Ли Бардуго – Біснуватий (страница 6)

— Хто він? — запитала вона.　

— Більше ніхто. Він був Джейкобом Єшевським, улюбленцем Кремнієвої долини й другом усіх російських хакерів. Помер на яхті менш ніж двадцять чотири години тому.　

— Двадцять чотири години, — луною відгукнулась Алекс.　

«Книга та змія» зробили запит для ритуалу на сьогоднішній вечір ще в серпні.　

— У нас є власні джерела. — Чоловік смикнув головою в бік кладовища. — Мерці знали, що невдовзі надійде його час.　

— І передбачили точну дату. Як розсудливо з їхнього боку.　

Джейкоба Єшевського вбили. Алекс була в цьому впевнена. І навіть якщо «Книга та змія» не планували цього вбивства, їм було про нього відомо. Утім вона тут не для того, щоб створювати проблеми, і вже не могла допомогти Джейкобові Єшевському.　

— Коло готове, — повідомила Алекс.　

Ритуал повинно було захищати коло, але вона встановила ворота на кожній стороні світу, одні з яких залишаться відчиненими, аби всередину могла потекти магія. Саме там дівчина стоятиме на варті на той випадок, якщо хтось із Сірих спробує зіпсувати вечірку, приваблений жагою, жадібністю й потужними емоціями. Утім Алекс сумнівалася, що Сірим захочеться наближатися до щойно померлого і всієї цієї атмосфери пишного похорону, якщо тільки не станеться чогось надзвичайного.　

— Ти значно миліша за ту дівчину, з якою вештався Дарлінґтон, — зауважив жрець.　

Алекс не всміхнулася навзаєм.　

— Мішель Аламеддін грає геть не у вашій лізі.　

Чоловік лише дужче вишкірився.　

— Не існує абсолютно нікого, хто грав би не в моїй лізі.　

— Припини намагатися трахнути помічницю й починаймо, — гавкнув генерал.　

Жрець подався геть із черговою посмішкою.　

Алекс достеменно не знала, буде нахабно чи моторошно, якщо вона вдарить людину, котра стовбичить поруч із мертвим тілом, але мала намір забратися подалі від «Книги та змії» якомога швидше. Вона мусила залишатися гарною дівчинкою. Виконуй роботу. Виконуй як слід. їм із Доус не потрібні були неприємності, вони не хотіли давати Леті підстави розділити їх або втрутитися в заплановане. Досить уже того, що на їхньому шляху з’явився новий Претор.　

Пролунав низький звук гонга. Буквоїди стояли за межами кола, опустивши на обличчя вуалі, — плакальники, вбрані в чорне, а в центрі залишилися тільки генерал, верховний жрець і мрець.　

— «Там мудреці дозволили мені присісти, — взявся виводити жрець, і його голос луною розлетівся в приміщенні, — й гречно побесідувати з поважним мерцем».　

— Хай там як, у цій цитаті йдеться про бібліотеки, а не про некромантію, — якось прошепотів їй Дарлінґтон. Із цієї фрази розпочинався кожний ритуал «Книги та змії». — Її висічено в камені в Бібліотеці Стерлінга.　

Алекс не хотіла зізнаватися, що здебільшого гаяла час у Бібліотеці Стерлінга, дрімаючи в одному з читальних залів із закинутими на батарею ногами.　

Жрець кинув щось у лампу над ними, і синюватий дим вистрілив угору над полум’ям, а тоді, схоже, заспокоївся й опустився до босих ніг статуй. Одна з кам’яних змій поворухнулася, її біла луска веселкою заграла у відблисках вогню. Змія поповзла до тіла, майже не помітна на тлі мармурової підлоги, а тоді заклякла, наче обнюхувала мерця. Алекс мало не вдавилася, коли вона стрибнула, широко роззявивши щелепи, і вчепилася небіжчикові в щиколотку.　

Тіло стало звиватися, м’язи судомно стиснулися, і мрець застрибав металевою підлогою, як вуж на сковорідці. Змія розтиснула щелепи, і тіло Єшевського, підстрибнувши, всілося навпочіпки, широко розставивши ноги й упершись руками в коліна; воно чеберяло, наче краб, але з такою швидкістю, що в Алекс шкіра засвербіла. Обличчя мерця — чоловікове обличчя — розтягнулося в гримасі, очі нажахано вибалушилися, рот витягнувся донизу, як у театральної маски в трагедії.　

— Мені потрібні паролі, — сказав генерал, коли тіло підстрибом рушило храмом, — надійні розвіддані, а не… — він змахнув рукою в повітрі, проклинаючи одним жестом склеп під куполом, студентів у мантіях і бідолашного мертвого Джейкоба Єшевського, — ворожіння на кавовій гущі.　

— Ми дамо те, що вам потрібно, — люб’язно відповів жрець, — але якщо вас попросять розповісти про свої джерела…　

— Гадаєте, я хочу, аби хтось узявся рознюхувати цю ілюмінатську дурню?　

Алекс не бачила жерцеве обличчя під вуаллю, але його гнів ніщо не приховувало.　

— Ми не ілюмінати.　

— Позери, — зневажливо пробурмотів один із Буквоїдів біля Алекс.　

«Це лише фасад», — подумала дівчина. Ці безцеремонні, буркотливі, страшенно ділові манери були просто прикриттям. Генерал не знав, на що погоджується, коли уклав угоду з «Книгою та змією», маючи серед знайомих когось із високопоставлених випускників. Що він собі уявляв? Що голос із потойбіччя пробурмоче якісь слова? Невже він гадав, що все відбуватиметься з гідністю? Але справжня магія мала ось такий вигляд — непристойний, занедбаний, збочений. «Ласкаво просимо до Єлю. Сер, так, сер».　

Джейкоб Єшевський заціпенів. Глибоко й неприродно опустившись навпочіпки, він повільно розхитувався з боку в бік і злегка посмикував пальцями ніг; з рота тягнулася цівка слини, очі закотилися — він нагадував якусь гротескну гаргулію.　

— Писар готовий? — запитав жрець.　

— Готовий, — відповів один із Буквоїдів у вуалі, котрий влаштувався на маленькому балкончику нагорі.　

— Отже, говори, — гиркнув жрець, — доки можеш. Відповідай на наші запитання й повертайся до спочинку.　

Він кивнув генералові, і той відкашлявся.　

— Хто був твоїм безпосереднім контактом в ФСБ?　

Тіло Єшевського з бентежною швидкістю по-краб’ячому попрямувало ліворуч, праворуч, знову ліворуч. Алекс минулого року трохи читала про големів та ґлумів, але й гадки не мала, як дати тій штуці відсіч, якщо вона нападе. Єшевський бігав підлогою від однієї латунної літери до іншої, наче вся кімната перетворилася на магічну дошку віджа, а небіжчик мчав нею, мов планшетом, і писар нагорі задокументовував кожну зупинку.　

Час від часу тіло гальмувало, і жрець кидав щось у вогонь, видобуваючи той самий синій дим. Змія підводилася, ковзала підлогою і знову кусала Єшевського, накачуючи його допінгом дивної отрути, яку мала в зубах.　

«Це лише тіло», — нагадала собі Алекс. Але це було не зовсім так. Якусь частину свідомості Єшевського повернули до тіла, аби він міг відповісти на запитання несамовитого генерала. Чи зникне вона за Серпанком, коли із цією нездоровою справою буде покінчено? І чи буде цілісною, а може, повернеться до потойбіччя понівеченою від жаху, якого зазнала, коли її запхали назад до бездиханного тіла?　

Саме тому Сірі трималися подалі від «Книги та змії». Не через те, що їхня гробниця скидалася на мавзолей, а тому, що з мерцями не слід було так поводитись.　

Алекс розглядала похилені голови Буквоїдів і писаря під вуалями. «Ви не даремно ховаєте свої обличчя, — подумала вона. — Коли настане час, на тому боці на вас чекатиме розплата».　

3

Виявилося, що диктант, який літера за літерою повідомляв реанімований мрець, потребував багато часу, і ритуал нарешті вдалося завершити аж о другій по опівночі.　

Алекс витерла намальоване крейдою коло й умисно трималася подалі від поглядів верховного жерця. Дівчина не думала, що її новій та покращеній манері не здіймати зайвих хвиль піде на користь, якщо вона вперіщить котромусь поважному випускникові коліном по яйцях.　

— Калісто, — тихо гукнула вона, зупиняючи президентку делегації.　

— Щиро дякую, Алекс! Ой, тобто Вергілію! — Дівчина захихотіла. — Усе так добре вдалося.　

— Джейкоб Єшевський міг би із цим не погодитись.　

Каліста знову засміялася.　

— І то правда.　

— Що з ним буде тепер?　

— Родичі гадають, що його кремували, тож отримають прах. Нічого страшного не сталося.　

Алекс кинула погляд на ящик, куди поклали тіло Єшевського. Коли генерал дістав свої відповіді й ритуал завершили фінальним ударом гонга, тіло не просто гупнулося на землю. Довелося чекати, доки воно стомиться, повзаючи літерами. Хай би що воно там казало, ніхто не завдав собі клопоту записати це; а видовище небіжчика, який несамовито танцював підлогою, складаючи слово за словом (може, якусь тарабарщину, чи крик із того боку могили, чи рецепт бабусиного бананового хліба), чомусь було гіршим за все, що йому передувало.　

— Нічого страшного не сталося, — луною озвалася Алекс. — А що він там написав у самому кінці?　

— Щось про материнське молоко чи Молочний Шлях.　

— Це нічого не означає, — втрутився верховний жрець. Він уже зняв вуаль і мантію та був одягнений у білу лляну сорочку та

штани, наче щойно причвалав сюди з пляжу в Санторіні. — Це просто глюк. Таке трапляється. Гірше, коли тіло несвіже.　

Алекс закинула рюкзак на плече, мріючи забратися звідти.　

— Авжеж.　

— Можливо, це була відсилка до космічної програми, — припустила Каліста, глипаючи на випускника й чекаючи його схвалення.　

— Ми перехилимо чарочку в… — почав жрець.　

Та Алекс уже прокладала собі шлях приміщенням храму, звідки вийшла до коридору. Вона не стишила ходи, аж доки вирвалася з гробниці «Книги та змії» та з лабетів трояндових пахощів; повітря на вулиці було тепле від останнього подиху літа, у небі над Нью-Гейвеном не було жодної зірочки.　

Алекс здивувалася, коли виявила, що Доус чекає на неї в Халупці, сидячи босоніж по-турецькому на килимку, у шортах карго й білій футболці; її картки із записами були розкладені довкола охайними стосами, а волосся — зібране в зсунутий на один бік пучечок. Спортивні черевики вона охайно вишикувала біля дверей.