не здавався. Тріпп натягнув рятувальний жилет, повісив на шию тоненьку змійку тканини й

зав’язав навколо талії, стоячи на східному трапі. Жилет був майже непомітний — він не надується, доки не вдариться об воду, — тож що в цьому було такого?　

Та, щойно побачивши його, Спенсер мало живота не надірвав.　

— Що за фігня з тобою? Це просто дощик, придурку.　

Тріппів батько лише подивився на небо й засміявся, його волосся розвівалося на вітрі.　

— Ось нарешті приємна погодка!　

Тріпп ненавидів це. Сіра піна набрякала, наче згорблені плечі якоїсь великої тварини, кидаючи човен, бавлячись із ним. Море під ногами відчувалося по-справжньому: яке воно велике, як мало його щось займає, з якою легкістю воно може розчавити щоглу, роздушити корпус, потопити їх усіх, недбало здвигнувши плечима. Єдине, на що він був здатний, — міцно триматися (одна рука за себе, друга за корабель — таке було правило, так само, як рятівний жилет), змушувати себе посміхатися й молитися, щоб не виблювати, інакше доведеться слухати про це до кінця життя.　

Та обдурити Спенсера не вдалося.　

— Напудив у штанці, дівчиську? — вишкірився він. — Намагайся не відставати.　

Тріппові хотілося крикнути, аби він урешті відчепився від нього й дав спокій. Але це лише погіршило б ситуацію. «Хіба ти не розумієш жартів, Тріппе? Господи Ісусе».　

Єдиним варіантом було надалі вдавати, що він теж у справі, що він любить Спенсера так само, як решта, що все це класні приколи. Жалюгідно було лякатися такого дрібного шторму чи свого недоумкуватого, задиркуватого кузена. От тільки Тріпп мав повне право боятися їх обох. Принаймні шторм був просто штормом. Він не збирався йому нашкодити. А от Спенсер був чимось іншим.　

Коли Тріппові виповнилося вісім, усі зібралися в їхньому родинному домі, щоб відсвяткувати його день народження. Спенсер уже тоді був придурком, але того дня він не займав Тріппа. У нього був день народження, а це означало, що будуть його друзі, новенька «Плей стейшн» і морозиво, яке йому подобалося, хай навіть Спенсер відсунув свою мисочку з морозивом і печивом, кинувши: «Ненавиджу це гівно».　

Тріпп з’їв торт, розгорнув подарунки й грався в басейні, аж доки його друзі розійшлися по домівках і залишилися самі родичі. Він згорів на сонці. Того вечора вони замовили кухаря. Малий почувався ледачим і щасливим, а коли думав про те, що завтра не треба йти до школи, що попереду решта вихідних і можна бити байдики, здавалося, наче з кожним вдихом він ковтає сонячне світло.　

Він плавав собі на мілині з новою маскою, коли, випірнувши, побачив, що Спенсер стоїть біля басейну в довгих серферських шортах, а біляве волосся з вигорілими на сонці пасмами звисає на очі так, що вираз обличчя неможливо прочитати. Тріпп оглянув подвір’я. Він уже вивчив, що Спенсер рідше щипається й б’ється, коли поряд хтось є. Але Тріппів батько зі своїм молодшим братом вішали волейбольну сітку з протилежного боку газону. А мати з рештою кузенів, напевно, уже зайшли в будинок.　

— Як справи? — пискнув він, уже рушаючи до східців.　

Але Спенсер був швидший. Він завжди був швидший. Майже нечутно кинувся у воду й ляснув Тріппа по грудях, відштовхнувши його назад.　

— Гарний день? — запитав Спенсер.　

— Авжеж, — відповів Тріпп, сам не зрозумівши, чому раптом так налякався, і намагався не розплакатись.　

Не було жодних причин плакати.　

— Тобі потрібне святкове занурення. Двадцять секунд під водою. Це дрібниця. Навіть для такої маленької сучки, як ти.　

— Я готовий.　

— Серйозно? — недовірливо перепитав Спенсер. — Чуваче, тільки я подумав, що ти крутий. А ти кажеш мені, що не впораєшся з кількома секундами під водою?　

Тріпп знав, що це пастка, але… а що, як ні? Що, як він просто це зробить, і між ними зі Спенсером усе буде гаразд, вони потоваришують, як Спенсер товаришував з усіма навкруги. «Я подумав, що ти крутий». Він буде крутим.　

— Просто запхати голову під воду на двадцять секунд?　

— Ага, але якщо ти така ссиклива сучка…　

«Він не збирається мене втопити, — подумав Тріпп. — Він мудак і трохи протримає мене під водою, але насправді не збирається мене вбити. Хоче спробувати налякати, але я йому цього не дозволю». Тріппові неабияк сподобалася ця ідея.　

— Гаразд, — озвався він. — Двадцять повних секунд. Засікай.　

І він занурив голову.　

Спенсерові руки на плечах Тріпп відчув майже одразу. Він знав, що Спенсерові кортить, аби він борсався, тож не збирався цього робити. Він збирався заклякнути, затамувати дух, залишатися спокійним. Тріпп повільно подумки лічив секунди. Він знав, що Спенсер довше протримає його під водою, і до цього теж був готовий.　

Спенсер штовхнув його нижче й натиснув на груди ногою. «Не панікуй, залишайся спокійним». Друга хлопцева нога тиснула Тріппові на живіт, намагаючись вичавити повітря, і малому довелося трохи піддатися — на поверхні з’явилися бульбашки. Спенсерова права ноги помандрувала кудись, і Тріпп зрозумів, що той робить, за кілька секунд до того, як п’ятка увіп’ялася йому в пах, а пальці — в яєчка.