Ли Бардуго – Біснуватий (страница 7)

— Ну? — поцікавилась аспірантка. — Як усе минуло?　

— Тіло вирвалося з-під контролю, і мені довелося приборкати його за допомогою «Фантомної петлі».　

— О Господи.　

— Угу, — кинула Алекс дорогою до ванної кімнати. — Я накинула на ту штуку ласо й поскакала на ній аж до Стемфорда.　

— Алекс, — розлючено зиркнула на неї Доус.　

— Усе було гаразд. Але… — Алекс скинула одяг, мріючи позбутися того протиприродного смороду. — Не знаю, уже наприкінці тіло типу розігналося. Стало видавати щось про Молочний Шлях, чи материнське молоко, чи молоко до мюслі для нечисті. Це було збіса стрьомно. — Вона ввімкнула воду в душі.　

— Ти сказала Ансельмові, що ми не можемо зустрітися з новим Претором у суботу? — Коли Доус не відповіла, Алекс повторила запитання: — Я не можу зустрітися з новим Претором у суботу, гаразд?　

Після довгої паузи Доус озвалася:　

— Я сказала Ансельмові. Але виторгувала нам лише тиждень. Можливо… можливо, Претор виявиться людиною широких поглядів.　

Алекс у цьому сумнівалася. В історії Лети було чимало шахраїв: Лі Де Форест, який спричинив блекаут у цілому кампусі та як наслідок був відсторонений; дідько, один із засновників Гайрам Бінґем III анітрохи не розумівся на археології, проте однаково потрапив до Перу, де поцупив кілька артефактів; однак товариство в жодному разі не могло тепер обрати новим Претором якогось інакодумця після всього, що сталося торік. А надто якщо до справи залучено Алекс. Вона вже й так була занадто незбагненною, експериментом, на результати якого Лета досі чекала.　

— Доус, повір мені. Хай ким був цей тип, він не дасть дозволу на турпохід до пекла.　

Вона запалила кадило, наповнене ялівцем та пало-санто, і стала під воду, дозволяючи вербені змити із себе сморід позаприродного. За місяці пошуків їм із Доус удалося знайти рівно одне свідчення того, де може бути Рукавичка, — стислий уривок тексту в щоденнику Нельсона Гартвелла часів Лети, датованому 1938 роком від Різдва Христового.　

Горбань набрався й спробував переконати нас, буцімто хтось із друзів Джонні та Картяра створив Рукавичку, щоб відчиняти двері до полум ’яної печі, якщо ваша ласка. Звичайно, я вимагав доказів. «Ні, ні, — відповів Горбань, — усе занадто ризиковано, щоб залишати якісь записи». Вони заприсяглися одне одному зберігати таємницю й прохопилися лише, що звели її у святому місці. Занадто зручно, як на мене.

Закладаюся, усі вони просто пропустили каплицю й опинилися в якомусь склепі в повному ажурі.　

«У святому місці». Ось і все, що вони з Доус мали, щоб узятися до справи: один абзац про п’яницю на прізвисько Горбань. Але це не зупинило їх від відвідин усіх кладовищ, цвинтарів, синагог і церков, збудованих у Нью-Гейвені до 1938-го, у пошуках підказок. їм не вдалося нічого знайти, а тепер ще й новий Претор зазиратиме через плече.　

— А що, як ми пошлемо до біса Рукавичку й спробуємо відправити на полювання гончаків Сендоу? — гукнула Алекс, перекрикуючи шум води.　

— Минулого разу це не дуже добре закінчилося.　

Справді не дуже. За всі їхні клопоти їх іще й мало не зжерла пекельна тварюка.　

— Але Сендоу не старався як слід, чи не так? — не вгавала Алекс, змиваючи мило з волосся. — Він думав, що Дарлінґтон зник навіки, що ніяк не міг пережити подорожі до пекла. Думав, що лови лише доведуть факт Дарлінґтонової смерті.　

Це була жахлива ніч, але ритуал повернув назад Дарлінґтона чи принаймні його голос, який звинуватив Сендоу.　

Алекс вимкнула воду й схопила з гачка рушник. Помешкання здавалося неймовірно тихим.　

Спершу дівчина подумала, що їй це здалося, коли почула тихеньке:　

— Гаразд.　

Вона помовчала, відтаскаючи воду з волосся.　

— Що?　

— Гаразд.　

Очікувала, що Доус протестуватиме, сипатиме перешкодами: мовляв, це нині не на часі, їм потрібен план, це занадто небезпечно. Може, вона розклала перед собою у вітальні свої карти таро? І прочитала в них щось, окрім катастрофи?　

Алекс натягнула чисті шорти й майку. Доус сиділа на тому самому місці, на підлозі, але притиснула коліна до грудей і обхопила їх руками.　

— Як це «гаразд»? — перепитала Алекс.　

— Знаєш, як греки називали Молочний Шлях?　

— Сама знаєш, що не знаю.　

— Ґалаксіас.　

Алекс опустилася на краєчок канапи, намагаючись ігнорувати холодне лезо, що увіп’ялося в нутрощі.　

«Ґалаксіас». Ґелексі. Невже саме це слово мрець надиктовував їм знову й знову?　

— Він намагався достукатися до тебе, — сказала Доус. — Достукатися до нас.　

— Ти цього не знаєш.　

Але таке вже траплялося. Під час ритуалу-передбачення тієї ночі, коли вбили Тару, і ще раз під час ритуалу під місяцем- молодиком, коли Дарлінґтон намагався попередити їх про Сендоу. Невже він і тепер намагався це зробити? Попередити її? Звинуватити? А може, гукав її з протилежного боку Серпанку, благаючи про допомогу?　

— Є… дещо… ми можемо спробувати. — Слова Доус затиналися, помережані паузами, наче код азбукою Морзе, сигнал про небезпеку. — У мене є ідея.　

Алекс замислилася, скільки катастроф розпочалося із цих слів.　

— Сподіваюся, гарна.　

— Але якщо правління Лети дізнається…　

— Не дізнається.　

— Я не можу втратити цю роботу. І ти теж.　

Алекс не збиралася розмірковувати про це просто зараз.　

— Ми підемо до «Чорного В’яза»?　

— Ні. Нам потрібен стіл у «Сувої та ключі». Нам треба відкрити портал.　

— До пекла.　

— Нічого іншого я придумати не можу. — Голос Доус звучав розпачливо.　

Вони намагалися ціле літо й не мали чим похвалитися. Та чи докладала Алекс усіх зусиль? А може, вона почувалася в безпеці, заховавшись за своїми пошуками в «Іль-Бастоне»? Ходячи собі вуличками Нью-Гейвена, шукаючи церкви й святі місця, вишукуючи знаки Рукавички й нічого не знаходячи? Невже вона дозволила собі забути, що десь страждає загублений Дарлінґтон?　

— Добре, — відповіла вона. — Тоді ми відчинимо портал.　

— А як ми потрапимо до «Сувою та ключа»?　

— Я нас заведу.　

Доус пожувала нижню губу.　

— Я нікого не битиму, Доус.　

Дівчина посмикала пасмо рудого волосся, що закучерявилося від спеки.　

Алекс завела очі вгору.　

— І нікому не погрожуватиму. Я збираюся бути по- справжньому ввічливою.　

І буде. Вона мусила знайти шлях назад — у роль самозванки, яку грала торік, мусила знайти нову точку відліку. Вони повернуть Дарлінґтона. І це все виправить. Наскільки відомо правлінню Лети, вона просто студентка, у якої видався дуже поганий перший курс. Вони нічого не знали про те, як Сендоу покращував її оцінки, нічого про її роль у його смерті чи про вбивства, які вона назбирала однієї жахливої ночі у Ван-Найсі.　

А от Дарлінґтон знав. І якщо йому захочеться розпочати проти неї справу, усе закінчиться. Що вона робитиме в такому разі? Те, що робила завжди. Шукай виходи. Забирайся геть іще до того, як ускочити в справжню халепу. А дорогою прихопи кілька дорогоцінних артефактів. Ця мантра заспокоювала її, перетворилася на заклинання, яке допомагало відігнати страх. Але тепер усе було складніше. Варіантів у Алекс і раніше було небагато, а тепер вони значно скоротилися, та й бігти не було куди. Через Ітана. Через те, що байдуже, скористаються вони Рукавичкою, порталом чи автобусом у потойбіччя, — розплачуватися завжди доведеться з пеклом.　

4

МИНУЛОГО ЛІТА

Вона залишилася б на літо в Нью-Гейвені. Якби не Ітан.　

Алекс сказала матері, що отримала роботу в кампусі, і Мірі цього було достатньо. Вона вважала Лос-Анджелес спокусою для доньки, буцімто та зійде з літака й пірне у своє колишнє життя з давніми друзями.　

Шансів на це не було жодних, але фраза «Вони всі померли, ма» не давала Мірі розслабитися, та правда була в тім, що Алекс не хотіла додому. їй не хотілося спати в старій спальні, оточеній звуками, схожими на розбурханий океан удалині. Не хотілося слухати про материне найсвіжіше захоплення — масаж коштовним камінням, очищення аури, ароматичні олії та нескінченне полювання на прості дива. Потреба покинути Єль здавалася ризикованою, занадто скидалася на казку, жорстоку історію, де варто одного разу полишити зачарований замок, як шляху назад більше не буде.　

Алекс гадала, що проведе літо з Доус і Мішеллю Аламеддін, складаючи план порятунку Дарлінґтона. Але Доус мусила допомогти з дитиною сестрі у Вестпорті, а з Мішеллю складно було зв’язатися, тож Стерн здебільшого залишалася на самоті в «Іль-Бастоне». Вона розмірковувала, чи не відвернеться від неї будинок після всього того кровопролиття минулого семестру; вітражі більше ніколи не будуть такими досконалими, як раніше, підлогу вкривали плями крові Блейка Кілі, тепер заховані під новим килимом. А що, як вона з’явиться біля головного входу, а кругла ручка просто не повернеться для неї?　

Але того весняного дня, коли Алекс запхала меблі з вітальні до підвалу Коледжу Джонатана Едвардса й попрощалася з Мерсі та　Лорін, дверна ручка «Іль-Бастоне» радісно закалатала в руці, і двері розчахнулися, наче гостинні обійми.