Ли Бардуго – Біснуватий (страница 9)

Плащ багато разів змінював господаря, і є записи, що він належав якомусь оксфордському донові в той самий період, коли там викладав К. С. Льюїс, але це ніколи не було остаточно доведено. Подейкують, що колись такий плащ, повітаний у шафу чи гардероб, створював портал, утім, хоч би якою магією ця річ володіла чи не володіла, вона давно зникла.　

Черговий доказ нестабільності портальної магії. Див. Таяара як рідкісний виняток.　

З Каталогу арсеналу Лети, опрацьовано й відредаговано Памелою Доус, Окулусом　

5　

ЖОВТЕНЬ

Уранці в п’ятницю Алекс разом із Мерсі пішла на лекції з курсів «Сучасні поети» і «Вступ до електроніки», де докладала всіх зусиль, аби слухати уважно. Навчальний рік лише розпочався, і було ще занадто рано для недосипань.　

Того вечора їй кортіло залишитися вдома, трохи перепочити, закінчити розвішувати постери в кімнаті. Сторона Мерсі вже була прикрашена репродукціями картин і колажами поетичних рядків, написаних китайською, з модними ілюстраціями. Над ліжком вона повісила саморобний палантин із синього тюлю, який додавав кімнаті гармонії. Але Мерсі й Лорін захотілося сходити кудись, тож вони пішли. Алекс навіть вдягнула сукню, коротку чорну, зі схожими на павутиння шлейками; дівчата були в таких самих, але інших кольорів. Вони втрьох здавалися Стерн невеличкою армією, сновидами у вишуканих нічних сорочках. Мерсі й Лорін узули сандалі зі шкіряних смужок; у Алекс таких не було, тож вона обрала потерті чорні черевики. У них було легше бігати.　

Вони зупинилися біля гойдалки, щоб пофотографуватися, і Алекс вирішила надіслати мамі одну світлину, на якій мала найщасливіший вигляд і здавалася нормальною. Лорін ліворуч — пишне волосся медового відтінку й зуби, біліші за світло прожектора. Мерсі праворуч — чорний блискучий боб, великі вінтажні сережки у вигляді маргариток, насторожений погляд.　

Цікаво, чи Ітанові люди досі стежили за Мірою? А може, він вирішив дати її матері спокій, адже Алекс робила те, що було сказано. Каліфорнія скидалася не на інше узбережжя, а на іншу еру, туманний час, якому не хотілося додавати чіткості, адже деталі були занадто болючими, щоб фокусуватися на них.　

Вечірка відбувалася в будинку на Лінвуд-стріт, неподалік від сумного занепалого помешкання «Святого Ельма», де на даху завзято крутилися флюгери. Алекс усю ніч пила воду й смертельно нудьгувала, але це її не займало. їй подобалося стояти із червоною пластянкою в руці в оточенні подружок і вдавати, наче вона набралася. Ну, не зовсім удавати. Вона закинулася бас- беладоною. Алекс обіцяла собі, що не вживатиме цього року, але рік був повним лайном, тож вона робила те, що мусила.　

У суботу зранку, доки Мерсі ще спала, вона вислизнула з кімнати й зателефонувала до «Сувою та ключа». Як і обіцяла, залишалася абсолютно ввічливою; а потім знову згорнулася в ліжку калачиком і спала, доки Мерсі не розбудила її.　

Дівчата поснідали в їдальні, Алекс, як завжди, навантажила на тарілку цілу гору. Вони збиралися відкрити портал у пекло; було трохи нервово — а таке навряд додає апетиту. Натомість Стерн почувалася так, наче не могла наїстися. Хотілося ще сиропу, ще бекону, ще всього. Сірі полюбляли це місце, аромати їжі, плітки. Алекс могла б захистити його так само, як звела захист навколо кімнати в гуртожитку. Але якщо на неї щось нападе, хотілося мати Сірих достатньо близько, аби скористатися ними… просто не так близько, щоб вони могли докучати. А тут вони майже зливалися з натовпом. У всьому цьому було щось сповнене миру: мерці ділили хліб із живими.　

Алекс знала, що в Єлі є чарівніші приміщення, але це було її улюбленим — темне дерево балки високо вгорі, величезний кам’яний камін. Вона любила сидіти тут і купатися у хвилях калатання посуду й галасу розмов. Дівчина гадала, що Дарлінґтон вишкіриться, коли розповіла йому про те, як любить їдальню ДжЕ, та він лише кивнув і сказав: «Вона занадто велична для шинку чи заїздного двору, але почуваєшся там саме так. Наче можеш задерти ноги й перечекати будь-яку негоду». Можливо, так і було для якогось утомленого мандрівника, для студентки, яку із себе вдавала Алекс. Однак місце справжньої Стерн було серед негоди, вона була блискавкою негараздів. Це зміниться, коли Дарлінґтон повернеться. їм із Доус більше не доведеться удвох намагатися зачинити на засув двері, що захищають від темряви.　

— Ти куди? — запитала Мерсі, коли Алекс підвелася й запхала до рота шматок хліба з маслом. — Ми маємо почитати.　

— Я вже дочитала «Оповідь лицаря»[15].　

— А «Розповідь Батської ткалі»?[16]　

— Ага.　

Лорін відкинулася на стільці.　

— Пригальмуй. Алекс, ти випереджаєш план із читання?　

— Я тепер дуже старанна.　

— Ми мусимо вивчити перші вісімнадцять рядків, — нагадала Мерсі. — А це непросто.　

Алекс відклала сумку.　

— Що? Чому?　

— Аби знати, як вони звучать? Вони написані середньоанглійським діалектом.　

— Я мусила вивчити їх іще в старшій школі, — повідомила Лорін.　

— Це тому, що ти ходила до тієї модної підготовчої школи в Брукліні, — відповіла Мерсі. — А ми з Алекс сиділи в загальноосвітній школі, плекаючи свій хлопський розум.　

Лорін від сміху мало не виплюнула свій сік.　

— Ти обережніше, — вишкірилася Алекс. — Мерсі тебе обскакає.　

— Ти не сказала, куди йдеш! — гукнула їй назирці Лорін, коли вона сягнистим кроком вийшла з їдальні.　

Алекс майже забула, як стомлюється, коли вигадує якісь відмовки.　

Доус уже чекала на неї перед музичною школою, рожево-білий фасад якої був подібний до надміру прикрашеного торта. Стерн ніколи не бувала у Венеції й напевно ніколи не побуває, але знала, що це їхній стиль. Дарлінґтон любив і цю будівлю.　

— Вони погодились?　

Ні тобі «добрий день», ні «як справи». Доус мала неймовірно незграбний вигляд у довгих шортах-карго, білій футболці з трикутним вирізом і з полотняною торбинкою через плече. Щось у ній здавалося недоречним, і Алекс зрозуміла, що так звикла бачити Памелу з навушниками на шиї, що без них вона здавалася голою.　

— Типу того, — озвалася Алекс. — Я сказала їм, що прийду з перевіркою.　

— Ой, добре… Зачекай, а чому ти щось перевіряєш?　

— Доус. — Алекс кинула на неї погляд скоса. — Ну що я перевірятиму?　

— Ти сказала, що поговориш із ними, а не набрешеш їм.　

— Брехня — це підвид розмови. Дуже корисний підвид. До того ж багато брехати не довелося.　

Після всього лайна, яке «Сувій та ключ» улаштували торік — окрім наркотиків, звичайно, — це таки відповідало правилам Лети. Проте вони пускали до гробниці чужих, містян, і залучали їх до ритуалів. Усе закінчилося вбивством і скандалом. І, звичайно, не було жодних наслідків, окрім суворого попередження й штрафу.　

Роббі Кендалл чекав на сходах до гробниці в картатих шортах і блакитній футболці поло; біляве волосся було достатньо довгим, аби натякати на те, що він серфінгує, але не здаватися непристойним. Пообідня спека, схоже, геть не займала хлопця. Здавалося, він узагалі ніколи в житті не пітнів.　

— Привіт, — кинув він, нервово всміхаючись. — Алекс? Чи… е-е-е… мені називати тебе Вергілієм?　

Алекс відчула, як заціпеніла біля неї Доус. Під час двох перших ритуалів її не було поряд. Вона не чула цього імені, відколи зник Дарлінґтон.　

— Правильно, — відповіла Алекс, потайки витираючи долоні, перш ніж потиснути йому руку. — А це Окулус. Памела Доус.　

— Круто. І що ви, друзі, хочете побачити?　

Алекс незворушно подивилася на нього.　

— Дай мені ключі. Ти можеш зачекати на вулиці.　

Роббі повагався. Він був новим президентом делегації, старшокурсником, якому кортіло все робити правильно. Справжній комплекс відмінника.　

— Я не знаю, чи…　

Алекс озирнулася через плече й стишила голос:　

— Невже ти хочеш цим розпочати рік?　

У Роббі відвисла щелепа.　

— Я… Ні.　

— Бездушна неповага ваших друзів Слюсарів минулого року мало не коштувала життя мені й Доус. Двом представницям Лети. Вам пощастило, що вас не позбавили всіх привілеїв.　

— Позбавили?　

Здавалося, він навіть ніколи не замислювався, що таке можливо.　

— Правильно. Не відсторонили вас на семестр або й цілий рік. Я виступала за поблажливість, але… — Вона здвигнула плечима. — Можливо, це було помилкою.　

— Ні, ні. Авжеж, ні. — Роббі покопирсався з ключами. — Авжеж, ні.　

Алекс було його майже шкода. Хлопець уперше спробував смак магії під час ініціації минулого семестру, уперше зазирнув у світ за Серпанком. Йому пообіцяли рік несамовитих подорожей і таємниць. Він зробив би що завгодно, аби його запаси не вичерпувалися.　

Важкі двері відчинилися до вигадливого кам’яного входу, прохолодна темрява подарувала бажане полегшення після спеки. Сірий у штанах у вузьку смужку радісно наспівував щось собі під носа в коридорі, роздивляючись скляну вітрину із чорно-білими світлинами. Інтер’єр «Сувою та ключа» був навдивовижу важким порівняно з повітряним фасадом, — грубе каміння, помережане мавританськими арками. Здавалося, наче вони увійшли до печери.　

Алекс вихопила ключі з руки Роббі, перш ніж він устиг передумати.　

— Почекай, будь ласка, на вулиці.　

Цього разу він не заперечив, лише завзято сказав:　

— Аякже! Не поспішайте.　

Коли двері за ними зачинилися, Алекс сподівалася почути лекцію або принаймні побачити, як сердито насупиться Доус, але та мала замислений вигляд.　

— Що таке? — поцікавилася Стерн, коли вони рушили коридором до святилища.