Ли Бардуго – Біснуватий (страница 54)
— На рахунок «три», — надтріснутим голосом скомандувала Доус.
Вони взялися рахувати разом, та гуркіт води однаково заглушав голоси.
Вітер раптом дмухнув сильніше, той холодний вітер, пориви якого з темряви відчував кожен із них. Тепер від нього здригнулися дерева на подвір’ї, закалатали шибки в рамах.
Здалося, наче каміння під ногами розквітло сяйвом, і Доус задихнулася. Коли Алекс опустила погляд, там не було ні бруківки, ні трави. Вона дивилася у воду, яка дедалі прибувала.
Доус кинула розпачливий погляд на Мерсі й простягнула їй срібний камертон.
— Спостерігай за нами, — з благанням у голосі озвалася вона.
— Біжи, якщо доведеться, — додала Стерн.
Вони зустрілися поглядами й схопилися за стінки фонтана.
ПАДІННЯ
Алекс не пригадувала падіння, але раптом виявилося, що вона лежить горілиць у воді, швидко тонучи, і води річки змикаються над нею. Вона спробувала проштовхнутися до поверхні, але щось схопило її за зап’ястя, якась рука обвилася навколо талії. Дівчина закричала, відчуваючи, як ковтає воду. Чиїсь пальці залізли їй у рота, спробували увіп’ятися в очниці, вчепилися в шкіру на руках і ногах холодними й невблаганними лещатами.
«Похована заживо». Це мало бути не так. Це повинно бути схожим на падіння, політ. Алекс спробувала гукнути Доус, Мерсі, Тернера, але їй у горло лізли ті пальці, викликаючи блювотні потяги. Вони були у вухах, проштовхувалися між ноги.
А що, як Доус із рештою досі нагорі? Від цієї думки Алекс протнуло новою блискавкою жаху. Вона стрімголов кинулася в пекло, та що, як вони досі стояли на подвір’ї? Або злетіли вгору до якогось кращого світу, доки її шматували. Адже вона була проблемою. Вона завжди була проблемою. Єдиною справжньою грішницею в їхній компанії. Тернер що там накоїв? Підстрелив якогось поганця, виконуючи свій обов’язок, і це досі не давало спокою його свідомості скаута-орла[53]? Доус убила Блейка, щоб урятувати життя Алекс. Дурбелик Тріпп, поза всяким сумнівом, ускочив у якусь халепу, з якої не зміг виплутатись.
А от Алекс була ще тією штучкою. Вона взяла битку проти Лена, проти Аріеля, проти решти, і накоєне ніколи не позбавило її жодної хвилини сну. З протилежного боку щось уже чекало, щоб заявити на неї свої права. Воно довго чекало, а тепер учепилося в неї і не збиралося відпускати. Ті руки були голодними. Дівчина відчувала той самий апетит, що тягнув її через усе місто до «Чорного В’яза». Вона запевняла себе, буцімто це пов’язано з тим, що вона особлива, Колесоходка, але, можливо, справжня причина того, що Алекс була спроможна перетнути захисне коло, крилася в тому, що її місце було не серед смертних, законослухняних жителів цього світу. Її ніколи не карали за злочини, вона ніколи не відчувала каяття, і ось зараз надійде розплата.
Здавалося, наче пальці чавили її гаками, що вгризалися в шкіру та кістки. Вона смикнулася й ковтнула повітря, гарячого й смердючого від сірки. Алекс це не займало. Вона знову могла дихати. Вода зникла. Пальці більше не стискали їй горлянку. Розплющити очі було боляче, але, зробивши це, вона побачила чорну ніч, падіння зірок, вогняний дощ. Вона падала? Чи летіла? Мчала до чогось чи тонула в темряві? Цього дівчина не знала. Піт струменів шиєю, звідусюди пашіло жаром, наче її варили у власному соку. Алекс важко гупнулася об землю, і від несподіваного удару з грудей вирвалося коротке уривисте схлипування.
Вона спробувала сісти. Повільно стала розрізняти силуети в темряві… сходи, висока стеля. Дівчина поклала руку на підлогу, щоб спробувати звестися на ноги, і відчула щось гаряче та звивисте. Усередині все стиснулося, проте, коли вона подивилася вниз, там не було нічого, лише килимок зі знайомим візерунком та відполіровані дошки, а над головою височіла кесонна стеля. Де це вона? Пригадати не вдавалося. Голова боліла. Вона пішла відчинити двері, і Алекс крикнула їй, наказала зупинитися. Ні, все було не так.
Пем спробувала змусити ноги поворухнутися. Торкнулася пальцями потилиці, болючого місця, де відчувала власний пульс, і відсмикнула руку, задихнувшись від болю. Чому вона не в змозі думати?
Вона мала замовити піцу. Може, натомість удасться щось приготувати. Алекс пішла нагору, у душ. Вони горювали. Разом.
Вона пригадала, як декан Сендоу промовив ті жахливі останні слова. «Тут ні на кого не чекатимуть». На очах набрякли сльози, їй не хотілося плакати. Не хотілося, щоб Алекс побачила, як вона ридає, — і ось тоді вона насправді зрозуміла, де опинилася: біля підніжжя сходів «Іль-Бастоне», а навколо неї були розкидані скляні друзки. Дівчина знову торкнулася потилиці, цього разу готова до болю.
Коли вона відчинила двері, хтось гупнув її об стіну. Нещасний випадок. Вона була незграбною. Загородила дорогу. У невдалий час у невдалому місці. Та хіба ж вона не замкнула двері? І чому вони досі відчинені? Де Алекс?
Грала музика. Знайома їй пісня гурту «Смітс». Вона почула десь у будинку голоси, кроки, хтось побіг. Пем змусила себе підвестися, ігноруючи хвилю нудоти, від якої рот наповнився слиною.
Вона почула, як на вулиці хтось завив, а тоді крізь вхідні двері увірвалися волохаті тіла. «Шакали». Вона бачила їх лише одного разу, коли Дарлінґтон викликав тварин. Дівчина притиснулася до стіни, але вони промчали повз неї — зграя з хутра й зубного клацання, від якої хмарою підіймався дикий тваринний запах пилюки, екскрементів і масної шерсті.
— Алекс? — ризикнула озватися вона.
Хтось увірвався, протиснувся повз неї.
З Алекс усе було гаразд, чи не так? Вона була з тих дівчат, з якими завжди все гаразд. «Уціліла, — сказав колись Дарлінґтон із захватом у голосі. — 3 гострими кутами, але ще побачимо, чи добули ми діамант, еге ж, Пеммі?»
Пем доклала всіх зусиль, аби всміхнутися. їй ніколи не подобалася та фраза про неогранений діамант. Це означало лише, що тебе різатимуть знову й знову, щоб наповнити світлом.
Вона достоту не знала, чи хотіла, щоб Алекс облажалася. Коли їхня нова Данте прибула й вона вперше подивилася на кощаву дівчину з ручками-патичками та запалими очима, відчула певну втіху. Новенька нітрохи не була схожа на тих випещених гідних дівчат, які з’являлися тут раніше. Першим бажанням Памели було
нагодувати її. Але так, як годуєш дику тварину: обережно, терпляче й у жодному разі не з рук. Дарлінґтон, схоже, не розумів, що Алекс небезпечна. Хай вона ніколи нічого не просила в Доус. Не віддавала наказів і не висувала вимог. Вона прибирала власний безлад і потайки скрадалася, наче пацюк, який боїться, що його помітять коти з клуні. Не було жодних тобі «Чи не могла б ти зробити мені послугу й швиденько приготувати щось, аби я здивувала сусідів?» чи «Можна я закину кілька речей у прання?». Пем почувалася тривожною, ні до чого не здатною і вдячною одночасно. Дарлінґтон бурмотів щось, жаліючись на дівчину, але тієї ночі, коли вони пішли до Байнеке, усе змінилося. Вони повернулися, розколотили половину посуду й набралися як свині, а Пем натягнула навушники, увімкнула музику «Флітвуд мак» і робила все можливе, аби не зважати на них. Наступного ранку знайшла їх безтямних у вітальні, але честь і хвала Алекс — вона залишилась і прибрала разом із Дарлінґтоном.
А потім він зник, і Доус не вдавалося пробачити цій дівчині, котра мчала світом, наче непередбачений наслідок, катастрофа для всіх і кожного, хто опинився поряд із нею.
«Я мушу поворухнутися, — сказала вона собі. — Щось відбувається, щось дуже погане». З’явилося те нудотне відчуття, що й під час батьківських сварок.
Щось у будинку здавалося неправильним. «Усе гаразд, зайчику, — казала її мати, поправляючи вночі ковдру. — 3 нами все гаразд».
На мить Пем здалося, що в неї галюцинації або вона ось-ось відрубиться, але ні, світло справді миготіло. Вона почула, як на кухні падає посуд, потім угорі пролунав крик.
«Алекс».
Пем схопилася за бильце й потягнула власне тіло вгору сходами. Від жаху ноги налилися свинцем. Вона щодня боялася сказати щось не те, поставити не те запитання, принизитися. Стоячи в черзі й шукаючи дрібні гроші, відчувала, як шаріється, як гупає в грудях серце, думала про всіх людей, які чекають позаду неї. Уже цього було достатньо, щоб тіло затопило жахом.
Вона мала б звикнути до страху. Але, Господи, як не хотілося дряпатися нагору цими сходами. Вона почула чоловічі голоси, потім голос Алекс. Він звучав розлючено й так налякано. Алекс ніколи не звучала налякано.
Раптом повз неї промчали шакали, дзявкаючи та скавулячи, мало не збивши дівчину з ніг. Куди це вони? Чому вони взагалі з’явилися тут? Чому вона почувається в будинку, де провела не один рік, наче чужачка?
Нарешті вона дісталася до сходового майданчика, але не могла охопити розумом побачене. Повсюди була кров. Повітря було густим від мускусного запаху тварин. Декан привалився до стіни, стегнова кістка стирчала з плоті, наче несподіваний білий знак оклику, який не знайшов свого речення. Доус заніміла. Що це таке? Що тут відбувається? Таке не трапляється в «Іль-Бастоне». Таке тут недозволено.
Алекс розтягнулася горілиць на підлозі, а на неї навалився якийсь хлопець. Він був вродливий — янгол із золотавими кучерями й найчарівнішим личком з усіх, котрі Памелі доводилося бачити. Він схлипував і тремтів. Вони скидалися на коханців. Він стискав у руках волосся Алекс, наче збирався поцілувати її.