Ли Бардуго – Біснуватий (страница 5)

Кілька разів Доус приїжджала потягом із Вестпорта, тож вони могли посидіти разом і спробувати знайти, з чого почати. Дівчата завжди запрошували Мішель, однак вона приєдналася до них лише того разу, у вихідні, коли не працювала у відділі подарунків та комплектування фондів у Бібліотеці Батлера. Вони цілий день нишпорили в записах товариств і книгах ченця з Івшема[11], потім пообідали у вітальні. Доус зробила курячий салат і лимонні батончики, загорнуті в картаті серветки, але Мішель лише поклювала їжу й весь час перевіряла телефон, поспішаючи швидше забратися звідти.　

— Вона не хоче допомагати, — зауважила Доус, коли дівчина пішла й двері «Іль-Бастоне» рішуче за нею зачинилися.　

— Хоче, — заперечила Алекс, — але боїться.　

Стерн не могла звинувачувати Мішель. Правління Лети чітко повідомило, що вони вважають Дарлінґтона мертвим, і їх не цікавили жодні інші чутки. Минулого року й так було забагато гармидеру, забагато галасу. їм хотілося перегорнути цю сторінку. Але за два тижні після візиту Мішелі Алекс і Доус зробили великий прорив — єдиний самотній параграф у щоденнику часів Лети за 1938 рік.　

Тепер Алекс відштовхнулася від стіни під Бібліотекою Стерлінга й поспіхом рушила по Ельм-стріт до Йорк-стріт.　

— Скажи їм, що я не можу зустрітися в суботу. Скажи, що в мене… інструктаж чи ще щось.　

Доус застогнала.　

— Ти знаєш, я жахливо брешу.　

— І як ти збираєшся покращити цю навичку, якщо не тренуватимешся?　

Алекс пірнула в провулок і увійшла до Халупки — гостинна прохолодна темрява задніх сходів, той солодкий осінній аромат гвоздики й смородини. Кімнати були чистісінькі, але самотні, потерті картаті канапи й краєвиди з вівчарями, що заганяли свої отари в морок. Дівчині не подобалося гаяти справжній час у Халупці. Не хотілося згадувати про ті змарновані дні, коли вона ховалася в цих таємних кімнатах, поранена й без жодної краплі надії. Жалюгідна. Цього року вона не дозволить цьому статися. Алекс збиралася знайти спосіб не втрачати контроль. Вона підхопила рюкзак із запасами, який спакувала раніше: грязюка з кладовища, крейда з кісткового пилу й щось з етикеткою «Фантомна петля», якась вигадлива ключка для лакросу, яку вона поцупила з арсеналу Лети.　

Хоч раз Алекс зробила домашнє завдання.　

Вона любила гробницю «Книги та змії», адже та була розташована навпроти цвинтаря на Ґроув-стріт, а це означало, що не доведеться зустріти багатьох Сірих, надто вночі. Іноді їх притягували туди похорони, якщо небіжчика запекло ненавиділи або палко любили; якось Алекс пощастило побачити Сірого, котрий намагався облизати щоку заплаканої жінки. Але вночі на цвинтарі не було нічого, крім холодного каменю й розпаду, — це було місце, де Сірим найменше кортіло опинитися, адже просто за рогом містився кампус, повний студентів, які фліртують і пітніють, п’ють забагато кави й живуть на самих лише нервах та егоїзмі.　

Власне гробниця скидалася на щось середнє між грецьким храмом і гігантським мавзолеєм: без вікон, без дверей, суцільний білий мармур і височезні колони на фасаді.　

— Вона мала бути схожа на Ерехтейон, — розповідав їй Дарлінґтон. — В Акрополі. А дехто каже, що на храм Ніки.　

— То на який із них? — перепитала Алекс.　

Вона відчувала, що опинилася на відносно безпечній території. Пригадала, що вчила про Акрополь та Агору і як їй подобались історії про грецьких богів.　

— Ні той ні той. Її збудували як некромантейон — будинок, де зустрічаються та спілкуються з померлими.　

Алекс засміялася, адже знала, як Сірі ненавидять усяке нагадування про смерть.　

— То вони збудували великий мавзолей? їм слід було збудувати казино й повісити табличку «Безкоштовні напої для дівчат».　

— Жорстоко, Стерн. Але ти не помиляєшся.　

Та розмова відбулася майже день у день рік тому. Сьогодні вона була сама.　

Алекс піднялася сходами й постукала в масивні бронзові двері. Цього семестру це був другий ритуал, за яким вона стежила. Перший — обряд відновлення в «Рукописі» — виявився досить простим. Члени нової делегації роздягнулися й покотили сивого ведучого новин до канави, наповненої розмарином і розпеченими вуглинами. За дві години він з’явився звідти розпашілий, спітнілий і років на десять молодший на вигляд.　

Двері розчахнула дівчина в чорних шатах, її обличчя затуляла густа вуаль, вишита чорними зміями. Вона підняла її з чола.　

— Вергілій?　

Алекс кивнула. Товариства більше не запитували про Дарлінґтона. Для нових членів делегацій вона була Вергілієм — фахівцем, авторитетом. Вони ніколи не зустрічали джентльмена з Лети. Не знали, що отримали наполовину освічену самозванку. Наскільки вони знали, Алекс — представниця Лети й завжди нею була.　

— Ти Каліста?　

Дівчина розпливлася в усмішці.　

— Президентка делегації. — Вона була старшокурсницею, напевно, на рік старша за Алекс, але здавалася людиною іншого сорту: гладенька шкіра, яскраві очі, м’яка копиця кучерів. — Ми майже готові розпочинати. Я так нервую!　

— Не треба, — заспокоїла Алекс.　

Тому що мала так сказати. Вергілій була спокійною, тямущою; вона вже все це бачила раніше.　

Вони пройшли під каменем, над яким було вирізьблено: «Отпіа тиіапtиr, пihil іпtеrіt». Усе змінюється, ніщо не зникає.　

Дарлінґтон завів очі під лоба, коли перекладав для Алекс фразу під час одного з їхніх візитів.　

— Не запитуй мене, чому товариство, яке зросло на фундаменті грецької некромантїї, вважає доречним цитувати римського поета. Отпіа dісta fоrtiоrі sі dісіа Lаtіпа.　

— Я знаю, що тобі кортить, аби я запитала, що це означає, тому не робитиму цього.　

Він аж усміхнувся.　

— Будь-що звучить ефектніше латиною.　

Тоді вони гарно розумілися, і Алекс відчувала щось на кшталт надії, таку собі легкість між ними, яка могла перерости в довіру.　

Якби вона не залишила його помирати.　

Усередині гробниця була холодною, освітленою смолоскипами, дим зникав у невеличких вентиляційних отворах високо вгорі. Кімнати здебільшого були звичними, але центральний храм мав ідеально круглу форму й був прикрашений яскравими фресками із зображенням оголених чоловіків у лаврових вінках.　

— Чому вони вилазять на драбини? — поцікавилась Алекс, уперше побачивши ці настінні розписи.　

— Ти не запитуєш, чому всі вони голі? Це символізм, Стерн. Вони підіймаються до вищого знання. На спинах мерців. Подивися на підніжжя.　

Драбини стояли на зігнутих спинах укляклих скелетів.　

У центрі кімнати височіли дві статуї жінок у вуалях із кам’яними зміями біля ніг. Вони трималися за руки, стискаючи лампу, у якій горіло блакитне полум’я. Під ними бесідували двійко літніх чоловіків. Один був убраний у чорне із золотим — випускник, який мав найвищий церковний сан. Другий скидався на чийогось дуже строгого татка, його сиве волосся було підстрижене коротким боксом, а застібнута на всі ґудзики сорочка охайно заправлена в захисного кольору штани.　

Увійшли ще дві постаті в мантіях, несучи великий ящик. Алекс сумнівалася, що це канапа з «Ікеї». Вони опустили ношу між двома латунними символами на підлозі — грецькими літерами, що спіраллю розтягнулися на мармурових плитках.　

— Чому ви так завзято лобіювали проведення ритуалу цього тижня? — поцікавилася в Калісти Алекс, кидаючи погляди на ящик, поки Буквоїди відкривали кришку за допомогою лома.　

Товариства здебільшого використовували час, відведений їм у календарі, або подавали прохання щодо невідкладного дозволу, що неодмінно перевертало з ніг на голову весь розклад. Утім Буквоїди чітко дали зрозуміти, що «Книзі та змії» для ритуалу вкрай потрібен вечір цього четверга.　

— Це був єдиний день… — Каліста завагалася, розриваючись між гордістю та потребою зберегти конфіденційність. — У певного генерала найвищого рангу дуже щільний графік.　

— Зрозуміло, — відповіла Стерн, кинувши погляд на чоловіка зі стрижкою бокс і суворим обличчям.　

Вона дістала крейду й свої нотатки та взялася малювати захисне коло обережно, точно. Дівчина й сама не помічала, як міцно стискає крейду, аж доки та розламалася навпіл, і довелося користуватися огризком. Вона нервувала, однак не мала того сповненого паніки відчуття ніколи не готового до контрольної студента. Переглянула нотатки й знову та знову малювала символи в затишному затінку вітальні «Іль-Бастоне», спираючись на крихітну акустичну систему «Нью-Ордер». Здавалося, будинок схвалював її щойно віднайдену старанність, його двері були зачинені й замкнені, а важкі запнуті завіси захищали від сонця.　

— Ми готові? — Верховний жрець наблизився, потираючи долоні. — Мусимо дотримуватися розкладу.　

Алекс не могла пригадати його імені, вона вже зустрічала цього випускника минулого року. Він стежив за ритуалом із новою делегацією. Дівчина побачила, як позаду нього Буквоїди дістали з ящика тіло. Голого блідого небіжчика поклали на підлогу.　

Повітря наповнилося ароматом троянд, а жрець, мабуть, помітив подив Алекс, позаяк сказав:　

— Ми так готуємо тіло.　

Вона не вважала себе гидливою; ціле життя була занадто близько до смерті, щоб сахатися потрощених кінцівок або вогнепальних ран — принаймні, коли йшлося про Сірих. Але зі справжнім тілом усе завжди було інакше: застигле й нерухоме, воно у своїй закляклості здавалося більш чужим за будь-якого привида. Алекс немов відчувала пустку на тому місці, де колись була людина.